Весна, оживає природа, а наша Україна в руїнах. На cході держави теж з-під уламків мурів будинків тягнуться до сонця весняні квіти, бо ж весна. Природа не зважає, що там розруха, там лютує смерть і страх. Над безіменними могилами синів-героїв повесняному защебече соловейко, закує зозуля. Птахи радіють весні, а ми захищаємо рідний край ціною молодих життів, сумуємо, хоронимо дорогих патріотів. Рідний край оповитий тугою.
Ми несемо свій хрест хрест нелегкої долі українського народу і маємо пам`ятати: чим більше рук його підтримуватиме, тим хрест буде легший, тим швидше той шлях подолаємо. Мету маємо давно, як закликали героїчні предки, до волі, до миру, до правди! І з нами Шевченко, який друге століття просить: "Обніміться ж, брати мої…" Ми, українці, раді б обнятися з братами усього світу прийняти їх до себе чи провідати їх, допомогти потребуючим, але недруги не дають. Ми зубожіли, брати вбивають дітей наших, які стали на захист рідного краю, нищать красу природи і людські надбання, створені нелегкою працею. У віковічній боротьбі за свою волю український народ мав шаблю і слово. Коли ворог вибивав з рук шаблю, на допомогу приходило слово. І сьогодні Шевченкове слово з нами, його промовляють наші захисники в окопах на українському сході, його читали патріоти на Майдані. Шевченкове слово живить душу.
Не лише у березневі дні має линути віще слово Великого Кобзаря, його думи, його пісні. На повний голос воно звучить щодня, бо потрібне народові, який виборює незалежність своєї держави. Шевченкове слово додає сил, бо слово це – від Бога, його вірші дар Божий. Кожне слово Тараса багатозначне, Строфи віршів треба читати вдумливо, розважливо, як молитву, бо в них велика мудрість. Поет тужить разом зі своїм народом, прагне для нього волі, хоче, щоб мудрість, правда, повага жила серед нас. У віршах поета є багато порад. До своїх ровесницьдівчат Тарас звертається: "Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями…", тих, хто кривдить людей, закликає: "Схаменіться! Будьте люде, бо лихо вам буде…" Своєю поезією Шевченко благословляє нас на добрі вчинки, на любов до ближнього. Щире слово його випромінює віру в Бога, уповання на заступництво Богородиці.
Зпоміж безлічі книг поодиноко виділяються ті, що ввібрали в себе науку віків, і для народу мають заповітне значення. Тому в кожній українській оселі зберігаються як спадок від мудрих предків, як духовний скарб, Біблія, святе Письмо, "Кобзар". "Кобзар" вийшов у світ у 1840 році. Поезії, що входять до цієї книги, складалися на тернистих дорогах Шевченкового життя, писалися то в мандрах, то в казематах, чи при світлі білих ночей півночі і в пісках закаспійських пустель. Хоча більшість поезій написана за межами рідного краю, та світлий образ Дніпра, синя далеч українських степів, українська хатина, садок вишневий, "добрая Матір, молодая", "сестри-голубки молодії", козацька слава наповнили Шевченкову творчість. Рідна українська мова живила талановитий голос Шевченка. У неволі поет крадькома писав свої думи. І не знав, що писання на цих аркушах будуть дорогими для українського народу, стануть віщими і вічними словами.
Почав Тарас Шевченко писати поезію у двадцятитрирічному віці. Його творчість складається з трьох періодів. У першому (1837-1843 рр.) Шевченко-лірик. Тут в поезії Кобзаря поєднюється любов до милої серцю землі, до природи, з сумом за тяжке життя селян-кріпаків. Ми з дитячих літ знаємо Шевченкові поезії "Реве та стогне Дніпр широкий…", "Тополю", "Садок вишневий коло хати", "Вітер з гаєм розмовляє", "Така її доля…", "Бандуристе, орле сизий"… Роки другого періоду (1843-1847 рр.) стали переломними у творчості Шевченка. Поезія набуває більш політичного характеру. Тепер Кобзар не лише описує горе і недолю народу, а й закликає збудитися і відстояти свої право на вільне життя. У циклі "Три літа" був написаний вірш без назви " Як умру, то поховайте…" (25 грудня 1845 р.) у Переяславі. Він був присвячений українському народові, як заповіт поета. І тому ми всі його знаємо, як "Заповіт".
Третій період творчості період заслання 1847-1857 рр. Перший твір, написаний в Орській фортеці "Думи мої" дуже любить наш народ. Поезії з заслання пронизані великою любов`ю до рідного краю і тугою за ним.
…Та не однаково мені
Як Україну злії люде
Присплять лукаві і в огні
Її окраденную збудять…
Останній період творчості 1957-1861 рр. З підірваним здоров`ям поет виходить з неволі 2 серпня 1857 р. Зупиняється у Нижньому Новгороді. Ще з більшим натхненням творить, присвячуючи свої поезії друзям, Музі. Звертається Шевченко і до безбожного царя, до гонителів, можновладців. Шевченко не нарікав на свою долю, долаючи життєвий шлях. Музу він вважав покровителькою поетів і просив, щоб вона не полишала його до останнього подиху. І в останньому вірші, написаному 14 лютого 1861 року, він звертається до Музи:
Чи не покинуть нам, небого,
Моя сусідонько убога,
Вірші нікчемні віршувати
Та заходиться риштувать
Вози в далекую дорогу,
На той світ, друже мій, до Бога,
Почимчикуєм спочивать.
Рік за роком, покоління за поколінням, ми відходимо у Пам`ять. Хочемо залишити внукам справедливу суверену Україну, хочемо оновленого життя "в сім`ї вольній, новій". Шевченко пророкував нам оновлення. І воно буде. Ми гордимося тим, що українська земля виплекала нам Великого Кобзаря, Українська Мати його виколисала. Шевченка шанують у всьому світі. У його творах шукаємо розради в тяжкий час. Нам, нащадкам Великого Кобзаря, хочеться на весь світ промовити:
Поет живе! Ми слухаєм його.
Ми чуєм заповіт його священний
Учитися, кохати край стражденний
І не цуратись рідного, свого.
І всі ми, скільки є, в душі своїй
Клялись тих дум не зраджувати зроду.
І справдимо ми заповіт святий.
Поет живе в серцях свого народу!
Марія КАЛЮГАКАЩУК.
с. Скоморохи.