Головна / Цікаво знати / За свободу Українці боролись завжди, навіть у більшовицьких таборах

За свободу Українці боролись завжди, навіть у більшовицьких таборах

Побратимів уже немає серед живих, бо відійшли у вічність. І поки б`ється моє серце, то хочу розповісти про те, як в`язні ГУЛАГів у п`ятдесятих роках боролись проти більшовицької імперії.

Саме тоді прокотилися повстання політв'язнів проти комуністичної тиранії. Бо чаша терпіння переповнила наші душі. Нас стріляли всюди по дорозі, в робітничих зонах, де лише їм заманулося. І останньою краплею було те, що сталося на Великдень в сусідніх таборах, коли верталися чоловіки з роботи, вітаючи жінок "Христос Воскрес!"  за те заплатили життям шестеро хлопців. І тоді прокотилася бурхлива хвиля непокори. Страйкували в Норильську, на Колимі, Воркуті. Піднявся Кенгір.

Сорок днів свободи, хоча і за гратами

У наш табір привезли Михайла Сороку перед самим страйком  17 травня 1954 року. Тоді дванадцять тисяч в'язнів не вийшли на роботу. З гучномовців линули погрози, нас лякали покаранням. Проте ніхто на це не реагував. Приїхала комісія з Москви. Тоді, з ініціативи Михайла Сороки, страйкова комісія спрямувала їм вимоги: переглянути всі наші судові справи; повернути депортовані родини з сибірських заслань; звільнити малолітніх в'язнів; створити належні умови праці й харчування; припинити знущання, насильства, розстріли без будьяких причин.
Комісія петицію прийняла і відповіла, що всі вимоги одразу задовольнити не може. Тоді чоловіки попросили жінок вийти в ніч на роботу. Опівночі ми почули стрілянину і побачили палаючі ракети над зонами.

Нас охопила тривога, коли вранці повернулися в зону, то побачили розвалені мури і сімох убитих хлопців, які мали завдання з'єднати всі зони. Пам'ятаю, що серед убитих був один чеченець. Хлопців одягнули у вишиті сорочки, а для чеченця вишиванки не було. Його друзі попросили, щоб і на нього одягти вишиванку, бо він як і українці, виборював свободу. Дівчата і для нього знайшли вишиту сорочку, і в трунах усі хлопці лежали у вишиванках.

На панахиду зійшлися тисячі в'язнів. Її відправляло багато священиків різних національностей і конфесій. Співав український хор. Багаточисленний похід пройшов до прохідної. Там ми попрощалися зі своїми друзями. Після того почався безкомпромісний страйк, який тривав 40 днів і ночей. Його організація була на найвищому рівні. Залізна дисципліна. Служба безпеки особливо стежила за поведінкою в'язнів. За найменшою підозрою ізолювали, бо дуже боялися зради. Енкаведисти були безпорадні й шаленіли від люті, бо не знали, що робиться в зонах. Хлопці не пропускали в зону нікого, крім медпрацівників, і то, перепрошуючи, обшукували їх.

 «Ведьом войска, нам только нужно столковеніє»

Кожен в'язень мав свої обов'язки, хлопці виробляли власну стратегію оборони, виготовляли зброю, заміновували барикади, біля яких постійно стояли вартові й подавали знак тривоги. Дівчата писали звернення до вільно-найманих людей, у яких повідомляли про жорстоке знущання конвоїрів над в'язнями, про жахливі умови праці й харчування, про розстріл в'язнів без будьяких причин. Ці листівки запускали повітряними зміями.

Кожної неділі багато священиків різних національностей відправляли Святу літургію, співали два прекраснi українськi хори. На Зелені свята було особливо врочисто. Після служби Божої приготували академічну частину, де від кожного народу виступав його представник. Усі закликали до єдності, згуртованості проти спільного ворога  більшовицького комунізму. Від українців говорила пані Стефа Гірна (сестра відомого поета Богдана Кравціва зі Львова, який помер в еміграції 1975 року). Після таких промов ми розходилися з великим духовним піднесенням. Здавалося, що сили в нас нерівні, що ми не зможемо довго протистояти такому звірові, у якого є все: зброя, армія, а ми  безборонні в'язні. 3ате в нас було те, чого їм бракувало,  сильна віра і любов до рідного краю. Велику моральну і духовну підтримку давали нам наші священики-патріоти, які заохочували нас до добрих справ і готували до найбільшої жертовності в ім'я Бога і України, самі були готові разом iз нами боронити людські права. Якась добра аура панувала серед нас, і здавалося, що живемо у вільній нашій державі.

Аж ось одного червневого дня почули позивні, які кликали нас на табірний майдан. Вийшов заступник голови страйкової комісії, білоруський офіцер Глєб і каже: "Мене викликали в комендатуру і сказали: "Ты завтра на свободе, сделай столкновение между украинцами и, например, русскими. Много жертв не надо, примерно 1520 человек  и мы введем войска". Він відповів, що на змову з ними не піде і зрадником не стане, краще загине разом зi своїми друзями. Ми слухали, і мороз по тілу йшов. Взялися за руки, і ще тіснішими стали наші ряди. Який же підлий і підступний був ворог! Стало зрозуміло, що кривава розправа не за горами, і тому кожний Божий день старалися встигнути зробити якусь добру справу.

Душею в'язнів був усіма шанований Михайло Сорока. Одного дня, зібравши нас, кількох дівчат, сказав: "Ми повинні ту табірну боротьбу і непокору, той порив до волі через пісню донести молодому поколінню, щоб вони знали, як в'язні завзято й гідно захищали права і свободу рідного краю". За годину пісня була створена: "У гарячих степах Казахстану сколихнулися спецлагеря". Скоро вона гомоном рознеслася по всіх табірних зонах. Тепер житиме як символ боротьби, яка не вщухала навіть у страшних табірних умовах.

Воліли вмерти, але рук не піднімали

А тим часом дні минали й наближали нас до нежданого й невідомого фіналу. І він прийшов. 27 червня більшовицька каральна машина випустила своє жало на безборонних в'язнів. Настала пекельна ніч. Третя година, коли почало благословлятися на світ Божий, ми почули страшний гуркіт. У небі гули літаки, по землі сунули танки, вгору злітали палаючі ракети. Ми вибігли з бараків. Здавалося, що вся земля палає у вогні.

Густий дим тамував подих, нічого не було видно. Раптом почули страшний крик: "Дівчата з 4го бараку (це стосувалося нас), перебігайте на другий бік, на вас їдуть танки". Всі заметушилися, почали перебігати. Я встигла,  лише палаюча ракета поранила мені ногу. Неподалік стояла дівчина Слава з Новояворівського району, дуже вродлива, з довгими косами. Їй до звільнення залишалося три місяці. Раділа, що скоро буде на волі. Та вона її не дочекалася. Чорна страшна машина, наче гадюка, з диким ревом задавила ту тендітну милу дівчину. Разом iз нею загинула Алла Пресман, киянка, за національністю єврейка, чудова інтелігентна дівчина, студентка медінституту, одна дочка в батьків. Тоді більшовицькі катюги знищили понад 500 осіб.

Багато нас зосередилися в бараку, вікна заставили дерев'яними щитами, двері  цеглою. Карателі пустили сльозогiнний газ. Дихати не було чим, води  ні краплини, всі попадали на підлогу. Хто шепотiв молитву, хто стогнав, задихаючись. Енкаведисти ввірвалися в барак, почали бити нас прикладами і кричали: "Руки вверх!" Ми воліли вмерти, але рук не піднімали.

А далі закрита тюрма

Вийшли з барака і жахнулися. Побачили кілька вантажівок, навантажених трупами. Люди в білих халатах і військові на ношах несли поранених, а табірна служба засипала піском струмочки ще свіжої людської крові. Отак ті звірі в людській подобі справляли свої жнива!

Ми вийшли на зону. Думка, чи живий Михайло Сорока, тривожила нас. Бо кожна за нього готова була віддати своє життя. Ми дуже зраділи, коли дізналися, що він живий. Почався розподіл в'язнів. Нас, шістьох дівчат, відсторонили: Ганну Михайлевич, Марію Потоцьку, Марію Кушпету, двох литовок і одну росіянку. До нас підійшла оперуповноважена і зачитала вирок: один рік закритої тюрми за активну участь у табiрному бунті.

Лікар Райкін, також політв'язень, глянув на мою поранену ногу і сказав: "Її треба лікувати". "Там ее вылечат",  пробурмотiла оперуповноважена. Прийшов час розлуки. Тяжко було прощатися з вірними подругами, з якими стільки років жили плічопліч, розділяли всі тяжкі випробування, ділилися останнім окрайчиком з тими, кому було найважче. Найголовніше те, що ми були вірні нашій ідеї, за яку готові були віддати своє життя. Ніхто не стримував сліз. Ми ридали, відчуваючи, що з багатьма більше ніколи не побачимося.

Нам, шістьом дівчатам, дорога стелилася в закриту тюрму. Ганна Михайлевич, Марія Потоцька і Марія Кушпета  опинилися в місті Курган Казахської РСР. Там ми зустрілися з дівчатами-страйкарями з Норильська  Лесею Зелінською з Волині та естонкою Астою Тофрі. Ми розповіли їм про страхіття, які пережили. З болем у серці вони слухали про пекельну ніч 27 червня, яка забрала стільки невинних жертв. Аста з великою пошаною сказала: "Я вклоняюся перед вашим українським народом, гігантом, велетнем духу і свободи. Він голодний, змучений, у рваній одежі зміг піднятись сам і повести за собою всі поневолені народи проти спільного ненависного ворога  совєцького комунізму. Такий народ заслуговує бути вільним і мати свою незалежну державу. Особливо я дивуюся героїзмові ваших дівчат, як вони безмежно люблять свій край, як завзято захищають його. Я впевнена, що ваша Україна буде вільною і прекрасною. Вона має своїх героїв, що готові вмерти за неї".

Жодної хвилини не жив для себе

Так напророчила нам ця чесна і порядна дівчина з Естонії. Звичайно, мені було приємно чути такі слова про свій народ. Відразу перед очима постала могутня постать Михайла Сороки. Про ту людину можна було б написати багато книжок, бо таких людей у світі (так, у світі, я не обмовилася) дуже мало. Це був видатний гуманіст, абсолютний альтруїст. Він жодної хвилини не жив для себе. Він не знав обману і брехні. Був розумний, шляхетний і надзвичайно вольовий. Навіть вороги змушені були стримано ставитися до нього. Здається, сам Господь, що тільки мав найкращого, найціннішого, найсвітлішого, вселив у його душу. А він це все випромінював на інших і заряджав своєю енергією, яка спонукала творити добро.
Під час страйку з Михайлом Сорокою познайомила мене Стефа Гірна, про яку я вже згадувала. Спілкуватися з паном Михайлом було дуже легко і приємно. Ерудований, інтелігентний, iз невичерпним світоглядом, був глибоко віруючою людиною. Пiд час розмови з'ясувалося, що в нас є спільні знайомі з Воркутинських таборів, тільки ми в різний час перебували там. У серпні 1945 року на Воркуту привезли нас, несуджених дівчат. Тоді табори ще були не поділені. Опинилися ми в мурашнику страшних озвірілих істот (бо людьми їх назвати неможливо), рецидивістів iз кількома судимостями за вбивство. Тут уже були наші хлопці-політв'язні. Довідавшись, що привезли дівчат з України, зробили нам охорону. Ті звірі стежили за нами й готові були в будьякий час знищити нас. Ми дуже боялися. Серед політв'язнів виділявся один хлопець  Іван Петрощук. Він увесь час нагадував нам, щоб ми пам'ятали, що представляємо ту ідейну молодь, яка свідомо опинилася в таборі, й маємо гідно поводитися перед чужинцями. В 1947 році табори поділили. І нас, несуджених дівчат, звільнили.

Заполярні сколи України

Та повернуся до розмови з Михайлом Сорокою. Коли я згадала, що знаю Івана Петрощука, він дуже зрадів і сказав, що це один iз його найкращих друзів. І це справді було так. У 1952 році доля їх звела у Воркуганському таборі №8. Іван працював тоді в шахті. Там його бандюги так жорстоко побили, що він опинився в лікарні. Після одужання вивезли на поверхню, і вiн працював у так званій "каптьорці", де видавав одяг в'язням, яких перевозили по різних табірних пунктах.
Познайомившись з паном Михайлом, стали міркувати, що ця "каптьорка" може слугувати їм як контакт iз цілим Воркутинським ГУЛАГом…

Михайло Сорока вмів і міг повести за собою людей. Йому вірили, його шанували, любили. І ось вони створюють підпільну організацію під назвою "Заполярні Соколи України  "Північне сяйво". До неї ввійшли довірені в'язні  отець Годунко зі Львова, адвокат Степан Борщ iз Бродів, правник, українець з австрійським підданством Андрій Білинський, інженер Холявчук, студент iз Кіровоградщини Володимир Караташ, студент зі Львова Ярослав Крилінський (усього 18 осіб).
Мета організації була: достеменно оволодіти інформацією про Воркутинські ГУЛАГи, їх розташування, місцезнаходження, визначних людей, чисельність.
Усі зібрані матеріали мали передати в ООН. У той час звільнявся Славко Крилінський, 25-річний хлопець зі Львова. Йому було доручено перевезти матеріали до Львова, а згодом відповідним зв'язком за кордон. Та знайшовся провокатор і викрив усе. В комендатурі, де мав з'явитися Крилінський, на нього вже чекали. Тільки він ступив на поріг, як відразу на нього накинулися. Валізу, в якій між подвійним дном містилися зашифровані матеріали, розбили і все знайшли.

Три місяці смертної кари

Почався тривалий судовий процес. Треба сказати, що всi пiдсудні поводилися гідно. Настав день оголошення вироків. Перед тим кожному підсудному було надано слово. Першим покликали Івана Петрощука, який у групі був наймолодшим. Напевно, сподiвалися, що їм вдасться зламати цього юнака і це морально вплине на інших, але цього не сталося. Так само гідно й гордо повелися й інші в'язні. Нарештi остаточний вирок винесено: Михайла Сороку, Івана Петрощука, Андрія Білинського засуджено до розстрілу. Всіх інших  до 1525 років суворого режиму. Смертникам дали можливість попрощатися і відвели їх у смертні камериодиночки. Там був час осмислити все своє життя, проаналізувати його і зробити висновки.
Про те згадував Іван Петрощук: у глибоких роздумах линув у свій рідний край, свою Україну. Все те злилося в одне велике бажання  вибороти Україні волю, хоча б ціною свого життя. Згадував, як у Карпатах, під час старшинського вишколу, на горі Магурі був запеклий бій iз загонами НКВС, де загинули священиккапелан, дівчинадрукарка і 13 повстанців. Сотник "Боровий" був поранений…
Монотонно минали дні. Особливо страшні були ночі, бо о Зй годині виводили на розстріл. Більше трьох мiсяцiв жили в таких умовах. Ні за чим не шкодували, лише одне мучило їх  щоб продовжувався шлях боротьби за волю України. У сусідніх камерах з одного боку сидів Михайло Сорока, а з другого  Андрій Білинський. Вони перестукувалися, піднімали один одному силу духу, яка б допомагала гідно віддати своє життя за ту святу ідею, яку пронесли через своє життя.

Згадати справжніх патріотів-українців

Апеляції про помилування вони не подавали, пощади не просили. Знали, що врятувати їх може лише Боже провидіння. Так і сталося. Смерть кровожерливого ката України  Сталіна  не дала здійснити сталінських намірів обірвати життя людей, які присвятили себе благородній справі  визволити свій народ iз неволi. Смертну кару замінено на 25 рокiв ув'язнення суворого режиму. І знову дороги в них розійшлися. Михайла Сороку привезли в Кенгір, а Іван Петрощук опинився в Тайшетських таборах  Чуні.

Після Кенгірського повстання доля знову звела їх, щоправда, лише на кілька днів. Михайло встиг розказати про фатальний страйк у Кенгірі й про те, що він зустрів Марійку Кушпету, яка знала його з Воркутинських таборів. Іван довго шукав шляхи, як віднайти мене. Аж у 1956 році, після мого звільнення, у Кемеровській області, де була змушена відбувати ще п'ять років позбавлення прав, я отримала від нього листа. Івана Петрощука звільнили у 1968 році. Довгих 15 років довелося чекати, щоб доля поєднала нас, і спільними помислами, і серцем, і душею виборювати кращу долю Україні. Але невблаганна смерть, а це сталося в 1994 році, роз'єднала нас навіки.

Тепер я часто думаю, чому в нашій незалежній державі стільки чвар та незгод? Чому забуваємо про тих, які віддали своє життя за нас, живих, щоб жили ми у своїй самостійній державі? Де взялися ті вожді, які своє егоїстичне "Я" ставлять понад усе, замість того, щоб об'єднуватися й будувати могутню щасливу державу для майбутнього покоління?

Я вдячна Богові, що продовжив мені вік, аби донести молодому поколінню правду про ту боротьбу за волю України, яка не зупинялася навіть у тюрмах і таборах, і згадати про тих справжніх патріотів-українців, котрі своїм прикладом вказували нам шлях до волі.

Хай вічно живе наш вільний нескорений народ. Слава Україні!

Марія Кушпета-Петрощук, багатолітній політв’язень більшовицьких таборів.

Голос Сокальщини на GoogleNews

Залишити відповідь

Ваша поштова адреса не опублікується. Необхідні поля позначено *

*

5 + 9 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

закрити

Ми виявили що ви користуєтеся Ad Blocker!

Для того щоб ми були незалежними потрібно так мало - відображати рекламу!