Минає вже чверть століття з того часу, як на території колишнього СРСР, в тому числі і в Україні, почалися кардинальні соціальноекономічні та політичні перетворення. Цей термін є цілком достатнім, щоб можна було оцінити шлях, який ми вже пройшли і зробити висновок чи потрібні якісь корективи на цьому шляху.
Корективи, судячи з усього, вкрай необхідні, адже Україна, маючи на початку перетворень найкращий стартовий потенціал, на сьогодні посідає передостаннє місце за соціальноекономічними показниками серед всіх республік СРСР.
Попередня влада, намагаючись виправдати свої провали в економічній сфері, головну причину знайшла в тому, що Україна до цього часу не вступила до НАТО, що вступ до цієї військової організації нібито допоміг би здолати корупцію, що це відкрило би шлях до іноземних інвестицій і т. д. Але чому ж тоді такі країни як Швейцарія, Австрія, Швеція, не входячи в цей блок, мають економічні показники вищі від багатьох членів НАТО? А от Греція, член НАТО, рятуючись від дефолту, змушена продавати іноземцям свої острови, яких вона має більше шести тисяч, а прем’єр Іспанії, теж члена НАТО, вимушений звернутися до народу з пропозицією підтягнути пояси, щоб уникнути необхідності брати кредити у Міжнародного валютного фонду (МВФ).
Отож, причини нашого відставання давайте пошукаємо в економічній сфері, тобто там де їх і варто шукати.
Перше, що кидається в очі це те, що в Україні чомусь не спрацьовують давно випробувані на Заході важелі, якими оперує ринкова економіка. Розвинуті країни вже давно визнали за Україною статус країни з ринковою економікою, що повинно було позитивно позначитися на життєвому рівні народу. Однак, в Україні багатіють тільки багаті, а бідним все важче зводити кінці з кінцями.
Не працює у нас чомусь і такий механізм, як конкуренція, яка повинна була б гальмувати зростання цін хоча б на товари першої необхідності.
Проте, ми вже були з вами свідками, коли при рекордному врожаї зернових, ціни на хлібобулочні вироби та м’ясо невпинно повзли вгору. Так, може, збагатилось хоч село? Але ж – ні! Збагатились тільки посередники. Капітал вже давно напрацював схеми, які дозволяють нейтралізувати такі неприємні для нього явища, як конкуренція.
Дуже часто останнім часом можна почути, що Україна добуває достатньо газу для забезпечення своїх побутових потреб і тому ціни на побутовий газ, повинні бути стабільними. Але при цьому політики, які пропагують таку думку, лукаво замовчують той факт, що газові і нафтові свердловини вже давно приватизовані, а приватна власність, як відомо, є «священною і недоторканою» та ще й володіє правом комерційної таємниці. То ж при сучасному нашому законодавстві ніхто не в силах примусити власника продавати газ за нижчою ціною. Більше того, світовий капітал вже давно розглядає природні ресурси залежних держав, як свою власність, і тому не потрібно дивуватись, що МВФ нав’язує Україні ціну, за якою населення куплятиме природний газ.
Соціалдемократи, як відомо, виступають за державну власність на стратегічні галузі економіки, і це, в першу чергу, стосується енергетики.
Україні вже кілька років вдається продовжувати мораторій на продаж землі сільськогосподарського призначення – цього найціннішого ресурсу, без якого Україна вже не буде Україною. Вступивши в Світову організацію торгівлі (СОТ), Україна погодилась, що земля повинна стати звичайним товаром, який вільно купляється і продається. Заплутавшись в міжнародних боргах, Україні важко буде продовжувати цей мораторій і може настати той час, коли, як сказав поет, будемо працювати на «нашій не своїй землі».
До речі, наші політики«народолюбці» лукаво замовчують і той факт, що в багатьох країнах під тиском соціалдемократів прийняті закони, за якими землю можна продати тільки державі, що зводить до нуля спекуляцію землею. Так, в Скандинавських та інших європейських країнах в руках держави сконцентровано вже від 60 до 80 відсотків землі. Навіть в США, які дуже похвалялися своїм лібералізмом, держава вже викупила до 50% земель, і продовжує цей процес. Мовчать і про гіркий досвід Аргентини, яка, попавши в борги до МВФ, змушена була піти на продаж своєї землі в результаті чого розбагатіла не Аргентина, а лише її державна верхівка та каста латифундистів, а зігнані з землі селяни перетворилися на безробітних люмпенів.
В Україні ще не дозволено вільного продажу землі, а вже тисячі гектарів земель перетворені на мисливські угіддя для можновладців та олігархів, і вже пролилась перша кров. А що буде, коли торгівля землею буде узаконена?
І таких прикладів з нашого життя можна навести безліч. То хто ж повинен захистити український народ перед тими викликами, які несе з собою глобалізований світ? Більшість відповість – держава. І це справді повинно так бути. Але ж в Україні майже всі інституції державної влади вже давно «приватизовані» олігархічними кланами, а клани зацікавлені в продажності державних чиновників. Тому і боротьба з корупцією в Україні ведеться тільки на словах.
То невже ситуація в Україні є безвихідною? Вихід є і його пропонують українські соціалдемократи, опираючись на досвід своїх європейських товаришів.
Поперше, потрібно привести до влади, як на місцях так і в центрі, людей які ставлять громадські інтереси вище від особистих, в яких пригнічений або відсутній хапальний рефлекс. Де знайти таких людей?
За існуючою в Україні системою постачальниками посадовців майже до всіх органів влади є політичні партії. Незабаром сповниться вже 20 років, як правлячу верхівку в Україні формують олігархічні партії, які за цей час запровадили в Україні ліберальну модель економіки.
Ліберальна ідеологія заперечує будьяке втручання держави в економіку і будьяку діяльність держави на захист національних інтересів.
Зрозуміло, що роль держави і в соціальній сфері зведена майже до нуля. Народ залишений сам на сам з олігархами. А вони, володіючи майже всіма засобами масової інформації, оправдують свої реформи посиланнями на європейський досвід. Але це, знову ж таки, лукавство. Адже обличчя сучасної Європи сформували саме соціалдемократи, а не ліберали. Саме лівоцентристські європейські партії, опираючись на підтримку народу і, використовуючи владні важелі, поставили ринкову економіку під контроль суспільства, запровадили прогресивне оподаткування, що дозволило робити перерозподіл національного доходу на користь бідних прошарків населення.
Пам’ятаєте, як перед виборами В. Ющенко обіцяв, що багаті поділяться з бідними. І чим це скінчилося? От саме в такий спосіб і діляться багаті з бідними на Заході, там де при владі соціалдемократи, а в Україні «слуги народу», зачаровані на долар, не можуть запровадити навіть податок на нерухомість, бо бачите, нашим скоробагатькам дуже не хочеться платити за свої палаци, яхти і іншу маєтність. А на Заході податок на нерухомість формує істотну частину державного бюджету.
Крім економічних причин наших негараздів є і політичні, і основна з них та, що ліберали, після того коли укріпилися при владі, нав`язали Україні політичну систему, збудовану на так званих владних противагах. Суть її полягає в тому, щоб не дати жодній політичній силі здобути вирішальну перевагу в парламенті, тобто здобути так звану конституційну більшість. З цією метою й створені в Україні більше сотні політичних партій.
В результаті – кожен черговий лідер, який на виборах обіцяв народові «золоті гори», цих обіцянок виконати не може, бо йому бачите хтось перешкоджає. Переважно цю місію виконує політична опозиція. А коли цей лідер намагається здобути більше своїх прихильників, – піднімається хвиля протестів проти нібито дикий вереск про намагання узурпувати владу. В результаті влада стає неефективною.
Така система дуже вигідна тим, хто грабує Україну і її народ, вони хотіли б законсервувати таку систему назавжди. Тому вони через свої засоби масової інформації і вдовбують людям в голови, що намагання якоїсь політичної сили здобути переважну більшість в парламенті нібито порушує принципи європейської демократії. Насправді, жодна європейська конституція, в тому числі й українська, не забороняє жодній політичній силі мати навіть 100% своїх депутатів в парламенті. Те ж саме стосується і місцевих органів влади. Детальніше про те, яку політичну модель соціалдемократи вважають найкращою для суспільства, можна прочитати в книзі Богдана Гаврилишина «Дороговкази в майбутнє», яка вийшла друком у 1993 році. Б. Гаврилишин є дійсним членом Всесвітньої академії менеджменту, членом Римського клубу та членом НАН України. Ця книга фактично вміщає його доповідь Римському клубові. Вона випущена мізерним тиражем і піддана забуттю, адже її основні положення суперечать ідеології лібералів.
Без заміни ліберальної моделі влади, збудованої на отих хитромудрих противагах, Україна і далі буде влізати в борги, поки її в кінці кінців не продадуть з торгів, як це роблять з будьяким іншим банкрутом. Ну, а якщо серйозно, то такою країною починають керувати її кредитори, що частково ми вже спостерігаємо в Україні.
Сподіваємося, що наведені аргументи допоможуть читачам зорієнтуватися в передвиборній ситуації і прийняти правильне рішення.
Василь ПІГУРА, голова РО УСДП.
Тадей МАРКЕВИЧ, голова МО УСДП.