«Священство – це не професія, а покликання»
З досвіду 30-річчя священства засвідчує єпископ Михаїл Колтун
13 грудня 1981 року, в умовах підпілля, відбулися священичі свячення теперішнього єпископа Сокальсько-Жовківської єпархії Михаїла Колтуна. Про вибір священичого стану, служіння людям у підпіллі, про перші роки життя легалізованої Церкви та сутність священичого покликання владика Михаїл розповідає в інтерв’ю.
– Владико розкажіть, де і за яких обставин відбулися ваші священичі свячення? Де ви служили Першу Службу Божу?
– Мої свячення відбулися 13 грудня, на Андрія, в моєму домі, де я тепер живу (м. Львів). Було двоє свячень: Ігор Сподар і я. Приїхав митрополит Володимир (Стернюк). Були мої батьки, які дякували при Службі Божій. Такий був вузький і закритий формат. Особа митрополита Володимира була для нас дуже приязною. І хоч він обережно свої дійства сповняв, і нам казав бути обережними, але воно мало своє життя, мало своє продовження. Перша Служба Божа була з митрополитом, а наступні Літургії я відправляв в хаті для своїх домашніх.
Ви стали душпастирем Церкви, яка була поза законом, яка не мала жодної перспективи, думаючи категоріями 1981 року. Що мотивувало вас стати священиком? Я застановлявся над тим, бо були небезпеки і перестороги, але дивлячись на переконання тих священиків-редемптористів, яких я знав, чи то о. Михайлюк, чи то о. Винницький, чи о. Курчаба, чи о. Смаль – це були такі священики, які не для себе щось робили: вони робили для людей, для Церкви. Вони були переконані у своєму покликанні і це давало їм оптимізму у баченні свого завдання у підпільному житті. Десь воно мене також переконало. Якщо вони пішли на цей ризик, то задля чогось вони пішли. Задля Церкви, щоб ця Церква могла продовжувати жити серед народу. І я так подумав: «якщо не я піду, то хто?», і я себе побачив присвяченим служінню Богові.
– Хто супроводжував вас на дорозі до священства? В яких обставинах ви пізнавали підпільну Церкву та її переконання?
– о. Михайло Лемішко, вихователь в монастирі, був опікуном нашого духовного життя. Я часто з ним спілкувався не тільки в часі викладів, але також товаришував йому в душпастирській праці. Ми їздили, часом на Гуцульщину, і я бачив людей, бачив спосіб як досвідчений місіонер о. Лемішко з простими людьми спілкувався і перебував з ними. о. Павло Дмуховський вів догматичне богослов’я і я з ним також подорожував, часто відвідували о. Романа Бахталовського. Там (в м. Хмільник, Вінницька обл.) було монаше Згромадження сестер Пречистої Діви Марії Фатімської… Це мені додавало такого розуміння, як підпільна Церква діє, на яких переконаннях, яка її духовна твердиня… Мені довелося бачити цей формат підпільної Церкви, якої ніби й не має, але всередині вона вповні мала всі необхідні ознаки Церкви.
Кому ви завдячуєте, що вибрали священичий шлях? Приклад яких священиків був для вас важливим?
Я щиро дякую нашим отцям Редемптористам, які справді вірили в Церкву, вели підпільний спосіб життя і себе присвячували таким молодим юнакам, як я тоді був. Редемптористи не застрашилися переслідувань, небезпек і так як о. Михайло Винницький тричі сидів у в’язниці і його ніщо не стримало, і я думаю, що влада його боялася, а не він існуючої влади. І налаштування о. Василя Михайлюка, який сміло і відкрито заявляв про свої переконання. В такому товаристві священиків я зростав. Я дивився на їхні дії і вірив у Церкву.
Як часто ви контактували і чого вчилися від вашого Святителя митрополита Володимира (Стернюка)?
З митрополитом Володимиром я часто зустрічався, бо йому потрібно було їхати до таємних місць, де він зустрічався зі священиками, а я мав машину і легко міг митрополитові послужити. Я міг чути, бачити його поведінку: наскільки він був добрим батьком, який гуртував світських священиків підпілля, давав їм настанови, заохочував їх бути відважними, вірними… Він дуже пильнував, щоби священики зналися між собою, зустрічалися, говорили про різні пасторальні справи… І я міг своє священство закорінити між світським духовенством і бачити митрополита в такому живому контакті зі священиками.
– Де ви священнодіяли у підпіллі? Що ви робили як священик? Що давало наснаги до пасторальної праці в умовах таємності?
– Моє систематичне служіння у підпіллі було для сестер Василіянок. Сестри жили на вулиці Академічній (м. Львів), одна брама була військова частина, а поруч брама, де я входив в монастир. Але я чув себе там безпечно і там служив. Також я служив з о. Павлом Дмуховським для сестер Св. Йосифа на Знесінні (мікрорайон Львова). Також я служив і з о. Євстахієм Смалем для світського товариства – братства Матері Божої Неустанної Помочі, яке було активним мирянським рухом. Це братство давало такі запрошення: «отче, чи ви можете туди поїхати? Там треба охрестити, посповідати, похоронити». І попри роботу на підприємстві (завод залізобетонних виробів), увечері йшов на запрошення, щоб людям послужити і це було цікаво. «Ти несеш свої переконання, ти маєш з ким поділитися, ти маєш своїх одновірців». Для священика покликаного це була така мотивація, щоби йти дальше, щоби триматися священства. Священство не є таке, що тебе висвятили і ти вже є священиком у всіх вимірах. Священство постійно розвивається, постійно удосконалюється і набирає своїх якостей. І так само підпілля було досвідченням такої пасторальної праці.
Ви уділяли Святі Тайни, відправляли Службу Божу, провадили молитви…
Молебні, особливо до Матері Божої. Молилися, практикували духовні розважання, настанови, обітниці, піст, умертвлення. Різні жертви, збірки на якусь ціль робили. Для прикладу, мене колись навіть дуже здивувало, що наша Церква робила збірку на ліквідацію наслідків землетрусу в Спітаку (Вірменія).
У переломний час легалізації УГКЦ, що ви робили як священик? Де вас направили і яку діяльність розвинули?
Це цікаво! 1990-1991 роки Церква виходить з підпілля, а я ще працюю на заводі. Якось так сталося, що на Знесінні (мікрорайон м. Львова) люди були проти тамтешнього православного священика, який не хотів перейти до Греко-Католицької Церкви. Люди збурилися бо він назвав їх негідним словом. Потім мене запитали: «Чи ти хотів би в тій церкві відправляти? Чи тобі не є на перешкоді, що ти тут працюєш, що ця церква є в тій місцевині, де є твої заводчани і чи вони тебе признають?» (Відповідь) «Я не боюся цього, я завжди був серед своїх співпрацівників зрозумілим. Так що ніяких загроз з цієї сторони не має». Тоді я, як працівник заводу, заявив себе, як священик біля церкви (Вознесіння Господнього м. Львова). Це була велика подія для дирекції заводу та для інших працівник. Потім мої співпрацівники з цікавістю ходили спочатку під церкву (бо православні не впускали до храму), а потім до церкви.
– Владико, окрім Знесіння в яких парафіях ви ще служили на початку 90-х?
Я служив на парафії Знесіння, в с. Ситихів. Доречі так сталося, що можна було вибрати: чи йти мені на Оброшино чи йти на Ситихів. Я вибрав Ситихів. То десь там навіть потім підсміхувалися, що «о. Михаїл побоявся йти на Оброшино, бо це дуже велике село». Я вибрав це маленьке, щоб могти для тих людей служити, а Панбіг (Господь Бог) по-іншому це все оцінив. Потім в якомусь часі я підтримував Кривчицьку церкву.
– – Які монастирі, церкви ви відкрили? Крім цих парафій я відстоював позиції наших монастирів. Це був комплекс будинків на Голоско (мікрорайон Львова), де була туберкульозна лікарня… Туристична база на вулиці Івана Франка, де колись був наш головний дім і довший час ми мусіли провадити процес звільнення цього будинку. Потім доля понесла мене на Івано-Франківщину реєструвати наше Зромадження.
Як ви засновували греко-католицьку парафію в м. Кам’янець-Подільський? Я тоді сказав: «Блаженніший, до Любачівського нашого Глави, ви несете титул архиєпископ Львівський і єпископ Кам’янця-Подільського, але в Кам’янці не має нічого». Він відповів: «Якщо ви хочете, то я дам грамоту» і дав її. Ми приїхали, виходимо з автобуса, якась жіночка приходить і питає: «до кого ви приїхали?» (Відповідь) «Ми священики Греко-Католицької Церкви, хочемо десь знайти наших людей», «О, як добре! Ми вже дочекалися». Ця жіночка познайомила нас зі своїми знайомими греко-католиками. Потім була ціла епопея: як я привіз вагончик під церкву, як ми молилися під церквою, а потім нам дали церкву.
Як ви відкривали церкву св. Йосафата у Львові? Церква св. Йосафата у Львові (вул. Замарстинівська) – це була «кіно кантора», склад кіноплівок. Погрущики їздили у храмі… І я там згромадив «десятку», підписи дали до реєстрації. Вдень, вечором сходимося. Не було дуже там місця. Я поставив табуретку, на табуретку встав, щоб могти бачити людей, бо так між людьми голос губиться. Став на табуретку і людям проповідую. Люди гуртувалися щораз і щораз більше коло тої церкви.
– Чого ви не встигли зробити?
– Ще не встиг за Збоїська (там колись був ювенат-школа отців Редемптористів), бо так мене повело життя, що з Нового Знесіння мене покликали до єпископського служіння.
Ви стали єпископом у 1993 році, на що ви звертали увагу опікуючись єпархіальними священиками?
В першій міри це формація духовенства. Священики, які працювали в підпіллі – це є певний формат в якому вони себе бачили. Священики, які служили в Православній церкві – це також інша модель. І треба було все духовенство об’єднати і дати напрямок формації, яке має бути духовенство Греко-Католицької Церкви. Велику роль у цьому зіграла семінарія, але також курси, які ми організовували кожного року. Я запрошував митрополита Максима Германюка (з Канади), бо він був діяльним членом Другого Ватиканського собору, і він розказував священикам, яка роль нашої Церкви і її завдання у теперішній час. Запрошував також досвідчених Редемптористів та інших знавців із за кордону.
– Як зросли священичі покликання у перші роки вашого архиєрейського служіння?
Як я прийшов то мав 89 священиків (у Зборівській єпархії). Коли відходив то було 193 священиків. Вдвічі помножилося священиків. (На даний час у Сокальсько-Жовківській єпархіє є понад 240 священнослужителів).
Отримавши повноту священства тобто єпископство, ви висвячуєте інших священиків. Які настанови ви б дали молодим священикам і семінаристам?
В першій мірі: священство – це не є якась професія. Всього ми можемо навчитися, але покликання священика – це є Божа справа для спасіння людських душ. Це є вибір Божий, який випадає на людину, щоби продовжувати Боже служіння для людини. Особа священика є для того, щоби людей поєднувати з Богом і тому потрібно поглиблювати розуміння священства.
Розмовляв диякон Роман ГРИЦА,
прес-секретар Сокальсько-Жовківської єпархії.
* На фотографії – отець Михаїл Колтун під час процесії довкола храму Вознесіння Господнього в травні 1991 року