Гарно говорять на Україні: «стелиться руш-ником дорога». Але що ж робити, коли дорога не стелиться, а лягає кривими вибоїстими зигзагами?
Волиця та Комарів – мальовничі села Сокальщини. Довгий час достойним їх обличчям були власне дороги. Центральні – заасфальто-вані, абічні – підсипані гравієм. Але, як кажуть мудрі філософи, «ніщо не вічне». Щодня сільською дорогою проїжджає чимало машин та сільськогосподарської техніки, а також нищить асфальт худоба. Тому асфальтне пла-то дуже скоро вкрили численні вибоїни. Попри те, за його ремонт ніхто не брався. Хоча це і не дивно. Ремонт доріг по Україні в останні роки застиг у мертвій точці. А усі вже давно знають, в якому стані сьогодні дороги на Со-кальщині, але не знають одного – як вийти з цієї ситуації. Адже скільки писано-переписано, а дороги стають ще гіршими. Й нема на це ради й… коштів.
А тим часом центральна дорога між Волицею та Комаревом, без перебільшення, почала перетворюватися на справжнісінький зигзаг удачі. Звучить це дещо іронічно, але водії, що тут їздили, покладалися хіба що на удачу, щоб черговий раз не влетіти у вибоїну в асфальті, які оминати вже просто не сила.
Сільським мешканцям вже набридло стояти з простягнутою до держави рукою, сподіваючись хоч на якусь допомогу. Тому вирішили взяти ситуацію в свої руки і відновити дорогу власними коштами та силою. Адже «гуртом і гори можна перевернути».
«У 2007-2008 рр. частково ремонтували центральну дорогу. Тобто на місці невеликих вибоїн ставили так звані латки. А вже у 2009-ому жодних ремонтних робіт не проводили. Тому цьогорічної суворої зими дорожнє покриття не витримало, і навесні вже замість ямок з’явилися чималі «кратери», що й зумовило незадовільний стан сільської центральної до-роги. «Чекати з моря погоди» не було сенсу, а порятунок потопаючого, справа рук самого потопаючого. Оскільки ця не відремонтована дорога почала ставати просто небезпечною, тому у спільній дискусії з місцевими жителями прийняли рішення діяти самостійно. За власні кошти відремонтувати дорогу, – говорить сільський голова Михайло Ничай.
Далі він продовжив:
– Наші односельці з розумінням віднеслися до того, щоб внести для спільної справи кошти. Адже у Комареві налічується близько 100, у Волиці – 118 автівок. Значна частина жителів цих сіл їздить автобусами на роботу до Сокаля та Червонограда. Разом це майже 14 рейсів на день. Тому для всіх це взаємовигідна справа та допомога. Значні кошти (130 тис. грн.) внесла ПАФ «Білий Стік», агроформування й виступало основним ініціатором дорожнього ремонту. Свою лепту вніс тепличний комбінат «СОТЕКО» (100 тис. грн.). Ми почали ремонт з найгіршого відтинку дороги, а це вулиця•М. Грушевського села Комарева, починаючи від свиноферми. На 2010-ий цього буде достат-ньо, та й кошти більшого не дозволяють, після зими надіємося продовжити. Роботою приват-ної фірми «Асотеріан» з Волині, що проводить ремонт нашої сільської дороги, задоволені. Працівники відповідальні та достатньо кваліфіковані.
Нині, коли їдеш вже відремонтованою дорогою, приємно бачити що зібрані «по нитці» гроші успішно «закатуються» в асфальт. Люди радіють, що села повертають собі належний вигляд. Адже вже давно прийнято вважати, що дороги – це обличчя села, а гарні дороги є у селах багатих та успішних, де трудяться справжні господарі.
– Наші села дуже гарні, процвітаючі, а ця дорога перестала бути їх окрасою. Численні ямки, вибоїни… Та їх вже й велосипедом, навіть дуже віртуозно, оминати сили не вистачало. Маю автомобіль і часто доводиться їздити цією дорогою. Постійно треба було викручувати неймовірні зигзаги, вивертаючи кермо, щоб черговий раз «не влетіти» в яму.
Коли почув, що хочуть ремонтувати центральну дорогу і потрібно внести деякі кошти в її ремонт, оскільки нею їздять всі, то відразу погодився на таку взаємодопомогу. Якщо всі разом візьмемося, то буде якесь діло, до того ж усім вигідне. Звичайно хотілося б, щоб тому якось трохи посприяла держава, але на жаль… Хіба чекати якоїсь великої події на зразок наступного футбольного чемпіонату Європи. Той відтинок дороги, що вже встигли відремон-тувати, просто не впізнати, рівненько, так аж просто стелиться, а душа радіє, – поділився враженнями житель Волиці Іван Ковальчук.
Звичайно, що не всі так схвально відгукують-ся, як щодо ремонту так і вкладання в нього власних коштів: одним асфальт затонкий, іншим – загрубий, когось «душить жаба», що почали ремонт спочатку з боку Комарева, а не Волиці, а хтось чи то з подивом чи то з жалем думає чи вкладати гроші в роботу, яку має виконувати держава. Це звичайні людські перемовини, адже кожному не вгодиш. Але за словами Михайла Ничая, «важко судити того, хто нічого не робить. Бездіяльно чекати на когось чи то на щось – це не вихід із склад-ної ситуації, бо можна склавши руки чекати вічно, а діяти треба негайно».
Можливо це і не вихід щоразу рятуватися самотужки, покладатися лише на власні сили. Погана дорога – це вже давно проблема не одного села. Адже катастрофічна ситуація з дорогами перекочувала вже по всій Україні. І державу у світі починають впізнавати не лише за тією ознакою, що це живописний та культурний куточок Європи, але і як країну з дуже поганими та навіть небезпечними дорогами. Дороги загального користування прокладені здебільшого з середини минулого століття. По-перше, вони не розраховані на велике навантаження, яке їм доводиться сьогодні витримувати. По-друге, завдяки технічному прогресу зросла швидкість руху автомобілів. І сказати, що нинішній стан українських доріг невтішний – це не сказати нічого. Оскільки в Україні 170 тисяч кілометрів доріг і 75% з них потребують капітального ремонту і реконструк-ції. Тому сьогодні доводиться хіба що мріяти, що у недалекому майбутньому українські до-роги набудуть європейського вигляду. Недотор-каною хочеться залишити лише красу укра-їнської землі при дорогах: квітучі луги, поля, розкішні гаї, живописні села та містечка, вікові ліси та ріки вздовж трас. Адже де, як не в Ук-раїні, обабіч дороги можна побачити висаджені бузки, півонії та калину!
Із появою нових добрих доріг скоротиться час на проїзд, а довга подорож не буде такою виснажливою. І, можливо, комусь дорога до мами з одного краю до іншого стане ближчою.
Оксана ВОЗНЯК.