З усіх доріг, звідусюди, через відстані та роки лихоліть постає образ Матері. Невтомною та жертовною трудівницею бачиться вона мені, і вічно в клопотах, тривозі за дітей, у праці, у пожаданні задумане завершити, щоб потім це зроблене, посіяне обов'язково проросло. Щедрими плодами саме в дітях! Бо людина таки зачинається з колискової пісні, з голосу материнської душі над колискою! Тому і свято Матері, що припадає на другу неділю травня, в українському народі таке пошановане, завжди урочисте, увінчане пахощами весни та цвітом. Величава, всюдисуща та героїчна Матиукраїнка, омита дощами сліз і тривог за своїх дітей, побратимів і коханих чоловіків, посідає чи не найважливіше місце в повстанському літописі. Тисячі скромних і самовідданих матерівукраїнок, які ніколи не вимагали визнання за свої титанічні діяння, але без яких ОУНУПА не змогли б протистояти найбільшій армії світу. Низький уклін Вам!
Жінка-українка
Змучені та обезсилені вертались стрільці з далеких рейдів чи боїв. Хто їх зустрічав у криївках та дома? Звичайно, жінки! І кожна з них для стрільцяпідпільника стала матір'ю чи, можливо, сестрою, тими дорогими людьми, що залишились вдома. Коли стукав у вікно, ступаючи до дверей хати, першою його стрічала жінка! У повстанському підпіллі хто, як не вони, жіночі руки, дбали про чисту випрану білизну, теплі, сплетені шкарпетки та рукавиці. Господиня, сестрасанітарка, зв'язкова, розвідниця… В найнебезпечніші місця, коли ворогом було усе навкруги заблоковано та конче треба було дістати розвідку, посилали саме дівчат чи навіть стареньких жінок. Йдучи за худобою, удаючи пастушок, або з кошиком по гриби, з сокирою на плечах, шукаючи сухі дрова, вони переносили на зв'язковий пункт листестафету або усну інформацію. І дарма, що в когось з них були діти, сім'ї, про це не думалось, бо на першому місці була доля України.
Ця незламна мужня українська жінка вечорами і вночі, наражаючи себе на небезпеку, прямувала до лісу з харчами для свого сина чи чоловіка, інших вояків, які теж для неї стали дітьми. А потрапивши у полон енкаведистів, мужньо витримувала усі тортури, про що і залишились численні спогади! Пройти певну стадію духовної еволюції у ті часи було нелегко, але українська жінкамати змогла, і в площині політичних акцій теж. Бо ж і в ті роки "сталінських виборів" 194647го українців примушували голосувати за "батюшку”Сталіна, а непослухів залякували погрозами вивезти на Сибір. Що пережило наше жіноцтво під час виборів, ніхто достеменно не може відтворити, але кілька цікавих фактів старожили пам'ятають. В селі Волошинова, що на Самбірщині, НКВД силою зігнало жінок на виборчу дільницю голосувати. Жодна з них кроку не ступила у приміщення. Тоді сталінські кати почали стрілянину, і кілька стареньких зімліло. Але й це не змусило їх добровільно проголосувати. Терпець урвався, енкаведистські посіпаки силоміць запроторили кожну жінку на дільницю і покидали за них виборчі картки до урни. В іншому селі Рівня, Перегінського району, ці нелюди жорстоко розправились із літньою жінкою Параскевією Войтович, яка відмовилася голосувати. Щоб провчити решта зухвалих виборців, нелюди зв'язали її, побили, а за селом стареньку закатували: вирізали груди та залишили помирати в снігу в муках. Чи не така жінка своєю силою духу, незламним характером виховувала дітей в дусі національних прагнень!
Рятуючись від звироднілих кремлівських вислужників, чимало з них тікали в ліс та ставали підпільницями.
Буденні жіночі клопоти у підпіллі полягали в тому, що треба було і попоїсти зварити стрільцям, і випрати білизну. Свою витривалість і самопосвяту жінка не раз виявляла, коли несла харчі на місце постою, долаючи кілька десятків кілометрів. Чи навіть заступала втомленого стрільця на варті, щоб дати йому можливість перепочити! Вона, добра подруга, мати й сестра, весела й жартівлива, відважна й бадьора в бою, а при потребі стрілецьбойовик! Ось такий образ героїні, української жінкиматері, вимальовується в моїй уяві! Поповнити повстанські лави разом із чоловіком, незважаючи на всі жахіття підпільного життя, наскоків та облав, голоду та холоду, і в разі чого, не зважаючи ні на що, кинути ворогові у вічі останні слова: "Слава Україні!" Постать такої жінки як доказ національної зрілості у звитяжній революційній боротьбі здобув повноцінне право поряд із чоловіками називати себе Героїнею та співучасницею української визвольної революції, боротьби за здобуття незалежності держави.
Жінка-підпільниця
Напевно, така доля жіноча жертовна. Бо ж і в господарці, і в заготівлі харчів на зиму, сушенні трав і грибів, маринуванні їй не було рівних. Про найменші дрібнички до свята, чи то кутю, прикраси до ялинки, розфарбовані писанки, чи навіть подарунки на Миколая, у підпіллі про це теж дбала жінка. Але ж не так просто було зголосити інших жінок по селах, щоб опісля це добро відіслати до криївок. Часто саме жінки займали у підпіллі провідні становища, бо на них трималась уся господарча структура. У її відомстві була так звана Суспільна Опіка, яку теж очолювали жінки. Вони опікувались вдовами та сиротами, батьки яких загинули в боях. Узгоджуючи з тереновим проводом, СО допомагала їм харчами, грошами та одягом. Референтки Суспільної Опіки обов'язково навідувались до таких родин, щоб підтримувати морально та піклуватись про їхній добробут. Ця структура вела чіткий контроль щодо пограбованого ворогами майна та відповідно до спроможностей терену справедливо розподіляла допомогу…
Не менш відповідальну функцію виконували жінкиреферентки Українського Червоного Хреста, які теж перебували у підпіллі. Вони організовували різні вишколи, санітарні курси з докладним вивченням та застосуванням цілющих трав у народній медицині. Одним із підрозділів УЧХ була Служба Здоров'я, яка займалась організацією шпитальних пунктів та постачанням ліків, доставкою харчів до шпиталів щодо потреб господарчої референтури. Жінки Служби Здоров'я дбали про прийнятні гігієнічні умови в лісі, в криївках, а особливо в санітарних пунктах, необхідні запаси білизни, постелі та устаткування для санчастин тощо. Незамінні жіночі санітарні сили, чимало з яких мали вишколену університетську освіту та "шпитальну" практику, стояли на високому ідейному рівні. Володіючи зброєю, учасниці важких повстанських боїв надавали першу санітарну •поміч пораненим воякам. Не один стрілець сьогодні завдячує життям відважній санітарці УЧХ. Нерозлучний друг для хворого та неміч•ного повстанця, ні холод, ні голод, ні мара смерті, ні що не лякало Ідейного Вояка, бо саме жінці доручили стояти на цьому пості.
Ось факт із життя повстанського руху на Угнівщині.
До села, в якому розташовувався переходовий шпитальний пункт, підступає ворог. Всі поранені, хто в силі, прямують у ліс. Але у двох непритомних хворих повстанців гарячка сягає сорока градусів. Холодна осінь 1945 року з пронизливою мрякою в лісі означає ту саму смерть. Їх залишають у криївці, а з ними і санітарку Мотрю. І дарма, що буде завтра, вона переконана кинути напризволяще своїх хворих друзів не зможе. Аж ось надходить ворог, блокада кількох навколишніх сіл триває, як і пошуки криївок, які знаходять. Мотря схвильована, бо чує погибель і розлючені голоси нелюдів. Тримаючи в руках пістоль, думками прощається з друзями, рідними, а на вустах остання молитва. І раптом з криївки лунають три постріли. Ворог знаходить лише три трупи…
Такою вона була, жінка-революціонерка, завзята у своїй ненависті до ворогів, які загарбали її Батьківщину. У ній лунав і материнській біль за ці невинні жертви українських дітей, і за знищені й понівечені родини, за вигнаних з хати на погибель старців та жінок. Маючи своїх дітей, такі жінки часто зрікались особистого щастя, бо для них воно полягало у служінні народові. Підтвердженням цього є ще одна історія. Подруга Марічка на одній із квартир Кракова була заарештована польським урядом безпеки. Маючи на руках піврічне маля, дівчина скористалась своїм становищем та вмовила польських поліціянтів дати їй можливість нагодувати дитину. Вертаючись до малечі у сусідню кімнату, підпільниця стрибнула через вікно першого поверху та бічними вулицями попрямувала до знайомих, щоб найскоріше залишити місто. Що діялось у серці бідолашної, котра залишила в руках польських катів свою кровинку, тільки жінкамати може уявити! Марічка дуже довго вагалась, але, знаючи багато організаційних таємниць, вона зважилась на цей крок, аби не бачити муки й смерть своєї дитини.
Інша підпільниця Святослава, мати маленької дворічної Ліди, була зв'язковою в Перемишлі. Поляки вислідили підпільні зв'язки жінки та навідались до неї з арештом. Але подруга Святослава, не роздумуючи, кинулась через вікно третього поверху! Крихітній донечці мама не змогла дати надійного захисту, бо все своє молоде життя провадила революційну діяльність. Її передсмертні материнські прокляття ворогам лунали востаннє! Жодних зізнань від неї так і не отримали, з вулиці принесли лише бездиханне тіло матеріпідпільниці…
Всі ми прагнемо Любові…
В історії, мабуть, важко знайти приклади такої масової жіночої жертовності, як в ОУН-УПА. Створення сім'ї та народження дітей дівчата відкладали на потім, але дуже часто життя вносило свої корективи. І в підпіллі теж утворювались сім'ї, з'являлися на світ повстанські малюки. Але, коли потрібно було вирішити дилему особисте щастя чи інтереси нації майже завжди вибір відбувався на користь України. Родина та діти не були тими аргументами, якими можна було виправдати зраду національної ідеї ОУН-УПА. Думаю, подорослішавши, ці діти, батьки яких загинули у підпіллі, належно оцінили вчинки своїх матусь і татусів та пишаються ними! Навряд чи такій дитині, для прикладу, спало би на думку виправдати співпрацю матері з "енкаведистами".
Жертовність жіночої любові проявлялась і в тому, що були такі жінки, які до останку перебували в бункерах зі своїми чоловіками. Серед них Антоніна Король, дружина знаного командира УПА Ярослава Мельника, на псевдо Роберт. Романтичне знайомство пари відбулось у селі Войнилів, коли парубок зайшов на подвір'я дівчини і попросив напитись води. Антоніна тоді не знала, що напувала самого повстанського командира! Але однієї миті було достатньо, щоб між ними спалахнуло почуття великої любові! На той час дівчина закінчувала Львівський медінститут і збиралась їхати на випускний вечір, проте на залізничній станції до неї підійшли кілька незнайомців та попросили допомогти важкопораненому. Так замість випускного Антоніна потрапила в ліс і з підпілля більше не виходила. В тій партизанській групі, як з'ясувалось, командиром був її коханий Ярослав, з яким дівчині довелось розділити важкі повстанські будні, здебільшого в бункерах. Там і народились в пари близнята хлопчик і дівчинка, дуже ослаблені, як і їхня мама. Розуміючи, що діти приречені у підпіллі, Антоніна спробувала передати сина своїм родичам, але малюк помер по дорозі від виснаження. Доньку таки вдалось переправити у село. Дівчинка виросла і ніколи не бачила своїх батьків, бо вони загинули в бункері.
Не менш трагічна історія трапилась з провідником УПА полковником Громом, відомим як Микола Твердохліб. Разом із дружиною Ольгою Герасимович повстанець застрелився в оточеному ворогами бункері. Їм гарантували життя і зустріч з маленьким сином Яремою в обмін на припинення опору. Однак за національну ідею вони заплатили своїми власними життями, аби тільки не здатись на милість ворога. Історій подібних безліч…
Розбите, понівечене думками про долю дітей материнське серце у ті далекі, буремні роки збагнути нині можна лишень своєю материнською душею. Збираючи по селі продовольство та одяг, готуючи їжу повстанцям, жінки ризикували не менше, ніж чоловіки під кулями! У цьому жінка ніколи не поступалась чоловікові, тут і проявилась її сила духу. Тож нехай вовіки віків славиться цей жертовний образ Матері! Чи не життя кожного з нас почалось з такого ласкавого і магічного слова, як МАМА! Ці перші миттєвості життя, коли починаєш розуміти, що вона найрідніша, наймудріша! Бо вона не просто жива реальність, а ще й символ одвічний першоголос життя, праобраз стражденної Богоматері. Це серце і пам'ять, що промовлятимуть нашими вустами до Неї завжди: "Благослови, Мати!"
Ірина СЛАВЧАНИК.