Родом я зі Скоморох, а на світі прожила вже 88 років. Скільки через моє життя пройшло різних історичних подій. Ось хоча б деякі, які закарбувалися в моїй пам“яті. Це повернення односельців з еміграції після Першої світової війни і початок розбудови села, будівництво школи і хатичитальні. Пригадую національнокультурне піднесення у 30-их роках, концерти, фестини і тяжку працю на своїй землі, з якої люди жили.
Осінь 1939 року. Прийшла до нас Червона армія«визволителька». І на сході села Петроненько Саганський привітав своїх односельців словами: «Засвітило сонце і в наше віконце, а те сонце – то Червона армія». Чи й направду ясно світило те сонце?!
Почалися репресії і депортація поляків у Архангельську область Росії. Зі Скоморох вивезли 30 сімей, а вже у березні 1940 року нас, неугодних совітам, розселили в мазурські хати по інших селах. Почався розбрат. Так планували наші вороги, щоб нас роз“єднати. Ми опинилися в селі Равщина.
22 червня 1941 року грім канонад розбудив ранкову тишу. Гітлер напав на Радянський Союз. Ще у 1939ому у с. Скоморохи, в будинку, де була гміна, розмістилась 13 прикордонна застава, якою командував лейтенант Олексій Лопатін, котрий разом зі солдатами поліг у нерівному бою. Німець пішов далі. Ми – на окупованій території. Поліція, гестапо, а ще наші «прислужники». Життя було в небезпеці, страху, голоді та холоді. Вертаємось у свою хату, ближче до Бугу, де лугові трави пахнуть чебрецем та ромашкою і все до болю рідне і дороге. Рятувались в ті часи як могли: ловили рибу, варили юшку і так жили в Скоморохах. Мобілізація. І вже чоловік йде на війну. Кликали його хлопці з Волині: «Іване, бери кріса і йдем до лісу, в УПА». Не пішов, бо боявся за жінку і малу дитину, яких би енкаведисти знищили. Тому змушений був йти на фронт. Був на Сандомирському плацдармі і на передовій лінії фронту, і німецький полон скуштував. Вернувся додому у червні 1946 року. І знову схід села, нам наказують його залишити. Тепер ми в Суховолі. Облави, «стрибки», голодні жінки і чоловіки зі Сходу. Місцеві люди давали їм їжу, але дехто жадібно все з“їдав відразу і вмирав. Не один небіжчик лежав обабіч дороги. А восени 1947 р. депортація у Сибір. Плач, гвалт, крик. Весною 1948ого вертаємось у рідні Скоморохи. Проте нашу хату вже зайняли односельцікомуністи, котрі були бригадирами, членами правління колгоспу імені Сталіна. Відібрали ми насильно свою хату і перенесли далі від кордону, ближче до Стенятина, де вона стоїть і понині.
І нам довелося вступати в колгосп. Здали коня, воза, кірата, плуга, млинок. Податок, позика, обов“язкова здача картоплі, молока, яєць, шкіри зі свиней. Ніхто не мав права щось сказати проти. Всі були згідні, бо страх панував у людських душах, навіть стіни «мали вуха»… І в нашому селі були сексоти та «стукачі».
До 1951 року у Скоморохах була прикордонна застава. Саме у тій зоні стояла старенька церква, збудована ще у 1898ому нашими дідами на чолі зі священиками Іоаном Омелянським та Миколою Николаєвичем. Правда, тодішній начальник застави Покутний дозволяв парафіянам іти на Службу Божу, яку відправляв о. Теодор Лопушанський. Патрульний відчиняв ворота, що були за 800 м від церкви, і ми щонеділі і в свята приходили у храм. Наш священик жив таким самим життя як і ми, любив дітей і людей. Він залишився у пам“яті односельчан як добрий душпастир. Колишні священики не займалися, як дехто з сьогоднішніх, бізнесом, не були депутатами.
Восени 1951 року кордон посунувся на захід і наші землі, села зза Бугу, почали заселяти людьми з Карпат. Назви сіл позмінювали: Хоробрів став Правдою, Опільсько перейменували на Перемогу. І Скоморохи хотіли назвати Лопатіно, але не вдалося.
У 1953 році, коли помер «вождь всіх народів» Сталін, то у людей зажевріла надія на краще життя. Колгосп розбудовувався. Головою була Герой соціалістичної праці Уляна Баштик Не всі ті високі показники, які подавались були правдивими. Найбільшого розквіту господарство досягло за часів головування Івана Коробка. Але з відкриттям «Скомексу» господарство відійшло на другий план.
У 1991 році, як і прорікав президент США Рональд Рейган, що «вони самі себе розвалять». Так і сталося. Яка радість, ейфорія, надія опанувала людьми. Українська влада обіцяла, що маємо добрий економічний фундамент, і вже незабаром життя наше зміниться на краще. От те «незабаром» тягнеться вже майже двадцять років. Чи так ми розбудовуємо Українську державу? Чи влада виконує свої обіцянки? Наші можновладці роблять усе для того, аби роз“єднати народ. На початку дев“яностих ми мали міжконфесійні конфлікти, нині ж Захід і Схід поділили по партійній системі. Наробили тих партій і партійок, що людям годі розібратися.
Роздробилося і наше славне господарство «Селекціонер». Нині в селі кілька приватних підприємств, фермерських господарств. Є ПАФ «Селекціонер» (директор З. Шевчук), є фермери Н. Шамборовська, Ю. Вишневський.
Був у нас і цегельний завод, який вже кілька років не працює. Там є тільки сторожі і директор. Що вони пильнують? Хіба комин високий, який у 1939 році побудував єврей Шафранський і випалив цегли чимало. Було колись… Та я все ж сподіваюся що незабаром виробництво запрацює, і молодь не залишатиме рідне село, не їздитиме на заробітки по чужих краях.
Я люблю Скоморохи, не люблю лише тих спритників, котрі зпід прилавка наливають людям якийсь технічний спирт чи ще якийсь непотріб. І від цього вмирають молоді особи, чоловіки, котрим би створювати сім“ї, розбудовувати нашу державу. Схаменіться! Опам“ятайтеся! Я на світі живу вже довго, усього бачила за свій вік. Тому деякі образки з нашого сільського життя сприймаю саме так.
Марія САГАНСЬКА, с. Скоморохи.