Для мене Великдень це не тільки велике релігійне свято Христового Воскресіння, але й день мого другого народження. Мабуть, так вважають і мої односельці, які у далеких 19431944 роках пережили руйнівний вихор війни й залишилися в живих. Минають роки, однак пам'ятаю ці страшні події, наче це відбувалось вчора, хоч тоді мені було лише 12 років.
Для рідного села Княже гітлерівська окупація стала справжнім чистилищем, через яке довелось перейти кожному: від малого до старого. І так чомусь судилося, що найкривавіші та найжорстокіші події відбувалися напередодні Великодніх свят. Фашисти хотіли залякати місцеве населення та придушити національновизвольний рух на Горохівщині, куди до шістдесятих років належало й наше село. Адже в цей час розгорнули роботу національні сили, створювалась Українська Повстанська Армія, яка мала протистояти загарбникам. Це лютило гітлерівців і вони жорстоко розправлялися з українцями, проводили каральні операції.
Одну з них вони провели проти жителів села Княже, звідки в лави УПА пішло 23 хлопців, а їхні односельці допомагали їм харчами та одягом.
Чорною сторінкою в історію села Княже ввійшло 10 квітня 1943го. Це була Вербна неділя. Село готувалося до Великодніх свят.
Всі були заклопотані роботою вдома та на полі. Ніхто й не передчував лиха і не знав, що чорні хмари насуваються на Княже.
Напередодні мені наснився сон: чорний кіт наскочив на мене і його кігті застрягли в грудях. Вранці, коли розповів про це дідові, той захитав головою і сказав: "Дитино, щось з тобою буде зле. Вважай!" Сон був у руку. Вранці в село наїхали гітлерівці. Наче ворони, бігали по вулицях, зганяючи людей до гурту. Не обминули жодної хати, звідки хтось пішов до повстанців. Допомагав карателям житель села Микола Четвержук, який став запроданцем і працював на фашистів. Княжівців вивозили у бік Квасова, де розстріляли 150 чоловік. Спалили 20 хатів, у яких жили родичі тих, хто пішов в УПА. Після розстрілу з-під трупів вилізла Марія Буймиструк. Чудом вирвалася з полум'я Любов Співак. Вогонь забрав у неї двоє діток та чоловіка. Живцем згоріло у хаті подружжя Дубиняків, у яких було восьмеро дітей. На щастя, діти розбіглися, а старший син Петро був в УПА. Ганну Шкварку забрали з хати з грудною дитиною на руках. Маля якраз ссало материні груди, коли кати стріляли. Однією кулею вони прострілили дитині голову і материнські груди… В цей день разом з громадою пішов на розстріл і місцевий парох, отець Олександр Ковалевський. Його забрали з хати разом зі зятем, який був учителем. Гітлерівці, зваживши на його сан, сказали, щоб священик ішов собі. А він відповів: "Де моя паства, там і я". Так з усіма і загинув.
Моя родина жила неподалік сільського цвинтаря. Я побачив гітлерівців і злякався. Оглянувся навколо, сусіди Дем'ян Ріжко, син якого був в УПА, та Іван Грисюк кинулися тікати, і я побіг з ними. На жаль, ми не встигли сховатися у видолку за цвинтарем.
Фашисти наздогнали нас на машині і дали вслід кулеметну чергу. Ми попадали на землю. Військові підійшли до нас і скомандували піднятись та йти до них. Аж раптом знову застрочив кулемет. Це махнув рукою Микола Четвержук, мабуть, боявся, аби ми його потім не видали перед односельчанами. Дем'ян Ріжко дістав вісімнадцять куль, а Іван Грисюк сім. Я народився, мабуть, у сорочці, бо кулеметна черга мене не зачепила. Але невдовзі почув постріл з пістолета та біль у правому плечі. І втратив свідомість. Куля пройшла через легені та роздробила ключицю. Так пролежав не знаю скільки. А коли прийшов до тями, побачив убитих сусідів. Навколо стояла зловіща тиша. Пахло горілим. Це догоряли підпалені хати. Мене, пораненого, забрали батьки. Відвезли у село Мирків, що біля Горохова, в лікарню, де лежав під чужим прізвищем. Сюди приходили лікуватися й упівці. Про це дізналися гітлерівці й спалили лікарню. Хто з хворих не міг рухатись, то згорів живцем у вогні. Після лікарні мене забрали у Печихвости. Перев'язки робили медсестри з лікарні, які приїжджали у супроводі повстанців.
Доліковувався народними методами, використовуючи різні трави й зілля. Та рани довго не гоїлися…
Тоді, на Вербну неділю, гітлерівці вбили понад 150 чоловік та спалили два десятки хат. Плач та лемент стояв над селом. Не було родини, хто б не оплакував когось із рідних. Такою сумною була Паска 1943го у селі Княже.
Та час лікує рани. Життя далі пішло своїм плином. Село поволі оговтувалося і продовжувало жити. Селяни орали, сіяли, збирали врожаї, зводили хати, гуляли весілля та хрестини… У листопаді й у нашу хату прийшла радість лелека "приніс" молодшу сестричку Надійку. Батько пішов кликати сільську повитуху, яку по вуличному називали "Киця". За цей час ми з дідом в хаті наклали соломи на долівку (підлоги ще не було), розстелили полотно, наносили води. А невдовзі почули крик немовлятка. Повитуха вийшла з хати і повідомила, що народилася дівчинка. Незабаром батько покликав священика з Фусова і охрестив її Надійкою.
У селі все ще були гітлерівці. Проте фронт був уже близько. Це красномовно підтверджували канонада та стрілянина. Фашисти лютували. До того ж майже щовечора у село приходили упівці, тож не раз зав'язувалася перестрілка. Деякі з вояків УПА переховувалися у криївці на нашому подвір'ї, що була одразу за хлівом. Пам'ятаю, як вночі наприкінці 1943го приїхало 29 вояків на 10 підводах і викопали яму, 3 на 4 метри завширшки, та траншею, на 15 метрів, щоб можна було зайти до сховку з боку городу. На ранок біля хліва й знаку не було, що тут хтось щось копав. Все загромадили, землю вивезли, а город засіяли. Вхід до криївки був у стайні у яслах біля корови. Там стояла скринька із землею, яка засувалася. Її притрушували соломою, щоб замаскувати. У сховку могло ночувати 15 осіб. Хоч мені було лише дванадцять, допомагав їм копати. Щотижня ходив до лісу по кору сосни, щоб було чим світити, бо нафти, як і солі, в цей час не було. Мама клала соснову стружку на припічку і запалювала. Ось так ми світили. Ходив у ліс і по дрова, які привозив на санках.
У 1944му через моє рідне село Княже проходив умовний кордон між Волинню та Львівською областю. Була тут і застава.
Пам'ятаю, як щовечора німецькі вартові обходили за городами сусіднього села Шпиколоси цю умовну лінію. В цей час на Волині діяла УПА і повстанці часто переходили через наші терени на Сокальщину. Виникали й воєнні сутички.
Ми жили за цвинтарем, на хуторі, за півтора кілометри від села. Звідси все було видно, наче на долоні: і центр Княжого, всі стежки, які вели в сусідні села. Тож у нас на горищі хати був спостережний пункт бійців УПА. І вартовий з біноклем стояв у дозорі.
У княжівців ще не загоїлися рани від втрати рідних та близьких людей, а гітлерівці готували нову криваву розправу. Наближалися Великодні свята. Княжівці, як ті мурахи, поралися на подвір'ях, прибирали хати. Жіноцтво взялося розфарбовувати крашанки та випікати паски. Так у роботі не зогляділися, як настав Великдень. З самого ранку дід Ілько вдягнувся у святкове вбрання, взяв кошичок із паскою, сиром, ковбасою, хроном, сіллю та крашанками і пішов до церкви. Після минулої розправи свого священика не було. Однак на Великдень мав приїхати з іншого села. Чоловік враз завмер, бо побачив військових, які повільно наближалися. А десь з іншого боку почув постріл, а потім ще один, другий… А там хтось дав автоматну чергу… Старенького огорнув страх і він заліз під міст. Гітлерівці вирішили приборкати непокірне населення, яке допомагало повстанцям, і стерти три села з лиця землі, щоб іншим була наука. Вночі, 16 квітня 1944го, окупанти обступили Княже, Фусів та Шпиколоси, і як тільки стало світати, пішли на села. Виганяли людей з хат, забирали худобу та курей, сільськогосподарський реманент та дорогоцінні речі. Перелякані селяни не знали, що робиться. Це сіяло страх і паніку. Жінки, хто голосив, хто молився, діти плакали, а старенькі благали, щоб їх залишили вмерти на порозі отчого дому… Кожен розумів, що німці замислили щось недобре. Адже не раз чули про ті звірства, які чинять окупанти над людьми. Близько 11.00 години біля церкви, де мала бути відправа з нагоди Христового Воскресіння, уже стояло силоміць зігнаних 535 осіб. Люди боялися, що їх там зачинять і спалять живцем. Серед них була й моя сестра Олександра Гуменюк з двома дочками. Її чоловік, Пилип Гуменюк, якось зумів вискочити з хати. Він сховався у борозні, ліг, накинувши на себе хмелиння, і так перележав до вечора.
Постріли, крик відчаю, жіночий лемент, рев худоби долинули й до нашого хутора. Бабуся, плачучи бігала по хаті, збирала найцінніші речі у криївку. Мама ж швидко перепеленала Надійку. До хати наближалися гітлерівці. На той час тато, бабуся, сестра Марія та я вже були у сховку. Мама подала татові на руки шестимісячну Надійку, великодній кошик, перину і тількино вскочила у яму, як ми почули, що хтось уже б'є важкими чоботами у двері хати. Потім почулися постріли це стріляли в курей. У стайні ревіла худоба, хтось силоміць виводив її звідти. Гітлерівці забрали з собою свиню, корову, коня, плуг та різний сільськогосподарський реманент. Хату підпалили. Вони ще довго стояли на подвір'ї, бо, мабуть, здогадувалися, що ми десь заховалися. Невдовзі чадний газ пішов у криївку і ми почали задихатися. Тато пробив біля люку невеличкий отвір і мама піднесла до нього маленьку Надійку. Я ж був трохи далі, то ледь не вчадів від диму. Після поранення, я все ще залишався кволим, тож не мав сили. У сестри Марійки, якій було шість років, на обличчі була мокра шматина. На щастя, дядько Пилип знав про криївку, і, коли карателі поїхали, відкрив люк та витягнув мене звідти першого. Я був без свідомості. Бабуня, батьки та молодші сестри, ковтнувши свіжого повітря швидко оговталися. Мама чимдуж побігла по воду і вилила її на мене. Лише тоді прийшов до тями. Потім ще довго катулявся по землі та кашляв… У цей день чотири сім'ї вдушилися у схованках. Навколо все було в полум'ї. Над селом стояла вогняна заграва. Наша хата згоріла дотла. Наступного ранку прийшов дід Ілько, який за одну ніч осунувся та постарів. У руках він тримав великодній кошичок… Пам'ятаю, як опісля сіли на подвір'ї просто неба неподалік згарища хати, розклали рядно і виклали все з Великоднього кошичка. Дідусь Ілько, тремтячими руками ділив нас яйцем, а бабуся різала паску. Всі плакали… З сумом привіталися: "Христос Воскрес" "Воістину Воскрес". Мама сказала: "Радіймо, що ми живі, на рідній землі, бо хтозна, яка доля чекає на чужині наших односельчан". Наче передчувала їхню гірку долю. Жителів сіл Шпиколоси, Фусів, Княже погнали під конвоєм через село Торки на станцію до Стоянова. Дехто озирався, щоб востаннє глянути на рідне село. З очей текли сльози. Все навколо було в полум'ї. Їх гнали з рідної землі, а за ними стояла чорна заграва спалених сіл, позаду догоряли хати, залишалися дорогі серцю садки, криниці та могили рідних… На станції їх погрузили в вагони і повезли в Німеччину на примусові роботи. Дядько Пилип згодом, коли відходив фронт, дістався до Німеччини. Однак він знайшов своїх рідних лише через два роки, бо ті були у концентраційному таборі. Уже разом, після звільнення, звідти родина виїхала в Америку.
Ось так на Великдень спалили три села. Лише у с. Княже згоріло дотла 170 хат, вціліло лише 12. Ті, хто залишився, розбирали згарища та копали землянки. Тато на місці згорілої хати зробив шатро, яке накрив шматками бляхи, щоб дощ не капав. Так ми ціле літо прожили. Тут стояла колиска, де спокійно посапувала Надійка, яка й не знала, що уже стільки пережила. Збоку батько вимурував пічку, де варили їжу. Він був столяром і зробив жорна, на яких ми з дідом мололи зерно, в основному, жито, яке заздалегідь закопали у кіпці. Там була й картопля. Це нас порятувало від голодної смерті.
Невдовзі через наші терени йшов фронт, і знову Княже опинилося на лінії вогню. Німці відступали, ми ховалися у лісі під деревами від літаків. Одного разу біля нас з мамою впав снаряд за декілька метрів, і нам просто пощастило, що він не розірвався. Совєтські війська мобілізували тата до війська, і ми залишилися без годувальника. Ледь зводили кінці з кінцями, були голі та босі. Бабуся Марися, щоб якось прожити, ходила просити продукти по навколишніх селах. Люди були добрі, ділилися останнім шматком хліба. І досі пам'ятаю, які були смачні пиріжки з пшоном та сочевицею. Ми ділили їх на четвертинки.
Мама дивилася, як ми лакомо їмо, й плакала. Вона ще годувала грудьми маленьку Надійку, тож не могла йти кудись працювати.
Багато допомогла нам родина з Бодячева засіяли три гектари поля, бо ж у нас забрали коня та інвентар. Вся чоловіча робота лягла на наші з дідусем плечі. Невдовзі розжилися на коника та плуг. Тракторів тоді ще не було. І цим конем, у свої 13 років, орав 5 га поля. Працював тяжко зранку до ночі, бо треба було засіяти, щоб мати хліб.
Батько воював у Будапешті, в одному з боїв його поранили: розірвалася неподалік міна й відняла чотири пальці на лівій руці. Він повернувся додому. Ми жили дуже бідно, як і всі наші односельці. Пригадую, що ми з батьком мали одні військові штани на двох. Тканин тоді не було, одяг шили з домотканого полотна, яке ткали з конопель.
У 1949му батько "добровільно-примусово" вступив у колгосп. Створив будівельну бригаду з 10 чоловік, яка будувала школу, хати для жителів села. У п'ятдесятому році разом з батьком побудували власну хату. Саме Великдень того року, по війні, чомусь згадую з особливим хвилюванням, бо ми вперше, родиною, зібралися у хаті за столом, так як це було до війни… У 1952 році мене призвали до армії, служив в Узбекистані, у маленькому місті на Афганському кордоні. Опісля повернувся додому, де працював у колгоспі. Тяжке було наше дитинство, ми не мали ні цукру, ні солі, не кажучи про солодощі. Але думали, як допомогти батькам, вивчитися і отримати якийсь фах. Марійка вивчилася на вчительку і двадцять років відпрацювала вчителем у Матові. Нині вона вже на пенсії. Надійка закінчила сім класів у Княжому, вступила у Львівське ПТУ, вчитися на муляра-штукатура. Опісля працювала штукатуром у Львові, на будові. Познайомилася, а невдовзі й побралася зі студентом Петром Медведем, який навчався на факультеті журналістики. Після закінчення ВНЗ його скерували на роботу в Алма-Ату. У них народилося дві доньки. Лише, коли Україна стала незалежною, родина Надійки переїхала до Києва. Її чоловік працював у редакції газети "Урядовий кур'єр", тепер уже на пенсії.
Нині ми вже на схилі літ. По можливості стараємося зустрічатися на Великодні свята у батьківській хаті, бо нема більше такого місця на землі, яке було б для нас таким дорогим. 70 років тому тут пролилося стільки сліз та крові… Добре розуміємо, що могли загинути у далеких 1943му чи 1944му, але нашим батькам і нам судилось інше: заглянувши в очі смерті, залишитися живими й розповісти іншим про ті страшні звірства, які гітлерівці чинили над мирним населенням. Скільки родин вони вбили, а скільки вивезли і розкидали по білому світу?! Розпалися сотні сімей. Одні втратили батька чи матір, а може, сина чи доньку, інші рідне обійстя та українську землю. Але в снах вони бачать батьківську хату та вишневий сад у селі Княже. А на Великдень, за святковим столом, розповідають внукам про українські традиції, про свої дитячі та юнацькі роки, і наче повертаються у минуле: бачать, як їхні рідні у вишиванках з великодніми кошиками поспішають до церкви, бо б'ють дзвони, скликаючи людей до храму… І побіжить по зморщеному обличчі непрохана сльоза…
Олексій ПОКОТЮК,
житель с. Княже.