– Доню, ти бачила, там по телевізору казали, шо то війна починається. Страшно. Ніколи не хтіла, щоб ви пережили таке. Але краще робити щось, ніж сидіти і чекати. Мій тато колись казали, що не здобудете вільну країну, бо не маєте чим. Хоч тато хотіли України. А ти доню вір. Бо я ще хочу пожити в Україні, та й ти хочеш. І всі разом здобудемо, бо маємо чим.
– Я знаю, бабцю. І вірю.
Розбили, висипали, забрали
В селі В'язова, що в Жовківському районі (недалеко від кордону з Польщею) 1944 року, 3 січня, в сім’ї Пущинських народилась десята дитина. Голова сім*ї Іван Михайлович, одружений вже вдруге, зустрів сьому доньку радо. Жити мав за що, та й непогано жити. Ще його батько, живучи в Австрії, заробив достатньо грошей на те, щоб придбати землю в рідній стороні. А тепер мали кілька хат, дві стодоли, воза, коней та худібку. Друга жінка подарувала йому ще п'ятьох дітей, руки у цій сім’ї зайві не були. Хоч дома й кухарка була і нічого ніколи не бракувало.
Ми жили біля гостинця. То було дуже зручно й гарно. Батько любив землю понад усе. Завжди багато працював, але й жив у достатку. І мати моя теж коло нього жила файно. Але не довго вона раділа. Бо вже за рік після мого народження прийшли до нас совєти. Тата визнали куркулем. Мали вивезти, але мав аж десятеро дітей. Може й пожаліли, а, може, про що казали мама, в колгоспі за кіньми ніхто не вмів так доглядати, як наш тато (наших 6 коней теж туди забрали, "колєктівізірували" поїхньому). Тому й зупинили висилку "багатодітних" куркулів.
Певно б Сибір нас не вмістив. Щоправда, ходили до нас стріляти індиків. Бо ми ж неугодні були. Того не пам'ятаю, але сестри розказували, що таки дострілялись. І почала горіти хата. А потім вогонь все забрав. Я ще мала була. То й так би й згоріла в тій хаті. Та сестра старша забігла і витягла мене. Бо ж матері не було. До Львова їздила купувати певно шось… Хоча ні…
Їздила до нашого брата найстаршого. В тюрмі сидів. Німці ще посадили.
Найстарший син в сім’ї теж сповна заплатив за своє українство. Спочатку був ув'язнений німцями. Сидів біля Високого Замку. Та там знайомі поляки мали зв'язки. Казали, що коли усіх поведуть на страту, то стрілятимуть вгору. Хай би хлопець падав, а потім тікав. Так і мало бути.
Але все пішло не так. В тюрму, де сидів хлопець, приїхала комісія. Щоправда, додому вже прибіг через кілька тижнів. В чому був, худющий, з'їдений, слабкий.
Батько йому зробили криївку в лісі, бо боялись що заберуть на війну. Там і жив.
А хату й збіжжя не вдалось вберегти. Згоріла пшениця в стодолах, розтопився цукор, що мама до кави берегла. А тато замість того, щоб хоч зерно рятувати бігав з відрами вогонь гасив. А зі стодоли тільки клоччя виніс. Не вірив. Нічого більш не було. Зразу почорнів так. Я ще мала була, до сусідки віднесли.
Всі старші діти з батьками пішли в ліс. Треба було жити дальше. Не стало куркулів. А через два роки звели іншу хату. Вже меншу. Одну. Холодну. На іншому місці. Біля лісу… Тоді якраз брата мого помітили. Дезертир. Мати сама його до сусіда енкаведиста завела. Мусила. Та чоловік добрий був. Казав, що хлопця на війну не відправить помре бідний й дня не пробувши. Бо передова його жде. Тому мусив посадити брата. Але він там не довго пробув.
Через трохи випустили. То потім, повернувшись додому, брат нарікав, що хата холодна. В тюрмі і то краще було. А ми взимку всі ходили ночувати до сусідів. Як миші.
Від мене найбільше клопоту було. Сестра мамина жалілась: Чого ж воно плаче постійно?!". Мама знала, шо голодна я, але хіба хто мав час.
Краще б згоріло ше тоді. Ліпше б вмерло казала мама моя. Любила вже тоді.
А в мами тоді вмерло вже двоє дітей. Чи може троє. Не пам'ятаю. Та все ж ми вижили. Всі десятеро. Було холодно. Голодно. Але було…
Три банки цукру: купили після війни
Пам'ятаю, мати розповідала, що як німці відступали. то йшли повз нашу хату. Та й ми тікати почали. До баби моєї бігли, вона далеко жила. Батько лишився, казав з дому більше не ступиться. То на містку вже недалечко від бабці на нас німці й напали. Вуйка мого вбили зразу.
Але то певно за ним вже смерть йшла, бо щось метушився перед тим, як ми вирушили дуже.
А брат мій втік. То німці ше постріляли вгору трохи й відвели нас усіх жінок і дітей до баби. Тіло принесли. Пішли. Потім все скінчилось.
Я ще не ходила до школи, але вже кролям трави рвала, чорниці збирала, картоплю копала.
Потім з двома відрами йшла додому. В шість років табличку множення вивчила. Боялась, що засміють, як знати не буду. Боягузлива з дитинства була. І ще цукор любила. Дуже. Воду солодку ні, каву теж лиш гірку. А цукор їла ложками й водою запивала. Мама раз помітила, що я вже банку зїла, то почала сварити мене. А я вибігла та й давай кричати: "Як я буду мамою, то вже наїмся того цукру!". Усі сміялися. А я через ту любов до білих кристаликів розчіхрувала шкіру інколи до крові.
В 51 році пішла в перший клас. Вчилася, працювала. Тоді якраз сусідів всіх наших в Сибір вивезли. А ми вже й так всього позбулися. Нас не рухали. Закінчила я сім класів. Англійську любила. Але дальше не йшла вчитись, далеко то було. Аж сім кілометрів. Залишилась помагати мамі. А в 14 років поїхала до Львова.
Сама купила
Жила я в своєї сестри, навчалась в училищі при м'ясокомбінаті, вже доросла була. Та спати постійно хотілось. Нічого мене так не цікавило, як сон. Добудитись не могли, колись міцно спала.
На першу стипендію купила собі три кілограма цукру. Сестра дивувалась чого я вдома не їм його. А потім заглянула в сумку й зрозуміла. А я її не хотіла брати. Нащо мені чуже. В мене свій був.
Потім ще додому повернулась. З батьками пожила. До клубу почала ходити. Хоч і сестри не хотіли з собою брати . Втікала за ними. Потім разом і з ними була бита. Але хіба то важливо.
А вдома в нас був порядок. Одна шафа на семеро дівчат. А колись у кожної було по кілька, згадували вони. Та я вже цього не пам'ятала. Пущинські давно не куркулі. Але бідним помагали. Я хліб їм носила.
А мати щось продавала та й нам булочки, плаття купувала. Жили ми вже краще.
Потім знову повернулась до Львова. Працювала на заводі, у 68 році одружилась, жила у підвальному приміщенні. Стала мамою. Мала гроші. Та немала цукру. Не було чого купувати. Зате мала доню.
Часто їздили в Москву. Брат оженився на москвичці. Валя прекрасна людина була. Любила нас та й Україну. Ми завжди від неї поверталися із повними руками ковбаси, мандарин (кілограм 15), одягу дитячого, солодощів. А вона завжди мені казала, коли я намагалась розмовляти російською: "Ты меня понимаеш?! Вот и я понимаю. Розговаривай по украински".
Я й розмовляла. Й розмовлятиму.
Коли поміняли цукор на віру
1995 року народилась перша внучка. Дали квартиру. Двокімнатну. Власну.
Маю гроші, є де купити, але вже не можу їсти його. Усе тіло свербить. Ну що ж. Зате в країні все добре… Буде! За кого голосувати будеш доню?
А ви кажете, що зневірились. Усі зневірились. А вона ні. Бо, коли у тебе забирають усе залишається лише віра. А чи готові ви поміняти свій "цукор" на віру?!
Софія ВОРОНЧУК.