Якби я не знала, що цей шістдесятирічний чоловік, котрий народився у Німеччині, дитячі та юні роки минули у Канаді, а усе своє доросле життя живе у Австралії, ніколи в школі не вивчав української мови, не повірила б. Бо наше знайомство розпочалося з того, що Олег Лукомський чистою українською мовою, без жодного акценту і навіть натяку на суржик привітався з нами. І далі вів бесіду на різноманітні теми і мова його була багатою і логічною. Не кожен українець, який проживає все життя на Україні, розмовляє так чисто своєю рідною мовою. І це завдяки церкві і батькам. Його батько волинянин, мама львів`янка, з дитячих літ прищепили дітям любов до рідної мови і до України, далекої, незнаної, але викоханої у дитячих серцях.
КОРІННЯ
Родина Лукомських спочатку жила у Володимирі-Волинському, де дідусь Олега Лукомського о. Павло був дияконом Володимирського кафедрального собору. А згодом його висвятили і призначили на парафію у село Торговище Ковельського повіту. Батько Олега Мілій виховувався у патріотичній родині, де розмовляли виключно українською мовою (бо в цей час у багатьох волинських родинах інтелігентів вживали російську), він знав про героїчний бій українських студентів під Крутами, співчував українцям зі східних теренів, яких радянська влада знищувала штучним голодом. З добрими оцінками закінчив гімназію в Луцьку і поступив у Львові в Політехнічний інститут, де здобув фах землеміра. Саме у Львові познайомився зі студенткою учительської семінарії сестер Василіянок Олею Повзанюк, котра незабаром стала його дружиною. Працював землеміром у різних селах та містах Волині, а дружина вчителювала. Тут у них народилося двоє дітей Павлусь і Христина. А восени 1943 року колишній просвітянин Мілій Лукомський ("Лісовий)" пішов вивчати інформаційнополітичний курс УПА. У своїй машинописній книжечці "Волинські спомини" 19041943 рр. пригадував таке, що комендант "Лісовик" під час лекції запитав присутніх: "Яка прикмета українського народу спричиняє нам найбільшої шкоди?". Різні були відповіді, але, як вважав Мілій Лукомський, всі неправильні.
Добру відповідь на це важливе запитання дав нам гетьман Іван Мазепа: "През незгоду всі пропали, самі себе звоювали". Мілія відпустили додому з огляду на маленьких дітей, але він "працював" у лісовій адміністрації і в такий спосіб помагав повстанцям. Та коли фронт покотився на захід і більшовики отот мали зайняти Волинь, родина Лукомських змушена була покинути рідний край. Як писала Леся Українка у "Подорожі до моря": "Прощай, Волинь! Прощай рідний куточок! Мене від тебе доленька жене…". Їх доленька спочатку загнала на захід, у Німеччину, де у таборі й народився наймолодший Олег, а згодом усією родиною перебралися у Канаду. Батьки Олега більше ніколи не ступали на рідну українську землю. Сюди приїжджала їх дочка Христя, яка народилася на Волині. А Олег Лукомський цього року вперше приїхав в Україну, про яку йому так часто розповідав тато (власне, Олег допоміг упорядкувати Мілію Лукомському його самвидав “Волинські спомини”, перекласти й на англійську мову), а мама співала рідних українських пісень. І через шістдесят літ Олег вперше приїхав додому.
МЕЦЕНАТСТВО
Родина Лукомських не призвичаєна до абстрактної любові до України. Їх любов то не красиві слова, а вчинки, дієві, вчасні, потрібні і жертовні. Але без пафосу, без возвеличення. Роблю задля України і її нації, але не задля похвали для себе та інших амбітних намірів. Така ж риса жертовності і в той же час скромності притаманна і родині Юлія Лукомського в Сокалі, із задуму й ініціативи якого у нашому місті почав діяти конкурс "Ким я хочу бути? Як цього досягнути?". Зібрав навколо себе ініціативних людей у Сокалі, а до меценатства залучив… родину з Канади сестру та брата (прадідусі їх були рідними братами), Христю (Чейз) та Павла Лукомських з Австралії, брата Олега і ще свого сина Олега з Англії. Меценати, в свою чергу, до цієї роботи залучили інших жертводавців: Союз українок, церковні громади міст, де мешкають українці. Завдяки цій спільній праці утворився у Сокалі благодійний фонд "Майбутнє України. Сокальщина". І Олег Лукомський приїхав до Сокаля не лише до родини, а ще й на запрошення цього благодійного фонду.
СВІЙ СЕРЕД СВОЇХ
Олег Лукомський серед нашого сокальського товариства якось відразу став своїм. Його радо вітали усюди. А він, в свою чергу, намагався бачити лише добре. Навіть, якщо й поїздив нашими дорогами, то стосовно них сказав так: "Можливо, коли іншим разом приїду в Україну, то матиму змогу сказати: а пам`ятаєте, які то колись були погані дороги, але коли то ще було". Ось так жартував. Його радо вітали голова та заступник голови районної ради Ігор Дацюк та Володимир Чуб, голова міста Сокаля Богдан Зарічний, члени благодійного фонду "Майбутнє України. Сокальщина".
– Звичайно, Олег Лукомський був вражений роботами сокальського митця Анатолія Покотюка, які оглянyв у музеї "Людина. Земля. Всесвіт", зачарований церковним співом наших хористів у церкві св. ап. Петра і Павла, надзвичайно подивований і втішений від спілкування з учнями шкіл Сокальської №5 та Волицької. Діти, не соромлячись, розмовляли з ним англійською мовою, і він розумів їх, побачив всесторонні знання з багатьох предметів, не дивлячись на те, що вони навчалися не у спеціалізованих школах. І тут, у навчальних закладах, і керівники району та міста говорили про важливість проекту "Ким я хочу бути ? Як цього досягти?", де головними спонсорами є жертводавці зза кордону. Олег на власні очі побачив корисність цього проекту, зрозумів, що він має майбутнє.
Мандруючи Сокальщиною, побував у приватній агрофірмі "Білий Стік" та тепличному господарстві ТзОВ "Сотеко", відзначив, наскільки вони сучасні, модерні і відповідають європейським стандартам, підприємства.
Звичайно, О. Лукомський, як справжній син своїх батьків, не мав права не віддати шани предкам: побував на Волині, вклонився могилам рідних там і у Львові. Бродив затишними вуличками Львова, де кожна стара кам`яниця має своє не лише неповторне архітектурне обличчя, а й цікаву долю. І не скажеш, що цей чоловік ніколи в житті не був на Україні. Він наче й ніколи її не покидав.
ШТРИХИ ДО ПОРТРЕТА…
Так, Олег Лукомський тепер вже австралійський українець. Правда, до 28 років він був канадським українцем. Тут мешкали його батьки, сестра, брат. Тут навчався у школі, закінчив "бакалаврат" і "магістерку" в Едмонтонському університеті за фахом географ. Але випала нагода писати докторат в Австралії, і він начебто на три роки полетів до Канберри, а залишився назавжди. Коли ми його запитували чому, адже Канада дуже прихильна до українців, тут комфортне життя, на що пан Олег жартома відповів, що "в Канаді забагато снігу, а в Австралії, як я хочу снігу, то йду в гори". Власне, у Канберрі він закінчив навчання, отримав добре місце праці в уряді, купив дім. І навіть там в Австралії знайшов українку, з якою одружився і виховав трьох дітей, які вже працюють і навчаються в університетах.
Прийшов час, випала нагода і Олег Лукомський, нехай на три тижні, повернувся додому. Відчувалось, що йому добре було тут і добре почувався його брат Юлій Лукомський, котрому сумно було прощатися з гостем, з яким пов`язали не лише родинні зв`язки, а й дуже теплі приятельські.
Та й усім нам було тяжко прощатися з цією скромною, шляхетною, товариською людиною. Здалося, що цей "одірваний листочок" знову виріс на нашому українському дереві.
Оксана ПРОЦЬ.
Фото автора.
На знімках: зліва – зустріч Олега ЛУКОМСЬКОГО з головою та заступником Сокальської районної ради Ігорем ДАЦЮКОМ та Володимиром ЧУБОМ; справа – гостя вітає міський голова Сокаля Богдан ЗАРІЧНИЙ; в центрі – члени благодійного фонду “Майбутнє України. Сокальщина”.
«НЕМОВ ОД ДЕРЕВА ОДІРВАНИЙ ЛИСТОЧОК…»