В Сокальському районі нині перебуває більше півсотні переселенців із східних областей України, в основному з Донеччини та Луганщини. В кожної сім'ї своя історія, свої проблеми. Але всіх об'єднує одне: рятуючи життя своїх дітей, вивозили їх якнайдалі від зони бойових дій.
Євгенія Ткачук з сім'єю живе в с. Тартаків. Ось що вона розповіла про свій край, приїзд на Сокальщину.
– Ми живемо в Перевальському районі на Луганщині. 70 відсотків населення росіяни. У нас в основному дислокуються ополченці, бо є багато порожніх гуртожитків, будівля адміністрації, які вони займають. Як не прикро, але місцеві чоловіки в основному стають ополченцями. Довший час у нас було тихо, ну, ходили з автоматами, та ніхто нікого не зачіпав, але якось я з донькою обходила школу і раптом низько над нами пролетів літак, почав скидати бомби, його стали збивати, почався неймовірний гуркіт, стало дуже страшно, донька перелякалася. Потім нам все частіше доводилось ховатися в підвалі. Він у нас неглибокий, вхід з квартири, кинули туди старі ковдри, тримали воду, хліб, свічки. Пам'ятаю, ніч, діти сплять, я миюсь у ванні. І раптом гул літаків, бомби, дрижить скло у вікнах. Вибігаю в рушнику, хапаю сонних сина і доньку, скочуємось у підвал… Діти лякались шуму, плакали, коли бачили нашу розгубленість. Отоді я й усвідомила: це війна, пора їх вивозити. В середині липня чоловік з двома доньками поїхав до батьків, які живуть у Тартакові.
Познайомилась я з ним, коли він приїхав до нас працювати на заводі в Алчевську. Коли вже стали стріляти, припинилось постачання продуктів, взяла свою молодшу сестру з сім'єю і ми поїхали до Львова. Непросто було виїхати, бо розбомбили колію, квитки на поїзд довелося здати. Через тиждень трапилась нагода: кум моєї сестри їхав до Харкова і взяв нас з собою.
Вхопили, що було під рукою, паспорти, свідоцтва про народження, і поїхали. Проїжджали Слав'янськ. Це просто жах другий Сталінград. Здалеку, здається, стоїть будинок ніби цілий, а під'їдеш нема стіни, хоч дах неушкоджений. А вздовж траси ні однієї цілої будівлі, навкруги руїни, аж мурашки тілом повзуть, вся дорога побита "Градом", жодного неушкодженого мосту.
В сестри двоє маленьких дітей, старшій, Варварі, два рочки, а Алісі пішов лише другий місяць, переживали, як вона доїде, але, слава Богу, все обійшлося. В Харкові дуже багато людей, які виїжджали, але взяли квиток до Києва, а вже звідти добирались на Сокальщину. Чимало наших односельців виїжджали в Росію в кого там родичі, а кому просто ближче. Моя співпрацівниця, наприклад, виїхала аж до Іркутська. Я ж вирішили не покидати свою країну: в мене український паспорт, я громадянка України, це моя держава, моя батьківщина. А туди приїжджаєш в чужу країну, ні допомоги, ні грошей. Зрештою, тут я впевнена у завтрашньому дні.
– Нам дали хату, яка довгі роки стояла пусткою, половина приміщення нежитлова, немає підлоги. Вікна засклені лише в двох кімнатах, ми їх побілили, підфарбували, що могли, помили, поставили ліжка. Зареєструвались у сільраді і попросили виписати дров на зиму, щоб опалювати кімнати. Викосили бур'яни, якими заросло все навколо. В будинку є вода, провели каналізацію і живемо. Перед від'їздом викопали картоплю, хоча ще було зарано, але що поробиш. Земля у нас, на відміну від вашої, бідна, врожаї низькі, але садили городину. До того ж у вас, на відміну від нашого, чисте повітря. Правда, шкода котів і собак, яких залишили, зараз їх годує чоловік сестри, який там працює, заробляючи сім'ї на життя. Спілкуємось з ним по мобільному телефону, скайпу. Розповідає страшні речі, наприклад, що наприкінці серпня літаки бомбили сусідній Алчевськ. Переживаю, бо це місто від нас за декілька кілометрів, а в мене залишилась одинока старша тітка, в неї хворе серце. Довгий час з нею не було зв'язку.
Щоправда, поки що ще працює лікарня в Перевальську. Сутужно з продуктами. Ті, що привозять, можна купити, але дуже дорого. Півтора кілограма солі, наприклад, коштує 15 гривень! Хліб не подорожчав, бо у нас є свої хлібокомбінати, а також молочний і м'ясокомбінати. Школи не працювали, телефонувала до класного керівника сина, вона сказала, що спочатку їх мали відкривати 15 вересня, потім перенесли на 1 жовтня. 1 вересня завела сина і доньку в Тартаківську школу. Вона мені сподобалась, як і саме торжество, під час якого дітей поблагословив священик. Софійка пішла в перший клас, а Данило в п'ятий. Є деяка відмінність в предметах (наприклад, у нас нема предмету "Християнська етика"), але мені це подобається. Звичайно, їм спочатку було незвично, що предмети викладають українською, але це ж діти, українську мову і літературу вони вивчали, тож швидко все схоплюють. Мають вже друзів, Данилко відзначав з ними День знань. Грає з хлопцями в футбол, спілкується з ними. Софійка трохи сором'язливіша, але грається із трохи старшою сусідською дівчинкою. Вчора син сказав, що з англійської мови тут більше вимагають. Але це ж добре, нині потрібно знати іноземну мову. Перевіряю, як вони виконують домашні завдання. Вдома працювала продавцем, тепер шукаю тут роботу, треба ж якось жити. Заходила в декілька крамничок у Сокалі, мене розпитали хто я і звідки і не сказали ні "так", ні "ні". Думаю, тут відіграло роль те, що розмовляю російською мовою.
Нині у нас державні організації не працюють, навіть держадміністрація, крім соцзабезу, податкової. Сестра, скажімо, не може отримати матеріальну допомогу на другу дитину: тут вимагають особову справу, а там її не видають і не відповідають на приватні запити, виходить замкненеколо. До того ж дівчинці потрібно робити повторну операцію.
За ці декілька місяців у мене помінялись всі цінності, війна змінила мій світогляд. Якщо раніше більше думала про матеріальне, то тепер для мене головне, щоб всі були живі-здорові, щоб яскраво світило сонце і був мир. Мрію, щоб війна закінчилась якнайшвидше. Мені жаль молоденьких хлопців, які гинуть, не розумію верхівку держави, військове керівництво, яке посилає неозброєних і ненавчених юнаків на смерть. Хтось роздмухав вогонь цієї війни і підтримує його, мріючи переділити карту Європи. І далі хочу жити в Україні, а не в так званій Новоросії. Але для цього потрібно, щоб наші політики подумали нарешті про народ.
– Діти мене часто запитують, коли закінчиться війна і ми поїдемо додому. Звичайно, хочеться, щоб якнайшвидше, адже всюди добре, а вдома найкраще.
Записала Валентина БЛУДОВА.