Дожити б до весни, а там сам Господь подбає – жартують в народі. І недарма, бо чомусь саме згадка про зиму викликає одвічний жах і це риторичне запитання – як пережити опалювальний сезон. Він істотно б’є по гаманцях і, як правило, розпочинається саме тоді, коли всі добряче вже замерзли. Але нема на то ради, такі є норми подачі тепла. Цьогоріч опалювальний сезон розпочали в Сокалі вчасно – 17 жовтня. Вдосталь насолодившись чудовим бабиним літом, нині важко звикати до перших приморозків і рахувати дні до справжньої календарної зими. Облисілі дерева і сиві від паморозків левади все частіше нагадують про те, що в «жовтні дубіють руки, а в листопаді ноги». Народна приказка середульшого місяця осені красномовно підкреслює те, що без опалювального сезону в жовтні не обійтись. Але мова в цій статті не про це…
Вже другий день чую нарікання від сусідки з третього поверху, що в неї майже холодні батареї. А винна у тому я, бо окрім розповітрення, мала би кожного дня спускати воду по два відра, як робила це попередня сусідка. Жодні аргументи на мою користь не подіяли, тому довелось з’ясувати у сусідки з четвертого поверху, як в неї справи з опаленням? Вона, як завжди, радо мене зустріла і пригостила, мовляв, що ти переживаєш, батареї трохи теплі, але ж за вікном не холодно. Далі шукати правду пішла в ЖЕК. Заходжу туди і бачу – сидить жінкадиспетчер з телефоном в руках і щось намагається комусь витлумачити. Кладе слухавку і знову телефонний дзвінок – ще один виклик. Хтось по ту сторону намагається отримати бажане тепло, погрожує всіма можливими інстанціями – мерією та районною адміністрацією. Бідолашний диспетчер ввічливо запевняє, що майстер обов’язково прийде, але обурений голос вибухає: «Вже і негайно!». Розмова припиняється. Я співчутливо дивлюсь на неї, а вона каже: «Добре, що без лайки, а то телефонувала з матюками одна жіночка, мовляв, у мене холодно! Коли я їй подякувала за образу, вона знову визвірилась». Нарешті довгоочікувана тиша, але не надовго. За мить телефон розривається ще одним викликом. Але я встигаю розповісти про свою суперечку з сусідкою і прошу викликати до мене майстра, аби вирішив конфлікт між нами. Тим часом диспетчер показує мені журнал викликів. До кінця зміни залишилось ще чимало часу, а телефонний апарат і не думає змовкати. Голова йде обертом і в мене від всіх можливих і неможливих претензій телефонуючих. До речі, за вікном майже +8 (станом на вечір середи 19 жовтня), досить тепло в порівнянні з попередніми ночами, а по ту сторону вже море телефонних дзвінків споживачів тепла, мовляв, замерзли!
Проглядаю статистику викликів: понеділок – 43, вівторок – 101, середа (станом на 22.00) – 80! Здивовано оглядаю журнал і запитую: «Невже і справді всі ці виклики такі суттєві?». Диспетчер пояснює, що багато телефонних дзвінків надходять саме від сусідів нижніх поверхів. Хтось із кимось ворогує, тому через диспетчера намагається поінформувати сусіда п’ятого поверху про те, що потрібно випустити повітря з обігрівальних приладів. Є і справді суттєві поломки, без викликів аварійної служби тут не обійтись. Але є просто брутальні телефонні дзвінки з наріканнями на те, що батареї недостатньо гарячі. Мої роз’яснення сусідці з третього поверху про те, що температура теплоносія залежить від температури повітря за вікном, теж ні до чого доброго не призвели. Вона все одно залишилась з думкою про те, «що зі мною нема про що говорити». Розлючено хляпнувши моїми власними дверима, пішла геть, а я відправилась пізно ввечері на пошуки чергових сантехніків. Благо, що «прописані» вони в нашому будинку, тому шукати довелось недовго. Стомлений чоловік піднявся до мене на п’ятий поверх, оглянув нагрівальний прилад і запевнив, що все добре, а температура теплоносія відповідає температурі за вікном. От чому батареї недостатньо гарячі. Пообіцяв, що завтра обов’язково зайде до сусідки з третього поверху. Наостанок сумно усміхнувся і промовив: «Ех, ви ще не знаєте, які то є люди…!». Я, звичайно, подякувала за такий пізній візит і з не меншим сумом відповіла: «Ну, що поробиш? Є люди, а є людиська». В мене чомусь відразу з’явилось непереборне бажання прогулятись нічним містом під зорями.
Якби ми, люди, дивились стільки часу на зорі, як дивимось під ноги та власні батареї, то може б щось зрозуміли із того, що називається життя.
Якби ми знали, що сьогодні бачимо наших рідних чи остогидлих нам сусідів в останній раз! Якби ми знали, що Господь Бог дарував нам саме сьогодні останній вечір, аби здійснити щось дуже величне, хіба би ми витрачали цей дорогоцінний час на сварки та з’ясування стосунків з сусідами чи рідними? Але чомусь кожен впевнений, що прийде завтра. І знову почнеться боротьба за право мати гарячі батареї, і дарма, що інколи з лайкою та погрозою, а хоч би звичайнісінькому диспетчерові чи сусідові з п’ятого поверху. А чи прийде воно – це завтра? Я теж хочу мешкати в теплій затишній квартирі! Але найголовніше, чого хочеться: щоб дорослі люди набрались мудрості та витримки і нарешті згадали ті призабуті з дитинства «золоті слова», яких навчали батьки – «пробачте», «прошу», «будь ласка», «дякую» тощо. І дарма хто це – сусідка чи диспетчер, продавець в магазині чи оператор в банку. Тоді, будьте певні, добре слово обов’язково повернеться Вам сторицею! Тоді і в душі, і в наших квартирах буде завжди тепло та затишно!
Ірина СЛАВЧАНИК.