Постаріла, побабчилася, груди позападали, зашкарубла шкіра потріскалася, аж світишся кістками-дранками
Колись завінчана братчиками, майорами і цвітастими мальвами, нині ніби здичіла – навіть не підступиш!
Заросла кропивою та травами по пояс, прикриваючи від людського ока свою наготу: нема ні образІв, ні вишиття на стінах, хіба над одвірками ще видніються мальовані хрестики, аби тут витав Господь, але й він уже, певно, не вдихне в тебе життя.
Стара скоцюрблена грушка на подвір’ї не чекає більше щовесни з теплих країв гостей, бо нема кому кричати:
«Бузьку, бузьку, принеси нам Ганнуську!».
Десь «на поверхах» чи в далеких світах ті бахурі, які дякували колись порогам, «де ходили босі ноги». І скриплива корба на керниці мовчить, мов заціплена.
А як літом сапнеш трохи теплого повітря, то сниш, як босі ноги ходять по твоїй долівці, рідні руки білять вапном стіни, аби була як писанка. А ти, молода, розпашіла жаром, родиш теплі бритванки хліба…
Роками сходилися до тебе з далеких доріг, віддаючи сили й літа роботі, приносили свої радощі й болі, наповнювали піснями й дитячим сміхом і міцно засинали покотом на твоєму лоні.
І допоки час-судія не стер тебе з лиця землі, хочу подякувати тобі, хато-колиско!
31.07.2020, Оля Лаба