Потрапила мені в очі стаття про те, як визволяли радянські солдати своїх співвітчизників з фашистських таборів. Пригадалось своє, як нас визволяли. Йшов 1945 рік. Війна наближалася до кінця. Німецька охорона втекла з концтабору. Прийшли радянські “визволителі”, позвозили нас у Шемберг (Чехословаччина), а потім запроторили в товарні вагони і сказали, що їдемо "на Родіну". 45 днів тривала та дорога, по три дні були без води, а про їжу вже не варто і писати. Потрапили ми в місто Кутаїсі (Грузія). І знову поселили нас у табір, обгороджений колючим дротом. Ми працювали на будівництві автомобільного заводу. Були допити: де служив, коли потрапив у полон. Я розповідав, що служив у 333 дивізії 241 полку Першого українського фронту. Ми визволяли місто Кросно (Польща). Але відпускати додому нас ніхто не збирався.
У 1946 році в таборі було жахливе харчування, люди вмирали, їх вивозили за колючий дріт, де тварини роздирали людські тіла. Нас десять днів поспіль годували оселедцями та водою. Забороняли писати листи до рідних, забирали папір і ручку.
Врешті, мене звільнили, і я приїхав у рідне село Бутини. Як фронтовика, мене ніхто не визнавав. Я написав у Подольськ, але отримав відповідь, що такої дивізії нема, хоча, коли звільняли з концтабору, вона була.
Правда, вручили мені посвідчення ветерана війни і додали кілька гривень до пенсії. Мені від них вже нічого не треба, тільки думаю, чого ж ті "визволителі" мучили людей у радянських концтаборах так, як фашисти?
І, коли бачу по телевізору, як ті ветерани йдуть під червоними прапорами, то кров`ю обливається серце. А де ж той звичайний солдат, без орденів і медалей, який пройшов війну? І що заслужив?
Василь ПАВЛИШИН.
с. Бутини.