Життєві історії

Софія Чавс – 100-літня ювілярка з Савчина

У Савчині, на горбочку біля церкви, живе Софія Лук’янівна Чавс, якій Господь подарував ціле століття.

Нещодавно з ювілеєм її привітали Савчинський сільський голова Василь Калька та заступник голови районної ради Володимир Чуб. Вони вручили столітній жінці матеріальну допомогу 1000 гривень та квіти, побажали їй міцного здоров’я, родинного тепла (на фото).

Ювілярка добре почувається на свій вік. Завжди поруч є донька Ганна Турянська, яка мешкає з нею. Точну дату, коли Софія Лук’янівна з'явилася на світ, зараз уже ніхто не встановить, бо ні її документи, ні сільрадівські архіви не збереглися. Тільки рік народження ювілярка знає достеменно – 1914й. Вона народилася у селі Савчин у багатодітній родині Парасковії та Лук’яна Михальчуків, де крім неї було четверо братів та ще дві сестри. Найстарша сестра померла в 19 років. Життя пані Софію не пестило. Вона, як старша серед дітей, мусила бавити молодших та допомагати батькам на полі. Старенька згадує: «Родина жила незаможно. Не було в що вбратися, тому й пішла працювати на пані Грабіну. Пані була чорнява й висока. Глянула на мене й каже: – Ти така маленька, що ти можеш робити? Мотичку маєш?

– Маю.

– Що будеш робити?

– Те, що скажете.

– Тоді йди полоти цукрові буряки.

Пані цілий день стояла наді мною й дивилася, як я працюю. Ввечері сказала, що завтра можу виходи на роботу. Так я у неї заробляла гроші…»

Пані мала хобі: ставила вистави, у яких ролі виконували селяни. Дівчата охоче одягали панські наряди. Юна Софія була дуже артистична і активно брала участь у п’єсах. Згодом пані залишила маєток і втекла у Польщу. Люди з Савчина бачили, як та продавала у крамниці.

Коли позаду 100 років життя, важко описати його кількома словами, бо воно – як книжка, яку гортати б і гортати, читати б і читати… Софія Лук’янівна закінчила чотири класи сільської школи, вміє читати й писати. Познайомилася з чоловіком Михайлом Чавсом у Просвіті, де проводилися репетиції хору. Навчав їх співати дяк, який жив у сусідньому селі. Невдовзі побралися і відгуляли весілля. Однак Софію віддали за невістку. «Свекруха була стара й хвора. Я працювала, наче рабиня: мусила поратись у хаті, по господарству: тримали свині, корови, коні, й на полі, а це 11 моргів. Засівали їх вручну». І нині з болем згадує як понад силу в’язала снопи на трьох моргах пшениці, тоді складала у копи по 30 снопів. «Надвечір ледь трималася на ногах, а ще треба було попорати господарку та приготувати вечерю. Чоловік бачив, що я не маю сили цього робити. Наступного дня найняв людей. Вони допомогли зібрати збіжжя», – пригадала ювілярка. Разом з чоловіком виховали трьох доньок.

Спогади старенької доповнювала сімдесятишестилітня донька Ганна: «Коли нас вивозили з села, я мала сім років, тож добре все пам’ятаю. Це було навесні, саме на Великодні свята. Ми були у церкві, а коли вийшли, то побачили, що горять хати. У полум’ї була й наша. Людей, у чому вони були, садили на підводи і автомашини й везли на залізничну станцію, вантажили у поїзд, який від’їхав у невідомому напрямку. Невдовзі його зупинили у лісі. Пасажирам наказали негайно вийти з вагонів. Поїзд поїхав, а людей залишили серед лісу. Місцеві жителі були перелякані та не знали, що мають робити. Ми, діти, просили їсти й пити, а мама лише плакала і просила: потерпіть. Невдовзі над’їхав військовий поїзд. Селяни перекрили йому рух і він зупинився. До них вийшов начальник потягу у військовому, розпитав хто вони, що тут роблять.

Ті все йому розповіли. Через деякий час людей забрали і завезли у Тернопільську область, Збаразький район. Тут ми жили по двітри родини в одній хаті. Батько поїхав шукати, де є порожні польські хати, щоб переселитися туди. І знайшов у с. Розворяни Глинянського району, куди ми невдовзі переїхали. Створився колгосп, і батьки пішли туди працювати».

Через 8 років родина повернулася у рідне село. І застали жахливу картину: село було спалене, а на місці колишніх хат стояли тимчасові домики. Місцевих мешканців було мало, сюди населили людей з гірських районів. Дехто не зміг тут прижитися і за першої ж нагоди повернувся у рідні краї. Донька Ганна каже, що ненька постійно згадує давнину, свого чоловіка Михайла. Старенька віддала все своє життя рідній землі, працювала в колгоспі, як і її покійний чоловік Михайло, з яким прожила в парі півстоліття і якого вже нема понад три десятки літ.

Жінка сміючись зауважує, що це чоловік напророкував їй довголіття, він казав: «Ти житимеш довго».
У своїй родині вона поки що єдина довгожителька. Правда, з пані Софією ще живуть два брати: одному 92 роки, іншому – 86. Тож, може, ще її «наздоженуть». Старожилка неперебірлива в їжі. І хоч здоров’ям пані Софія вдалася міцним, проте по допомогу до лікарів зверталася не раз. Донька розповіла, що мама перенесла три операції: перша – тріснув апендицит, друга – заворот кишок, третя – на нозі трісла жила. Софія Лук’янівна вважає, що її секрет довголіття простий – Боже благословення, родинний затишок та добрі справи. І прикладом цього є життя її брата Василя. Старенька розповіла, що він був в УПА і перебував у Гуті в криївці, з 12 вояками. Хтось їх замельдував яструбкам. І ті їх оточили. Щоб не здатися живими в руки ворогу, кожен з них беріг останній патрон для себе, і вистрілив собі у скроню. Та брат мав жити: куля не була для нього смертельною. Вбитих вояків УПА привезли на підводі в село Варяж, де на цвинтарі вирили могилу. Коли стали кидати тіла в яму, побачили, що один живий. І віддали полякам, щоб ті виходили. Потім Василя засудили на 10 років ув’язнення. Він відсидів і повернувся на Сокальщину. Нині живе в Червонограді й дожив до 92 років.

«Нелегкою була його доля, але Господь дарував йому довгий вік», – каже пані Софія.

У столітньої, незважаючи на поважний вік, гарна пам’ять. «Моє життя було тяжким. Всього довелося зазнати: робила на пані, пережила війну, голод, переселення і виснажливу фізичну працю, але все життя вчила дітей любити ближнього, як самого себе, ділитися з нужденними, а без молитви не розпочинала і не закінчувала день», – повагом мовить бабця Софія. І на підтвердження цих слів розповіла мені тихим, спокійним голосом дві довгі молитви: «Душе Христова, освяти мене, Тіло Христове, спаси мене» та «Помилуй мене, Боже».

Старенька вже не здужає зайти до церкви, хоч і живе за декілька кроків від неї, бо сильно болять ноги. Тож священик отець Іван Макар приходить до найстаршої своєї парафіянки, щоб її провідати чи висповідати.

Не забувають старожилку й односельці, серед яких столітня бабця Софія користується повагою та шаною. Досі в церкві є обруси, які вона вишивала гладдю. Рукоділля для Софії Лук’янівни було розрадою у всі роки. Вишивала також хрестиком. Колись не було візерунків, тож вигадувала й малювала їх сама. Нині у неї 100 вишитих рушників та різних серветок, подушок. Жінка гаптувала й хустини, бо в післявоєнні роки не було де їх купити. Донька Ганна згадує, що мама вирізала їх з білого штапелю, малювала бережки і вишивала їх гладдю. Потім продавала людям. Саме це допомогло їм вижити на Тернопільщині, місцеві жителі замовляли у неї хустини, а за це платили продуктами. Внучка Леся розповіла, що бабуся для неї є прикладом для наслідування. Вона вишивала для неї сукні, сарафани, корсети та блузки. Ровесники завжди запитували, де вона бере такі вишиванки. Їхні батьки приходили до бабусі, та охоче їх навчала вишивати гладдю. Свої роботи роздаровувала рідним, близьким, знайомим. Леся Іванівна каже, що бабуся дуже щедра і завжди усім щось хоче дати. Мабуть, через те й прожила вона такий довгий вік, бо сильна як особистість, щедра та добра. Може, колись комусь і сказала гостре слово, але це було вимовлено щиро й справедливо.

Скільки всього пережито… За плечима старенької 100 років. Однак минули вони швидко, особливо, коли була молодою та працювала у ланці. А на пенсії вже надокучали болячки та хворі ноги. Нині вона без допомоги двох палиць не може пересуватися по хаті. Її долю не назвеш легкою: у тяжкі хвилини, зізнається пані Софія, навіть не хотілось жити. Але вона завжди покладалася на Бога. Мабуть, через те й заслужила у нього такий довгий вік та гарну родину.

Пані Софія дочекалася 6 внуків, 10 правнуків, 9 праправнуків. І каже, що це найбільше багатство для неї. Вона й не сподівалася, що ще побачить Україну незалежною. Тепер лише просить у Бога, щоб Україна залишилася вільною, незалежною та суверенною, бо у ній жити її правнукам та праправнукам.

Любов ПУЗИЧ.

Фото Ольги Дилин.

Голос Сокальщини на GoogleNews

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

seven + nine =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.