9 ВЕРЕСНЯ сокальчанка Софія Степанівна Книш переступила свій столітній рубіж. Привітати жінку прийшли похресниця Мирослава Гнатів, родичка Любов Шавронська, знайомі, представники районної та місцевої влади. Висловили ювілярці свою повагу, низько вклонилися старенькій голова РДА Олег Кожушко, заступник Сокальського міського голови Олег Олійник та заступник начальника управління соціального захисту населення РДА Галина Ложовська. Вони вручили матеріальну допомогу в розмірі 1000 гривень, квіти, торт та цукерки й побажали їй здоров’я, щастя і добра, а також зазначили, що гордяться, що у Сокалі мешкають люди такого поважного віку.
Софія Степанівна радо прийняла подарунки та квіти від почесних гостей, подякувала їм за увагу, бо вважає себе скромною жінкою. Вона тішилася й листівці, яку з нагоди дня народження отримала від похресниці Лідії Криштоф з Америки.
Пані Софія – корінна сокальчанка, яка все своє життя прожила на вулиці Шевченка в маленькому будинку, який збудував батько. Жінка пригадала, що лише раз їздила до Львова.
До школи пані Софія не ходила, бо захворіла на віспу, а потім часто хворіла. Дівчина самотужки навчилася читати та писати, а згодом опанувала майстерність крою та шиття і стала кравчинею. Працювала вдома: догоджала паням та панянкам, старалася шити їм красиві модні сукні, спідниці, блузки та костюми. За це її шанували люди. А ще вміла гарно куховарити. Не раз її просили сусіди за весільну господиню.
Любов Шавронська розповідає, що в дитинстві дуже любила прибігати до тітки, яка завжди її пригощала смачною випічкою, трускавками, яблуками та грушами. «Наша бабуся була гарною господинею, мала великий сад, за яким доглядала, тримала кури. Ми завжди дивувалися, як вона сама дає собі раду», – каже пані Люба.
Та літа беруть своє. Нині про п. Софію дбає похресниця Мирослава, бо у старенької немає нікого з рідних. Її старша сестра давно виїхала до Польщі. Мешкала з матір’ю, однак та померла ще у 1950ому. Відтоді жила самотньо. Зрідка її навідувала сестра, однак з часом зв’язок з нею обірвався. «Мабуть, померла», – зітхає жінка. Похресниця Мирослава Гнатів доглядає її, мов рідну матір. Старенька щаслива, що поряд така добра людина і дякує Богу за це.
Пані Мирослава розповідає, що старенька за все життя ні разу до лікарів не зверталася. Лише нещодавно, коли у неї стався серцевий напад, їй вперше зробили укол. Не приймала ніколи й таблеток, однак тепер це доводиться робити. Донедавна пані Софія давала лад і в хаті. Та наприкінці літа занедужала. Таємницю свого довголіття бабуся Зося, так її називають родичі, розкриває охоче. Каже, що її оберігає Господь. Вона щодень молиться про себе, а щонеділі слухає Службу Божу по радіо. До їжі теж ніколи не була перебірливою. Їла все, що смакувало. Багато працювала, адже відколи не стало мами, вся робота лягла на її плечі.
Якось бабуся рубала дрова і тріскою поранила чоло над оком, а невдовзі через цю травму перестала бачити на ліве око. А за декілька років сутінки впали й на інше. Відтоді бачить лише силуети. З роками в бабусі погіршився й слух.
Нелегке життя довелося прожити Софії Степанівні. Вона рано втратила батька, який не повернувся з війни, зазнала і голоду й холоду воєнних та післявоєнних років, пережила багато подій, а на схилі літ стала свідком народження незалежної Української держави. Нині бідкається, що ж буде з Україною, бо чує, що хочуть її знову розділити.
Старенька каже, що роки минули швидко, а здається, що все було, наче вчора. Лише сад запустів, бо господиня в літах не дає ради. Стала всихати улюблена груша, яка колись так тішила її своїми соковитими плодами. Бабуся каже, що людське життя схоже на дерево, яке спершу росте, розпускає бруньки, згодом листочки, невдовзі радує око своїм ніжнорожевим цвітом, а потім з’являються плоди. Воно глибше пускає своє коріння і все рясніше плодоносить… Минає якийсь час. З’являються сухі гілки, які сохнуть одна за другою, а невдовзі гине ціле дерево. Так минає і людське життя… Софія Степанівна Книш прожила довге життя, і каже, ні про що не шкодує.
Любов ПУЗИЧ.
Фото автора.