(Продовження. Поч. у №№ 37-38, 39-40, 41-42, 45-46).
Крім того, через свою агентуру МДБ розпускало різні брудні чутки про "Бея", щоб дискредитувати його. Щоб люди боялися спілкуватися з ним, не пускали до хат, не ділилися їжею, була поширена чутка, що "Бей" хворий на небезпечну заразну хворобу, венерично хворий та ін. А основна дезінформація, абсурдність якої показали подальші події, полягала в тому, що ніби-то "Бей" – агент чекістів, тому він безстрашний, тому в бою завжди попереду, тому живий, хоч 17 разів поранений!
Та, напевно, початком кінця для підпілля на Калущині стало те, що 5 листопада 1947 року до рук МДБ потрапив провідник ОУН Калуського району "Полтавець", "Остапенко" – Михайло Магас із с. Підгірки біля м. Калуша, про що не знав ніхто з підпілля. Він погодився на співпрацю з ворогом і став надзвичайно діяльним агентом. Під агентурною кличкою "Сергій", М. Магас очолив агентурно-бойову групу Станіславського обласного управління МДБ та жорстоко винищував своїх колишніх друзів – підпільників.
Найімовірніше (документальних доказів поки-що не знайдено), саме "завдяки" М. Магасу (через півтора місяці після його захоплення групою працівників органів держбезпеки), загинув 26-річний сотник Української Повстанської Армії, безстрашний та непохитний воїн за Українську Самостійну Соборну Державу, великий український патріот, Лицар Золотого Хреста Бойової Заслуги "Бей" – Казимир Яворський – Ярослав Андрійович.
Зі слів Квятковської Є. І., перед тим жінка, котра "переховувалася в селі", повідомила "Бея", що лікар Матросян працює на чекістів, і той вирішив це перевірити. Ось як цю трагічну подію згадує Федун (Лазоришин) Анна Федорівна, 1928 р. н., яка мешкала по сусідству: "Був гарний морозний грудневий день 1947 року. Лежав неглибокий сніг. "Бей" з "Туром" чекали в хаті Ілька Лазоришина з вузькоколійки лікаря. Вже вечоріло. Поверталися робітники з роботи від колії центральною вулицею села, з ними йшов і лікар. Хата Лазоришиних була дуже близько від дороги, 4-5 метрів. Коли лікар зайшов до хати, на вулицю вийшла дочка сусідів Марія, щоб пильнувати, чи не йдуть москалі. "Тур" затулив вікно подушкою, щоб не було видно світла на дорогу. Коли дівчина побачила боївку москалів, побігла до хати. Побачивши це та світло, яке пробивалося через щілину, москалі оточили хату. А звідти вибігли "Бей" з "Туром" і не давали москалям рушити з місця, бо били по них з автоматів. "Тур" перескочив перелаз на наше подвір'я, вбив москаля, що біг по містку до нашої хати з дороги і міг втекти. "Бей" через поранену ногу не міг швидко бігти і на перелазі його застрелили енкаведисти. Кажуть, що в нього ще заклинив автомат "папашка". "Тур" від наших воріт побіг йому на допомогу, і його також вбили коло нашої криниці. Це сталося за два дні до Миколая 47-го року, коло 6-ої години вечора".
“Тіла вбитих повстанців, – як згадує Паньків Н. М., – чекісти кинули на автомашину, завезли в м. Долину і оперли до паркана НКВД, що був у Старій Долині. Там я їх бачила".
Після вбивства "Бея" і "Тура" лікар Матросян тієї ж ночі терміново виїхав із села.
За підтримку УПА село Кадобну було повністю виселено в Миколаївську область. Всі будинки за наказом нової окупаційної влади були зруйновані учнями Брошнівського ПТУ і, коли людям було дозволено повернутися додому, все треба було починати з нуля. Зараз Кадобна дуже гарне, відбудоване село, серед чудової природи, недалеко від автотраси на Івано-Франківськ. В ньому є 414 дворів, проживає 1340 мешканців, побудовані школа на 200 учнів, Народний дім, ФАП.
В пам'яті людей "Бей" залишився як надзвичайно сміливий, рішучий, винахідливий, витривалий воїн, український патріот, сильний духом і тілом. Людина слова і дії. До підлеглих дуже вимогливий, жорсткий, в сотні тримав залізну дисципліну, але піклувався про кожного підлеглого, в бою не ховався за їхніми спинами – був завжди попереду. До ворогів – жорстокий і немилосердний. Разом з тим він був гарний молодий хлопець, середнього зросту, русявий. Любив співати, жартувати, веселитися. Одягом не виділявся, носив стрій з петлюрівкою, який шив для нього та його повстанців кадобнянський кравець Василь Васильович Лилак.
Ось як згадує свого командира розвідниця сотенного та дуже близька йому людина Парасковія Сікора, 1929 р. н. (мешкає в м. Калуші), в той час – вчителька в с. Болохові: "Був командир Бей товариський. Мав він гарний, милозвучний голос і тому звертав на себе увагу. Улюбленою його піснею, яку він часто наспівував, була "Подай, дівчино, руку на прощання". Кожна зустріч зі Славком для мене була святом. Про що б не говорили ми, нам завжди було цікаво. Оповідач Бей був прекрасний. Говорив жваво і весь час сипав жартами. Військову справу командир любив натхненно. Мабуть, це було його покликанням. Його сотня "Хорти" виходила переможцем у багатьох боях із чекістами. Він був цілковито впевнений, що Україна буде вільною, такою він часто бачив її в снах. Вважав за честь віддати своє життя за неї. Був дуже щирою людиною: потребуючому повстанцеві чи селянинові міг віддати останню сорочку.
Ігор ДЗЕСА.
м. Львів.
(Далі буде).