Як тільки двері в маршрутці відчинялися, вона знічувалася й не знала, де очі діти. Одні, переступаючи, шпорталися. Дехто бурчав й шлякував:
– Напхаються з тими торбами, пройти неможливо! Стати нема де!
Шість повних господарських сумок везе зранку на базар. Загородила ними усе місце для колясок і ще трохи в проході позаставляла. (Бо не виплачується менше везти!)
– Та пройдіть далі, там пусто!
– Та де пхаєтеся, тут торби!
Ще не стара, але завинена в хустину, лице аж буре від сонця, пальці вузлуваті від роботи. Сиділа коло старенької і, ніби виправдовуючись, розповідала:
– Та мушу, пані, їздити на базар хоч раз на тиждень. Нема роботи в селі. Чоловік був на Чехах, а як зачєв сі той коронавірус, то сидит вже пів року в хаті, чекає, коли го викличут. А діти вчутсі ві Львові, мушу їм помагати. Яких п’єтьсот гривнів зароб‘ю, як всьо спродам. Малій тре нового телефона, би інтернет був.
На одній зупинці зайшла гарно вбрана напарфумлена жіночка з маленькою сумочкою й одразу з порога почала воювати:
– Обережно! Куди лізете, капрони мені порвете!
– Йдіт си сєдьте, пані, я скоро буду виходила!
Схопилася з місця, обійняла поручні й не піднімала вже навіть очей. На зупинці коло базару ледве витягнула тяжелезні торбеґи. Добре, що водій почекав. Пасажири ні її, ні сумок ніби не бачили.
– Бідна, мусить так тяжко наробитися, – обізвалася старенька до нової сусідки.
– Та вона сама винна, чого її жаліти!
Навчили чоловіків. Самі з торбами на базар, на кордон, по італіях, іспаніях товчуться. Хіба то жінки?
Пані витягнула зі сумочки телефон і почала розглядати фотографії в соцмережах, лайкаючи їх гелевим нігтиком. Як справжня жінка.