20 листопада 1920 року в селі Поториця народився Григорій Шклянка, псевдо «Куліш», сотенний рейдово-пропагандивної сотні «Галайда II» УПА. Ось декілька історій з життя повстанця (зібраних з різних джерел).
Коли на наші землі прийшли «перші совєти», так звані «визволителі», у 1939 році забрали Григорія в армію. Під час наступу німецьких військ на Радянський Союз він потрапив у полон до німців десь під Уманню. Там зголосився до німецького війська, і його відправили на передову фронту. Коли отримав поранення в ногу, його відпустили на два тижні до дому лікуватися. І більше він до німців не повернувся…
Вдома Григорію принесли записку від повстанців, в якій було вказано, щоб він з’явився до них. З Михайлом Гаврилюком, який уже був членом ОУН, придумали план, як вчинити, щоб не накликати біди на сім’ю. Після відпустки Григорій зробив вечерю і на неї запросив п’ять німецьких офіцерів, які були адміністраторами на цьому терені. Коли вони вже добре попоїли і попили, провели його на залізничний вокзал і посадили на поїзд. В Кристинополі (тепер Червоноград) він зійшов з поїзда і пішов у підпілля ОУН. 14 серпня 1944 року був призначений сотенним «Галайда II». Був відважним, хорошим командиром, добре ставився до своїх підлеглих, його поважали.
Великий бій за участі сотень «Куліша», «Беркута» та Самооборонних кущових відділів сіл Нестаничі, Павлів, Станин відбувся за кілометр від Нестанич 17 вересня 1944 року. Більшовики зазнали великих втрат у порівнянні з повстанцями. Тобто усіх загиблих повстанців було 14 і поранено 10 чоловік, а більшовики втратили майже 200 чоловік і близько 300 осіб було поранено. Повстанцями протягом дня було відбито 16 наступів більшовиків, а увечері прорвали кільце оточення й відступили.
Одного разу, як «Куліш» і його сестра Ганна на псевдо «Думка» (була зв’язковою) переховувалися в с. Волиця у родини Омелянів, москалі вчинили облаву. Ходили з хати до хати з металевими прутами, шукаючи повстанців. Важко уявити, що було на душі в брата і сестри, коли вони розуміли, що смерть дихає їм у спину. Можливо, не так переживали за себе, як за людей, які їх переховували, бо не було сумніву, що вбивці їх не пожаліють. Григорій сказав сестрі: «Я маю пістоля, у їхні руки живим не дамся, а ти що будеш робити?». Але Богу дякувати, рейд закінчився, не дійшовши до їхньої схованки лише дві хати.
Вранці, 13 грудня 1944 року «Куліш» разом з хлопцями і сестрою перебували у с. Розжалові Радехівського району, коли почалася облава. Енкаведисти ходили від хати до хати з смолоскипами і палили. Тоді згоріло 63 хати і загинуло близько 60 людей. Декільком повстанцям, серед яких були «Куліш» і «Думка», вдалося прорватися з оточення.
У квітні 1945 року сотня «Галайди II» перейшла через радянсько-польський кордон, який був по річці Західний Буг, на так зване Закерзоння (Польща). Там залишилося українське населення, яке потерпало як від москалів, так і від поляків.
Наближалися Великодні свята, і в цей час поверталася сотня «Куліша» через північну Ярославщину з рейду в Польщі. Саме у с. Охрапи зав’язався бій з енкаведистським спецвідділом. Ворога розбили, але в бою був важко поранений «Куліш» і двоє його стрільців. В той час до його мами, як згодом вона розказувала, прилетів голуб і стукав у вікно.
«Куліша» лікували у священика в Любленці Новому. Але поранення було не сумісне з життям… Помирав він при повній свідомості. В останній розмові з друзями-повстанцями дуже жалкував, що не судилося побачити вільної України, просив передати останні поздоровлення для своїх рідних, а як буде змога – тобто як буде вже вільна Україна – перевезти його тіло на рідну землю. З’їв освячене пасхальне яйце і відійшов у вічність.
При домовині стояла почесна варта стрільців з його сотні. Інші стрільці і місцеві дівчата сплітали вінки для покійного командира. Один з поранених стрільців на псевдо «Ніс», коли почув про смерть улюбленого командира, так тим перейнявся, що дістав крововилив у голову і помер.
Надвечір Великодної неділі відбувся величавий похорон полеглого командира «Куліша» і стрільця його сотні «Носа». У похоронах взяли участь сотні «Куліша» і «Шума», Самооборонні кущові відділи з Люблинця, Горайця, Лівчі, боївки СБ, провід ОУН Любачівщини, курінний командир «Залізняк» і майже все населення Люблинця Нового і Люблинця Старого. Тіла двох героїв із Сокальщини – сотенного «Куліша» і стрільця «Носа» спочили на цвинтарі в Люблинці Новому поряд із братською могилою членів проводу ОУН Любачівщини, що полягли у бою на саме Різдво того ж року. У жалю і смутку відійшла осиротіла сотня, без улюбленого командира, на Сокальщину, на дальші бої.
7 травня 1945 року «Куліш» посмертно нагороджений командуванням УПА-«Захід» Бронзовим Хрестом Бойової Слави.
Українці, нарешті, у 1991 році, діждались незалежності України. В рідному селі «Куліша» Поториці на його честь названо вулицю Куліша, в центрі села, розташований меморіальний комплекс пам’яті полеглим борцям за волю України. Кожного року, як стала вільна Україна, 19 серпня на Спаса, у село Люблинець Новий (Польща) з’їжджаються люди, яких примусово було виселено з рідних домівок та їхні родичі. Приїжджають провідати батьківські землі і могили близьких людей. Дочка «Куліша» вже за України відвідала могилу батька, привезла йому жменьку рідної землі. На жаль, остання воля сотенного «Куліша» – спочивати на рідній і вільній землі – за яку він віддав своє молоде життя, ще не виконана. Проте, 70-річна дочка «Куліша» – пані Наталка плекає надію, що буде мати можливість доглядати за могилою батька у рідному селі і його прах спочине на рідних землях над Бугом…
Не довго судилося «Кулішу» служити рідному народу, бо у 1945 році ворожа куля забрала життя у молодого повстанця. А йому було лише 25! Він так і не побачив, не приголубив своєї донечки, яка народилася в січні цього ж року. У нього було все життя по переду, але він віддав його Україні! Пам'ятаймо! Бо тільки там, де пам'ятають загиблих, є ті, хто захищає живих! Вічна слава і пам'ять народу!
Юлія НОВОСАД, мешканка с. Поториця.
Р.S. Можливо комусь відомі ще інші факти з життя «Куліша» чи його сотні, просимо звернутися в редакцію.