Повістка у військкомат докорінно змінила звичне життя завідувача наркологічного відділення Сокальської ЦРЛ Богдана Орєхова. Його мобілізували 28 липня 2014-го. Відтоді він став лікарем медичної роти 80-тої аеромобільної бригади другого батальйону, яку скерували в зону АТО на Луганщину. Пан Богдан пробув там чотири місяці й лише 21 грудня прибув на ротацію на декілька днів додому. Незважаючи на обмеженість у часі, він погодився розповісти нашим читачам про те, що бачив і пережив на Сході, де триває війна. Ось його розповідь:
Бойове хрещення
30 серпня медична рота, куди мене спрямували, у складі 80-ї аеромобільної бригади другого батальйону (а це півтори тисячі чоловік і техніка) спеціальним потягом прибула в м. Чугуєво, опісля на полігон, трохи менший, ніж у Яворові. Тут розвантажили техніку, а бійців повезли у село Побєда Новоайдарівського району, за 40 кілометрів від російського кордону. Там мали перевантажитися і передислокуватися, щоб поїхати на допомагу хлопцям, які тримали оборону в Луганському аеропорту. Однак став на заваді наступ російських військ, які в ніч з 31серпня на 1 вересня розпочали сильний артобстіл. Нас обстріляли з системи залпу «Смерч» з російського боку. Під час першого залпу постраждалих не було. На другий день було ще декілька залпів. Нам наказали перейти на іншу позицію, бо цю уже хтось здав. Такі випадки тут непоодинокі. На жаль, серед керівного складу є багато зрадників. Сепаратисти наперед знають просування українських військ та їх обстрілюють. Коли нас розбомбили, ми залишилися без нічого проти неба на землі. Багато речей пропало. На початку обстрілу надійшов наказ від командування взяти лише найнеобхідніше, спальники та каремати, і від’їхати на декілька кілометрів, щоб перечекати удар. Коли повернулися, не було нічого. Просто хтось здав сепаратистам наші координати. Потім з’ясувалося, що це командир бригади. За це його звільнили і відкрили проти нього кримінальну справу, яку невдовзі закрили. Зараз він займає посаду в Міністерстві. Хіба не нонсенс?! А скільки загинуло хлопців через нього! Хто за це відповість?
Опісля 80-та аеромобільна бригада обороняла під’їзд до міста Щастя з боку селища Весела Гора. Там тече річка Сіверський Донець, яка є таким собі кордоном з ЛНР, щоб перейти річку, потрібно облаштувати переправу.
Прийшла смс – значить живий
В перші дні в зоні АТО важко звикнути, що ти постійно під прицілом, що за мить може розпочатися обстріл. Над головою весь час літають розвідувальні безпілотні літальні апарати, які все контролюють. Та людина звикає до всього. Однак найважче – це віддаленість від дому. Телефонний зв’язок не завжди є. Коли ми приїхали і йшли колоною, нам не дозволяли телефонувати рідним. Лише коли розбилися на підрозділи, то можна було вислати СМС, а тоді швидко витягнути батарею, щоб не засікли. Прийшла СМС, значить – живий. Відколи тривають мінські домовленості, дещо зменшився шквал обстрілів, але повністю не припиняються.
Населені пункти в зоні АТО навіюють сум, бо окремі вулиці та будинки напівзруйновані, в деякі влучили «Смерчі» і досі стирчать. Люди тут налякані, хоча зуміли адаптуватися до ситуації, в якій опинилися. Виходять на вулиці лише за потреби. Крамниці працюють, на полицях достатньо продуктів. Місцеві жителі уже звикли, що їх постійно бомблять, дехто переховується у підвалах і бомбосховищах. Часто можна побачити, як по вулицях пересувається воєнна техніка і танки… Установки від «Смерчу» й «Урагану» просто стирчать в полі, на городі чи в сараї. Чітко видно, що снаряди попадали сюди з російського боку. Однак місцеві жителі впевнені, що їх обстрілюють українські війська. Ми цього не робимо ні в якому разі. Навпаки, наші бійці бояться, щоб не поцілити в будівлі. Коли ми тільки приїхали, то застали сумну картину: техніка була дуже знищена, з чотирьох танків вдалося зібрати лише одного. З чотирьох самохідних артилерійських установок, поки доїхали до місця дислокації, одна перестала стріляти, друга – їхати. В останні місяці відбулося переоснащення. Нині в української армії є сучасна нова військова техніка українського та іноземного виробництва. Також нарешті розконсервували техніку, яку чомусь не використовували…
Населення лякають українською «хунтою»
Місцеві жителі ставляться до нас не дуже доброзичливо. Вони просто налякані. У прикордонній смузі нема українського телебачення, є лише російське, яке подає у викривленому світлі всі події, які відбуваються на Сході. А люди це сприймають.
Луганчан та донеччан переконали, що Бандера – ледь не чорт з рогами, потім їх лякали національною гвардією. Невдовзі вони переконалися, що це нормальні хлопці. А тепер лякають населення київською «хунтою». Хоча ніхто не знає, що це. Прикро, коли представники старшого покоління, сімдесятирічні бабусі й дідусі, носять їсти сепаратистам. На блокпості їх спиняють українські бійці і запитують, куди йдуть, а ті їм у відповідь: «Ми несемо нашим бійцям їсти». «А ми тоді хто?», – питають. «Ви – хунта», – кажуть у вічі. І що на це скажеш? Нічого… Хтось із бійців нашої бригади знайшов газету за 2010 рік, в одній із статей відкрито пишуть, що Україна – це Росія. Це все – давно спланована акція проти України, бо вони не хочуть визнати її незалежність й відпустити до Євросоюзу. Для них вигідніше тут зробити друге Придністров’я.
Тепер декілька слів про сепаратистів. Вони таки є різні. Зокрема, є ідейні ополченці, які підтримують ДНР і ЛНР. Є найманці – серби, осети, росіяни. Це професійні бійці, які пройшли Чечню та були в інших гарячих точках. Вони вміють воювати, бо живуть з цього. Приїхали сюди зі своїми військовими амуніціями. Їх дуже багато. Диверсійні, розвідувальні групи також мають добротне озброєння. Сформували такі партизанські загони самі люди і воюють проти сепаратистів. Вони побачили, що то за влада ДНР і ЛНР, що це окупанти. Ця територія дуже виснажена. Люди, які проживають на території ДНР, ЛНР, вільно переміщаються, їх ніхто не чіпає. У них просто перевіряють документи на блокпостах. По вулицях їздять танки та бронетранспортери. Ми старалися об’їжджати населені пункти, щоб не лякати місцеве населення. Є люди, які працюють на російську армію, так звані «коректировщики», які здають позицію наших військ та позивні артилерійських ударів. Їх періодично виявляє наша розвідка. Нашим бійцям бракує апаратури для нічного спостереження та нічного бачення.
ВІД СТРАХУ ЗАБУВ І «ОТЧЕ НАШ»
Як я згадував вище, у 80тій бригаді є спеціалізована медична рота, де лікарі, фельдшери, санінструктор. Загалом 23 особи. Медична рота має у своєму розпорядженні машину швидкої допомоги – «УАЗик», мініопераційну на базі автомашини ЗІЛ-56. Це дозволяє оперативно надати невідкладну допомогу, а в складних випадках відвезти поранених чи хворих до лікарні чи в госпіталь. Проблема в тому, що призов був екстреним і багато бійців не пройшли належного медогляду. До війська потрапили люди з різними хронічними захворюваннями, а в воєннопольових умовах ці недуги загострилися: заболіли в кого спина, в когось коліно, а в когось – травма руки і т. д.
За цей час на моїх очах загинули сотні солдатів. Хоч я і лікар, але в перші дні, коли бачив десятки смертей, було якось не по собі. Здавалося, тільки вчора, а то й годину чи дві тому, говорив з хлопцем, тиснув йому руку, а невдовзі витягував його мертвого з обстріляного та обгорілого БТРу. Багато гине бійців під час шквального обстрілу снарядами «Смерч», від яких багато масивних осколків. І захоплюють велику площу, до 60 га. Від них сховатися дуже складно. Після цих обстрілів є багато осколкових поранень. У перші дні нас усіх попередили, щоб без бронежилета і каски ніхто і нікуди. І вони реально рятували життя. Осколок, коли й проб’є бронежилет, то застрягне в тілі поверхнево. І людину ще можна врятувати. Не дивно, що від пережитих страхіть не у всіх витримує психіка, бачив, як юнаки сивіли за одну ніч. Дехто з бійців просить заспокійлового, бо не знаходить собі місця. Був такий час, коли половина людей сиділи на заспокійливих. Зрозуміло, що після пережитого життя військових вже ніколи не буде звичним. Вони ще довго прокидатимуться від моторошних снів, ще довго будуть гоїтися їх душевні й фізичні рани. Просто людська психіка не витримувала стільки жахіть та кривавих видовищ, не могли пережити втрати побратимів чи здолати страх перед кулею. Найважче під час обстрілів «Смерчу». Ці снаряди за 30 секунд накривають все довкола. Добре, коли є окоп, де можна сховатися. Якщо артобстріл застав тебе у полі, просто падаєш на землю, затуляєш лице і молишся. А вибухи все ближче і ближче… В такі хвилини молилися і віруючі, і невіруючі. Мій колега розповідав, що коли потрапив під перший обстріл, впав, злякався так, що навіть «Отче наш» забув. У цю мить ти розумієш, що твоє життя в руках Господа Бога. Одного разу приїжджав до нас у роту священик. А на основній базі є невеличка церква, де кожен може піти помолитися чи поставити свічку.
Допомога волонтерів безцінна
На сході погодні умови дещо суворіші, ніж на заході. Тож бійцям доводиться рятуватися від холоду та сльоти у викопаних бліндажах. Зверху їх перекрили деревом, поверх якого насипали ще півтора метри землі. Ці землянки обігрівають буржуйками, які виділили військові чи привезли волонтери. Ми зробили собі буржуйку з використаного снаряду «Смерч», гільзами від снарядів виклали підлогу. На військовій базі в Старобільську і Лисичанську є електрика та газ. Волонтери привезли калорифери. В такий спосіб вони стараються покращити умови проживання бійців, які є доволі спартанськими. У харчуванні бійці не вибагливі. Кожен отримує сухпайок. До слова, дуже неякісний і несмачний. Завдяки волонтерам, хлопці не голодують. Привозять макарони, крупи, овочі, консерви, печиво, цукерки. У місцевого населення купуємо м’ясо та молоко. Працюють крамниці та супермаркети, де можна придбати продукти. Буває, жінки старшого віку приходять до нас і просять щось поїсти. Часто прибігають діти. І мимоволі хочеться чимось їх пригостити, даємо їм печиво чи цукерки. Не можу не подякувати усім волонтерам та сокальчанам, які переживають за бійців в АТО і допомагають чим хто може. Ваша допомога безцінна, практично Ви забезпечуєте 70 відсотків того, що нам необхідно. Вдячний колективу Сокальської ЦРЛ, який зібрав кошти для мого спорядження та постійно допомагав коштами для закупівлі медикаментів, ще 1400 гривень виділила профспілка. Хлопці з 10-ї Сокальської сотні Самооборони Майдану дали рюкзак. Товариш з Англії передав британську каску і берци. Белзька районна лікарня та Угнівське наркологічне відділення, ГФ «Самооборона Майдану. 10 сотня», ГО «Всеукраїнський Волонтерський Рух» підтримували нас і допомагали продуктами, спорядженням та медикаментами. Необхідні ліки для надання першої невідкладної допомоги також привозили київські волонтери. А які щирі листи отримують бійці від волонтерів! Їхні теплі слова та дитячі малюнки додають хлопцям впевненості, що їхня служба тут немарна, що про них пам’ятають. Все це неабияк підтримує дух бійців та доводить, що ми всі одна єдина родина – український народ. Прикро, коли дізнаєшся, що окремі офіцери користаються своїми службовими повноваженнями і перепродують чи забирають форму, продукти, які надсилають волонтери чи населення. А в цей час в окопах мерзнуть чи голодують хлопці. На жаль, і такі прикрі випадки були. Важко назвати таких військових людьми, а тим паче українцями. Проте не можна усіх міряти одною міркою. Є чимало патріотів та офіцерів честі. Таким є наш командир, який побував у різних гарячих точках. Він, наче батько, піклується про кожного бійця, допомагає адаптуватися та навчає азів воєнної справи.
Досі всі ми про війну знали з книжок, телефільмів чи газетних статей про гарячі точки. А ось тепер довелося подивитися на неї з близька. Вона несе розруху та смерть, біль і горе, а ще випробовує кожного на патріотизм та любов до Вітчизни. З другого боку, війна оголює правду та знімає маски з облич лжепатріотів. Ми розуміємо, що воюємо за свою землю. Якщо окупантам віддати Донецьк чи Луганськ, вони посунуть далі. Тож мусимо тримати оборону… Та хочеться, щоб воєнні дії закінчилися бійці якомога швидше повернулися додому, а на сході України запанував мир.
Записала Любов ПУЗИЧ.
Фото зі зони АТО.
