Правду кажуть, час летить, а Вічність наближається. Час ліпить наше обличчя, з кожним роком наближаючи нас до Вічності. Душа рветься у свою Обитель, а очі мимоволі здіймаються в Небо. І серце немов оживає у передчутті великої нагороди – Вічності. Цей швидкоплинний час і для нашої єпархії відзначений в Книзі Буття…
Цьогоріч, саме на Михайла, Сокальсько-Жовківська єпархія відзначила одинадцять років свого існування. Ця церковно-адміністративна одиниця була заснована у 2000 році і спочатку була названа Сокальською, але з пасторальних мотивів 21 листопада 2007 року при чисельному зборі духовенства і вірних, у храмі св. Йосафата в м. Жовква, було проголошено «Грамоту» Верховного Архиєпископа Києво-Галицького Любомира Гузара «Про зміну назви єпархії на СокальськоЖовківська». До її складу тоді увійшли шість районів Львівщини – Жовківський, Сокальський, Радехівський, Кам’янко-Бузький, Буський, Бродівський та м. Червоноград. Від дня заснування єпархію очолює єпископ Преосвященний Владика Михаїл Колтун. Про життя Сокальської парафії та священицькі будні у нашій розмові з настоятелем кафедрального собору св. ап. Петра і Павла у Сокалі отцем Ярославом КАЩУКОМ.
– Єпархія минулого року відзначила свій ювілей – 10 років. Що дало створення такої великої потужної церковноадміністративної одиниці?
– Об’єднання Сокальської єпархії у Сокальсько-Жовківську відбулось для того, щоб точно вказати адресу розташування, бо осідок владики знаходиться у Жовкві, весь центр управління, все серце нашої Сокальської і Жовківської єпархії. Що це дало? Загалом Львівська область поділена на Львівську архієпархію, Сокальсько-Жовківську, Дрогобицько-Самбірську та Стрийську єпархії. Це сприяє кращому управлінню, а сам архієрей має більші можливості впливати на служіння по містах і селах. Щоб кожній парафії було приділено належну увагу, щоб у кожній парафії відкривались катехитичні школи, засновувались братства, особливо братства тверезості, про які ми так забули.
– Отче, як Ви потрапили до нас у парафію і як розпочинали свою священицьку діяльність? З якого року є настоятелем храму?
– Коли церква починала виходити з підпілля, треба було не стояти осторонь, а включатися у цей процес реєстрації церков у Сокальському районі. Це були 199193 роки. Потрібно було їздити навіть по ночах реєструвати церкви. Белзька зона, інший напрямок – до Лучиць, окрім того були релігійні суперечки за храми, люди навіть сварились через це. А те, що грекокатолицька церква нині має домінуючу перевагу, то це не тільки моя заслуга, бо я в той час був деканом на весь район, а заслуга і тодішньої влади – Ігоря Івановича Войтовича та Миколи Івановича Пшевлоцького. Вони до цього віднеслись толерантно й з великою симпатією. Доводилось з ними працювати навіть вночі, бо реєстрація церкви, то не так просто. Треба було викликати десять активних членів кожної парафії й з ними розглядати їхнє питання та реєструвати. Це була важка закулісна робота, а вдень треба було служити. А нашого Владику Михаїла Колтуна у ті часи я зустрічав ще як священика, а потім ми прийняли його як Владику в 1993 році. З 1992ого я є настоятелем храму св. ап. Петра і Павла. За той час двічі проводили ремонт церкви ззовні, капітальний ремонт внутрішній, повністю був перекритий дах мідною бляхою. Церква протікала, як решето, в деяких місцях, а нижні склепіння погнили. Треба було рятувати храм, і так воно робилось. Що зроблено нині? Задіяна катехитична школа, більшість священиків ходять самі до школи та проводять заняття, працюють в садочках з дошкільнятами.
– Коли Ви отримали священицькі свячення, і хто рукопокладав Вас у сан священика?
– Священицькі свячення я отримав 1977 року від митрополита Никодима у Миколаївському соборі, у Петербурзі. Це вже буде незабаром 35 років. Він тоді був приятелем Святійшого Отця Іоанна Павла І, і дивним чином в нього помер на руках (5 вересня 1978 року під час аудієнції з новим главою Католицької церкви Никодимові стало погано. Миттєвий серцевий напад – і серце митрополита зупинилось. Цей трагічний епізод був невдовзі витлумачений як поганий знак для нового понтифіка. А через 22 дні, у четвер, 28 вересня 1978 року, у Ватикані Іван Павло I також помер від інфаркту – авт.).
– Чи мріяли Ви з дитинства стати священиком? І як потрібно з дитинства себе готувати до священицького життя?
– Мріяв, не мріяв, таке було змалечку виховання. Хоча церква була тоді закрита у нашому селі (Боб’ятині – авт.), але Служба Божа завжди була у нашій родині. Як зараз пам’ятаю: сьома година вечора, радіопортація з Ватикану – усі були присутні. Приходили до нас грекокатолицькі священики, які уділяли нам Святі Тайни та вели Служби Божі. Просто це було тоді таке виховання. А готувати до священства потрібно себе молитвою, але приклад, перш за все, подає родина. Мала Церква – то є родина, родинне виховання. Хоча можлива й іскра Божа, як у священномученика Йосафата, що молився перед Христом. Йому Іскра Божа впала на серце. Але бувають і такі покликання, коли батьки невіруючі, а дитина хоче посвятити себе в священики і навіть у монашество. Є і такі випадки, і дуже багато, залежно від того, як діє ласка Божа. Я би міг (сміється – авт.) дівчат вчити на літаках літати, але вирішив поступати в семінарію. Один раз, другий, третій раз не поступив. На ті часи це було дуже важко. Треба було виписуватися з обліку, а якщо прийшов виписуватись, тебе могли посадити на кілька діб. Це вже вважалось як судимість. Або прийшов зніматись з військового обліку, а тобі – повістку на призов, і ти мусив більше нікуди не йти, тільки до війська. Але на той час хоча у війську я і відслужив, але можна було будьяким чином затримати мене на кілька днів, і все… пропало. Мені треба було зніматись з військового обліку, виписуватись, бо потім відразу цю інформацію подавали в органи місцевої влади. Такийто, такийто поступає на священика (від авт.: пригадую, як у школі нас теж постійно в обов’язковому порядку на всі великі релігійні свята возили у цирк до Львова, то вже з часом з’явилось розуміння того, чому саме так діяло наше «совєтське, високогуманне» керівництво).
– Як Ви можете пояснити такі дивовижні моменти – зцілення людей, що приходять зі своїми молитвами до мощей святих. Але ж не всі зцілюються? Отче, що для Вас є диво?
– Диво – те, що я живу, дивлюся, вмію розмовляти, кожного дня відбувається це чудо (посміхається – авт.). Ми чекаємо надзвичайних див, але і це благодать Божа, і це є диво! «По вірі Вашій буде Вам!» – говориться в Біблії. Потрібно створити таку міцну віру! Адже в Євангелії сказано про те, що Ісус Христос не сотворив чудес по їхній малій вірі, а хто мав віру, пригадуєте, Христос сказав: «О, жінко, велика віра Твоя, Твоя віра Тебе спасла…». До оздоровлення та великого дива треба такої великої віри! Без сумніву найменшого! Навіть якщо малесенький сумнів, все…
– Чи є у Вас святий, свій особливий, що допомагає Вам нести свою священицьку місію?
– Святість вона є святість, бо всі святі молять Бога про нас. Найбільше я звертаюсь до Богородиці, бо вона є Святая Святих, над всіма святими. А своїм покровителем вважаю Миколая. Чи в дорозі, чи коли важко на душі, беру вервичку і в наміренні, що хочу щось зробити, читаю вервичку. Здається нічого особливого – 10 разів «Богородице, Діво», але це промовляння дуже помічне. Я у цьому пересвідчився і можу сам комусь порадити – якщо важко, або щось треба, щоб сповнилось, молися на вервиці. Святійший Отець Папа Римський Блаженний Іоанн Павло ІІ теж заохочував молитись на вервичці. Навіть якщо у когось нема вервички, то просто на пальчиках двох рук перекидай п’ять десятків, і рано встанеш – буде зовсім поіншому! Бо деколи невимовно буває важко…
– Дякую, отче, за розмову! Бажаю Вам душевного здоров’я в цій нелегкій священицькій місії!
* * *
…Коли я йшла на інтерв’ю, то трохи хвилювалась, але привітне обличчя отця Ярослава Кащука враз заспокоїло. І таке дивне зустрічне запитання з усмішкою на вустах вже стільки років знайомого священика мене відразу посміхнуло: «Ірино, а скільки коштує метр оцинкованої бляхи, часом не знаєте?». «Не знаю, отче, – зніяковіло відповіла, – як художник, знаю, що фарби олійні зросли в ціні». Попри заклопотаність адміністративними справами парафії о. Ярослав таки привітно погодився на розмову. А вже опісля інтерв’ю я ледьледь насилу вмовила його сфотографуватись. Отець сором’язливо погодився, а потім знову засів за ту «канцелярію». Нарікання на те, що благодійників поменшало в зв’язку із новим податковим кодексом і грошей обмаль навіть для таких потрібних робіт як перекриття церкви, були промовлені сумно, але з надією, що фінанси таки знайдуться. Була вже сьома вечора, а отець у вечірніх клопотах над паперами так, напевно, і закінчив свій день. Ось такі вони священицькі будні… Дай Боже, Вам, отче, душевних сил та всеохоплюючої невичерпної Любові Творця, щедрих благодійників і Божественної благодаті на будні і свята в нашій парафії!
Ірина СЛАВЧАНИК.