Потом і кров`ю, в боях, таборах, на засланнях незалежність виборювали мільйони українців. З часу проголошення Незалежності Україна не українізувалася, а швидше навпаки вона де українізувалася, особливо нині. Бо якщо раніше вона, напівлегальна, крамольна, жила в свідомості українських патріотів, свідомої інтелігенції та щирого простого люду, то тепер зниженням рівня життя, наступом на українське, рідне, у свідомості людей хочуть похитнути віру в Українську державу. Але цього не вдасться зробити, бо найбільшим надбанням України є її незалежність, виборена, визнана світом. Власне, про незалежність, проблеми і здобутки – наша розмова з Ігорем ДАЦЮКОМ, котрий на двадцятому році незалежності очолив Сокальську районну раду.
– Ігоре Михайловичу, Українська держава досягла свого двадцятирічного віку, можемо вже оглянутися назад, зробити певні висновки…
– Двадцять років для держави це ще молодий вік, відбувається її становлення, формування в усіх аспектах державницького будівництва. Попри це сьогодні бачимо відхід від демократичних норм, відступ від українських цінностей, це дуже турбує. Ми були свідками того, які події відбуваються на двадцятому році незалежності. Це позбавлення звання Героїв України Степана Бандери та Романа Шухевича, арешт колишнього прем`єрміністра Юлії Тимошенко. Такі події не красять нашу державу і на світовому рівні. Це знову ж кроки назад від демократичних норм. Але саме це, сподіваюся, дасть поштовх демократичним силам до об`єднання. Бо, якби ми мали сильну опозицію, то могли б протистояти тому тиску, який чинить наш північний сусід на все українство через руки секретаріату Президента, Кабінету Міністрів.
Але попри це двадцять років незалежності є свідченням того, що Україна є, Україна відбулася. Ці трансформаційні кроки, які ми проходимо, свого часу проходили всі держави. З одного боку ми можемо нарікати, що у нас і те не так, і те не так. З точки зору історії ми тільки починаємось як держава. Адже останнє ми мали свою незалежність кілька років на початку двадцятого століття, а перед тим ще за часів княжої доби. Це сотні років бездержавності, а двадцятирічний відрізок тільки мить в історії. Ми нині переживаємо становлення України як держави. І у 2004 році люди вийшли на майдан не так за Віктора Ющенка, як за себе, за своє вільне життя в незалежній Україні. Так само як зараз вони їдуть до Києва на підтримку Юлії Тимошенко. Люди їдуть захищати Україну і протистояти теперішній виконавчій владі, яка зазіхає на демократію, принижує національну ідею.
Сокальська районна рада зайняла дуже чітку позицію щодо цих провокативних рішень, як от, щодо встановлення на 9 травня червоних прапорів поряд з державними. На останній сесії районної ради депутати висловили своє ставлення щодо позбавлення звання Героїв Степана Бандери та Романа Шухевича і щодо подій, які стосуються колишнього прем`єрміністра Юлії Тимошенко.
Навіть пригадуючи недавні вибори Президента чи вибори до місцевих рад, ми бачили, що на Сокальщині лише три відсотка громадян підтримали курс нині діючої влади у державі.
– За незалежність України віддали життя багато наших земляків, в районі їх вшановують з належними почестями, чи не варто було б відомості про них зібрати у музеї Сокальщини, якого, поки що, на жаль, нема…
– В нас у Сокалі взагалі бракує музею Сокальщини. У ньому ми б могли певний відділ присвятити учасникам визвольних змагань. Є в нас люди, які працюють на громадських засадах, заради того, щоб створити цей музей, у цю справу вкладають власні кошти. Це Марія Романівна Гринюк та Ольга Михайлівна Кусень. Поки що це все відбувається на громадських засадах на базі філії Сокальської "Просвіти", а далі будемо думати, як підтримати цю добру справу. Бо все впирається у кошти.
– Окрім твердої віри у національну ідею, нам потрібно піднімати економіку. Свого часу на Сокальщині працювали заводи, переробні підприємства, нині ж більше розвивається торговельна сфера.
– Трансформація суспільства передбачає трансформацію економіки. Через це, на жаль, не всі підприємства вдалося зберегти. На тих, які колись у нас працювали, застаріло обладнання і технології. А щоб відкрите нове підприємство, потрібно встановити новітнє устаткування, аби мати максимальну віддачу.
В районі працюють підприємства харчової промисловості: ТзОВ "Скомекс", ТзОВ "Дукат", ТВПП "Ніка", Борокський спиртозавод; підприємства легкої промисловості ДП "Датський текстиль", ВАТ "Вірність", меблеві ТзОВ "СокМе", ТзОВ "Софас", ТзОВ "Вемо"; підприємства вугільної промисловості ДП "Львіввугілля", ВАТ "Львівська вугільна компанія", ДВАТ "Шахта "Надія". Розпочинає роботу у Великих Мостах ТзОВ "Клінгспор" з виробництва абразивних матеріалів.
Залучення інвестицій залежить напряму від інвестиційного клімату в державі. Західні інвестори не хочуть до нас іти через наші умови, через ті перепони, які ставляться у нас в Україні.
– Що для Вас у повсякденній роботі є найбільш важливим?
– Для мене важливим є те, що вдалося досягнути порозуміння між фракціями Сокальської районної ради. Тому й на сесіях, і у міжсесійний період загалом у депутатському корпусі йде нормальна, конструктивна робота. Звичайно, що кожна фракція має свою думку і свою позицію, але загалом праця депутатського корпусу ефективна, злагоджена.
Одним з найважливіших питань сьогодення є відкриття міжнародного пункту пропуску "Угринів – Долгобичів", що, переконаний, дасть поштовх для розвитку господарсько-економічного комплексу регіону.
Не можу не оминути найбільш болючого для нас питання стану автомобільних доріг. Державна Служба автомобільних доріг, яка утримує дороги загального користування, виділяє мізерні кошти, яких є вкрай недостатньо. Районна рада розглядала питання стану автомобільних доріг на сесії районної ради, визнала роботу філії "Сокальський райавтодор" незадовільною, звернулася до Державної служби автомобільних доріг України з вимогою вжити термінових заходів щодо ліквідації критичного стану доріг в Сокальському районі.
– На жаль, поки що ми не маємо України такої, за яку боролися наші діди, про яку мріємо ми…
– Так. Я б хотів, щоб в Україні система державного устрою була близькою до людей. А не те, що ми зараз маємо, коли щороку зростає кількість мільярдерів, а люди все біднішають і біднішають. Ми можемо порівняти свої зарплати з цінами, які ростуть мало не щодня. На двадцятому році незалежності ми не живемо, а виживаємо. Хоча переконаний, що все це перейде, бо все тимчасове. Українці народ мудрий, жертовний. Ми це вже бачили на прикладі багатовікової історії. Мабуть, жодна нація в світі не постраждала так як наша. Та все ж ми живемо, розвиваємося. І цей період переживемо. Біда лише в тому, що кожний українець нині хоче полюдськи жити.
Тому старатимемося зробити все, щоб рівень життя в Україні змінився на краще, щоб люди в державі почувалися людьми, щоб не нищилися їх національні цінності, щоб не зневажалася мова і культура, не перекручувалася славна історія.
Попри все я залишаюся оптимістом, бо найголовніше досягнення України за два десятиліття її незалежності сама незалежність.