Наш земляк Олег Король (на фото вгорі) (родом він із Волиці-Комаревої) вже понад тридцять років перекладає з англійської, шведської, польської, чеської, болгарської та інших мов, має в доробку з півтора десятка книжок. Нещодавно він був у редакції "Голосу з-над Бугу" й поділився роздумами про свою роботу.
– Пане Олеже, з чого і коли почалося ваше захоплення мовами?
– Мої батьки вчителі. Тато викладав українську мову й історію, мама французьку, дід українську й німецьку. Саме він носив мене, ще немовля, на руках і читав Шевченкові вірші. На всі питання відповідав: "Дитина все ловить, засвоює й розуміє". Звичайно, це багато дало для мовного розвитку. Завдяки дідові я в неповні чотири роки вмів читати. Трохи навчився від нього німецької мови, а від бабці польської. Старанно вивчав російську, у п'ятдесяті роки мало хто в селі нею володів. А потім, років у десять, я поперечитував мамині підручники французької мови за п'ятий восьмий класи.
– Коли, власне, ви почали перекладати? Хто з авторів був першим?
– Сам не знаю, звідки взялося бажання. Під враженням від пісні "Синие дожди" Пожлакова я її переклав, а мама наспівала на студії запису у Львові й подарувала мені цю м'яку платівку на день народження тринадцятий. Звичайно, це був незграбний переклад. На ньому й припинилася ця моя діяльність. Закінчивши середню школу в Сокалі, я працював токарем у "Сільгосптехніці" та їздив до Червонограда на вечірні заняття у філії Львівського політехнічного інституту. Там було вікно між парами, то я став ходити додатково ще й на лекції німецької мови. Склавши залік із французької, хотів просто було цікаво перевірити рівень свого знання скласти також з німецької, але викладач сказав, що в заліковій книжці має бути тільки один запис: або ця, або та. Наступного року я вступив на стаціонар цього ж інституту, й там випало так, що "французи" й "німці" ходили на заняття в четвер вихідний для "англійців". Щоб заощадити собі цей день, я пішов вивчати англійську з нуля. Якось давав собі раду, швидко догнав однокурсників. Ще з першого курсу записався у Львівську бібліотеку іноземної літератури й читав книжки польською, англійською, німецькою, чеською, словацькою та болгарською. Яке тоді було ставлення до чужоземних мов, самі знаєте: вважали їх за щось непотрібне. На відміну від мене. Щоб поглибити знання, я вступив на вищі курси іноземних мов заочно, спеціалізація з англійської. Після інституту був інженером у відділі технічної інформації на львівському заводі телеграфної апаратури. Там час від часу доводилося перекладати технічні тексти.
– Ваша перекладацька діяльність припинилася на перших дитячих спробах. Скажіть, будь ласка, про її поновлення.
– Інженеруючи вже в "Оргшляхбуді" й не маючи квартири, я на початку вісімдесятих майже п'ять років прожив на своєму робочому місці в буквальному розумінні. Креслярська дошка на двох столах, спальний мішок як матрац, подушка, ковдра, білизна, маленький холодильник, електроплитка… Мене жартома прозвали нічним директором фірми. Вільного часу було вдосталь, я багато читав… Знаєте, в мене бувало й досі буває таке: читаєш якусь справді вартісну річ, і кортить, щоб хтось інший теж міг нею насолоджуватися. Як у Редьярда Кіплінґа: "Я пережив нестерпні муки спраги // І в чистім полі викопав криницю. // Щоб з неї кожен пити міг". Надто вже пишномовно звучить, зате недалеко до правди. Ще студентом я спробував перекладати Вільяма Сарояна. Невдало. Облишив це діло на добрих кілька років, щоб аж в "Оргшляхбуді" поновити його. Ризикнув надіслати до "Всесвіту" надрукували. Спершу "Курупіру" чеха Вацлава Кайдоша, тоді два оповідання Едуарда Мартіна, його співвітчизника. Були й поляки Станіслав Лем і Єжи Северський. У тому ж таки журналі опубліковано мої переклади кримінальних повістей шведів Яна Мортенсона і Марії Ланґ.
– А як ви взялися до шведської мови?
– Через ту ж таки кортячку, про яку я вже сказав. Прочитавши в чеському перекладі кілька творів шведа Віллі Чюрклунда, я не втримався й спробував рідною мовою передати прочитане. Хоч і знав: переклад із перекладу не переклад. Отож, маючи "Розмувкі шведзкопольскє" й трохи лизнувши англійської та німецької, споріднених зі шведською, взявся до оригіналу. З розгону переклав аж п'ять книжок цього геніального сюрреаліста; докладніше про нього можна дізнатись у Вікіпедії. Взагалі, шведська література неймовірно цікава. Найбільше моїх перекладів саме з неї дев'ятнадцять книжок (враховуючи журнальні публікації), із яких досі вийшло у світ тільки сім.
– Чому так мало?
– Чекають своєї черги, і то з різних причин. Я ніколи не нав'язуюся. Як ні, то ні. Наприклад, "Соланж" Чюрклунда ждала, бідолашна, тридцять років, поки нею зацікавилося видавництво "Крок" і торік видало. Пожартую не заміж, а у світ. Воно ж пустить у хід решту творів цього письменника. Досі надрукувало також мої переклади Ейвінда Юнсона та Пера Улофа Енквіста "Ще раз, капітане" і "Візит придворного лікаря". В одного з київських видавництв є певні тимчасові клопоти з авторським правом, тому досі затримується публікація двох книжок. У видавництві Жупанського невдовзі з'являться "Воїни Карла ХІІ" Вернера фон Гейденстама вартісна штука, особливо для нас, українців. Ну а Уно Мудін, Артур Лундквіст і Марія Ланґ хай ще підождуть. Так само й американець Амброуз Бірс із його оповіданнями жахіть і німці Бернд Ульбріх та Віллі Майнк із їхніми "Зачарованим колом" і "Красунею Маданою" відповідно. Як кажуть поляки, "кажда потвора знайдзє свеґо аматора"…
– Скількома мовами ви володієте?
– Складне питання. Відповісти на нього це десь так, як визначити, з котрого зерна починається купа. Якось в Інтернеті я натрапив на текст і майже все зрозумів у ньому. Одного не знав: якою мовою написано провансальською, корсиканською, сардською, фріульською, ретороманською… Вони схожі на італійську, з якої я можу перекладати простенькі речі. Виявилося провансальською. Скажімо, не знаючи білоруської, читаєш чи слухаєш і все розумієш. Якщо добре орієнтуєшся в англійській і німецькій, то інші германські мови доволі легко підуть. Зокрема, скандинавські. Шведська і норвезька чи данська це так, як українська і білоруська чи російська. Читаю текст норвезькою, данською і непогано розумію, але нічого не можу ні написати, ні сказати.
Питання ще й тому складне, що володіння мовою дуже широке поняття. Можна вправно послуговуватися тисячею слів, легко давати собі раду в чужомовному середовищі й водночас не могти читати книжок, лексичний рівень яких хоч трохи перевищує букварний. Українська мова материнська, рідна, але я ніколи не скажу, що володію нею. Забужко цілком слушно висловилася, що на весь світ знайдеться хіба що триста динозаврів, які справді знають цю мову…
Колись я набрався нахабства й став бавитися перекладами з української. Просто цікаво мені було. Це як кросворд розгадувати. Отож в Інтернеті можна знайти мій переклад вірша "Апокаліпсис" Василя Терещука дев'ятьма мовами. "Дві тіні" Володимира Павліва одинадцятьма. Ну а рекорд побило "Як це страшно…" Дмитра Онковича дванадцятьма. Торік я набрався ще більшого нахабства й видав книжку своїх перекладів української поезії "Українськопольське…". До слова, в ній є вірш нашого земляка Володимира Полянчука, одна з десяти різномовних інтерпретацій цього твору.
– Що вам легше перекладати поезію чи прозу?
– Значно легше йде, звичайно ж, друга з них. Властиво, що таке поезія? Та ж сама проза, тільки визбута всього зайвого. Своєрідний концентрат. Відповідно, її треба читати вдумливіше, ніж прозу. Як і перекладати. Тут уже треба з набагато більшою скрупульозністю добирати кожне слово. Взагалі, в будьякому художньому творі є найважливіші три складові. У прозі головно передаєш думку, а в поезії настрій та образ. Як приклад, наведу вірш "Прощальне. Моїй дружині" Николи Вапцарова, написаний уночі перед розстрілом цього болгарського поета, й два україномовні переклади.
Понякога ще идвам във съня ти
като нечакан и далечен гост.
Не ме оставяй ти отвън на пътя
вратите не залоствай.
Ще влезна тихо, кротко ще приседна,
ще вперя поглед в мрака да те видя.
Когато се наситя да те гледам,
ще те целуна и ще си отида.
У Дмитра Павличка вийшло помітно ближче до оригіналу.
У сни твої приходити я буду,
Як несподіваний далекий гість,
Не залишай мене надворі, люба,
дверей не зачиняй.
Нечутно увійду, тихенько сяду,
побачу в пітьмі постать молоду.
Коли тобою погляд свій нарадую,
тебе я поцілую й відійду.
У мене в основі настроєвість. Переклад відбіг від оригіналу.
Далеким гостем з вiчної безоднi
У твiй солодкий сон я iнодi прилину.
Не покидай мене у тьмi холоднiй,
Не замикай дверей нi на хвилину.
Тихенько, наче тiнь, ввiйду, кохана,
На тебе, ненаглядна, задивлюся,
Торкну цiлунком нiжним на прощання,
Ще гляну, ще… i в забуття вернуся.
Питома вага цих складників різна в різних творах. Але естетика має бути і в поезії, і в прозі. Ось я зараз перекладаю роман "Маг" Джона Фаулза. Напрочуд поетична й образна річ. Томуто робота йде не дуже споро, бо треба добирати слова.
Не вірте, коли вам скажуть: "Я все перекладу". Знову ж таки, і в прозі, і в поезії або йде переклад, або не йде. Однак у поезії це відчувається набагато гостріше: десь краплиночку спартачиш і воно йде на весь текст, а в прозі це не справляє такого прикрого враження.
Звичайно, можна будького перекласти, але якість… Ось я дуже люблю Димчо Дебелянова класика болгарської літератури. Не раз пробував його перекладати й щоразу спересердя бурмотів собі під ніс: "В оригіналі він Дебелянов, а в мене якийсь дебілянов виходить". Те саме з іще одним моїм улюбленцем Гайнріхом Гайне. Ніяк не вдається передати їхню геніальну простоту. З практики знаю, що далекодалеко не кожний автор тобі підійде. Наприклад, не можу читати Хвильового, Винниченка, Платонова, Достоєвського, хоча погоджуюся, що все це видатні літератори. Достоєвський титан, геній, але це не мій автор. Отже, й перекласти його я не зумів би.
– У ваших перекладах пронизливо тонка лірика… А свої вірші ви друкували?
– Я пробував творити своє брався до оповідань і навіть повістей, пописував віршики, записував у своєму щоденнику так звану пилипзконопельщину. Кілька взятих із неї афоризмів ахворизимів колись опублікували в журналі "Україна". Решту можна знайти у "Фейсбуці" й на моїй сторінці у Вікіпедії. Півтора десятка років я працював літературним редактором газети "Експрес". Паралельно під псевдонімом Пан Олег складав для рубрики розваг кросворди, шаради й таке інше авторське, якот гігантосворди, іншомовочки, латишівочки, дзеркалівочки, забігайлівки та мутульки. Також провадив рубрику поезії. У ній і опублікував свої дватри опуси. Кількадесят оповідань і віршів надруковано в різних виданнях, зокрема й сокальських в альманасі "Соколиний край" і у вашій газеті.
Знаєте, молодізелені автори, написавши щось, мають його за шедевр. І кудкудакають, як ото курка, що яйце знесла. А коли позрілішають, дивляться на ті жалюгідні спроби й думають: "Господи Боже, як я міг такий непотріб написати?" Я не виняток. Маю чимало віршів, але в моїх очах число справді вартих опублікування дедалі меншає. Досі воно дійшло до п'ятнадцятидвадцяти. Якщо так далі піде, то ніколи не видам власної збірки. Це як Гамзат Цадаса одного разу сказав своєму сину Расулові Гамзатову, тоді ще початківцеві: "Якщо добре поритися в попелі твоїх віршів, то, може, й знайшлася б жарина, щоб люльку запалити. Віддавна не пишу свого. Не зарікаюся, що так завжди буде. Це тепер не пишеться, а колись може прорватися і само собою литися. Втім, я дійшов висновку, що класика літератури з мене ніколи не вийде, то й помалу облишив цю забаву… Передусім я перекладач. Хоч який, та принаймні кращий, ніж автор власних речей.
– Хто з сучасних авторів, на вашу думку, пише добре?
– Останніми роками через катастрофічний брак часу дуже мало читаю. У мовному і не тільки плані можу виділити передусім Ліну Костенко. Її поезія це багатство мови, яке треба черпати, з якого треба вчитися. "Записки українського самашедшего" написано дуже добре, вони дуже актуальні й потрібні, але я ставлю їх нижче. Проза не для Марусі (це я такий псевдонім придумав для Ліни Костенко, за іменем героїні її твору "Маруся Чурай"). З молодших згадаю Оксану Забужко. В її "Записках з українського сексу" добірна лексика, оголена психіка, крик душі. Ще більшою мірою це стосується її віршів. Неймовірно сильне й глибоке враження справляє Марія Матіос своєю "Москалицею", особливо ж "Солодкою Дарусею". "Кулінарні фіґлі" мені менш до вподоби. Ціную Юрія Андруховича зокрема його "Московіаду". Як на мене, нині українську мову можна розкласифікувати на три варіанти. Суто книжний, що не виходить за рамки академічних приписів, а тому й напівживий. Побутовий, який в Україні, навіть у галицьких селах, стоїть на рівні суржику. І телевізійногазетнорекламносубтитровий, геть вихолощений. Андрухович, так само як і попередньо згадані автори, вміє знайти золоту середину між цими варіантами, доречно вживає вульгаризми, суржикує там, де треба, й не обмежується парнасівською, класичною мовою. Юрій Винничук також майстер мови, він може перескакувати з одного стилю на другий і змішувати їх. З сучасних перекладачів мені подобається Віктор Морозов. За компанію зі своїм внуком я прочитав перший том його перекладу "Гаррі Поттера". Добротна, солідна робота.
– Нині, мабуть, перекладачам працювати легше, ніж, скажімо, тридцять років тому. Як вам у цьому плані?
– Колись я, безнадійний ентузіаст, писав у шухляду. До друку пішла дещиця, а тепер шухляда помалу порожніє. Нині працюю на замовлення. Не дуже встигаю, ось уже три такі чекають своєї черги й муляють мені сумління. За останні кілька років опубліковано, крім тих речей, які я вже згадав, ще й ось такі. Із серії "Лауреати Нобелівської премії" це "Пісня Соломона" Тоні Моррісон своєрідна репліка на роман Вільяма Фолкнера "Світло в серпні", який я теж переклав. Це публіцистичноісторичні книжки "Фінляндія. 1944 рік" Генріка Мейнандера й "Мазепа" Богдана Кентржинського обидві з шведської. Позаторік я переклав пізнавальну, цінну і фахівцям і нефахівцям книжку Сіддгархи Мукерджі "Імператор усіх хвороб. Біографія раку". Вона ввійшла в число двадцяти найкращих на ХХ Форумі видавців у Львові", мене за неї навіть преміювали. Торік для видавництва Українського католицького університету переклав "Етику масмедіа". Вона придасться журналістампрактикам.
– А кого хотів би перекласти Олег Король?
– Мені до душі чимало авторів і ще більше книжок. З ними як з дівчиною: подобається тобі, з нею приємні побачення, однак ніколи не знаєш наперед, як з нею складеться життя після весілля. Читання це любовні зустрічі, а перекладання це подружні будні. Загалом мені до вподоби складні речі. Завжди хочеться випробувати, на що ти здатен.
– Багато хто вважає, що Інтернет замінить книгу. А ви?
– Коли винайшли фотографування, багато хто вважав, що настав кінець малярству. Коли з'явилося кіно, багато хто вважав, що пропаде театр. Нічого такого не сталося. Фотомитець і кіномитець творять шедеври. Художник і режисер теж. Але це зовсім різні речі, й кожна з них має своє місце. Хоч у наші часи все йде до комп'ютеризації, та натуральне, гадаю, ніколи не пропаде. Просто зменшиться його питома частка. Так само і з книжкою. Не сумніваюся, що її будуть читати.
– Щиро дякую за цікаву розмову, бажаю вам успіхів на перекладацькій ниві. Чекаємо ваших нових перекладів.
Інтерв'ю взяла Валентина БЛУДОВА.
Фото автора.
