У час цих революційних подій багато мешканців жили і живуть Майданом. Дехто допомагав коштами, продуктами, одягом. Щонеділі київський Майдан сокальчани підтримували на вічі у Сокалі, молилися у церквах і на мітингах… Хто як міг, як йому підказувало серце і можливості, так допомагав. Але тим, хто ще з грудня минулого року по кілька тижнів стояли на Майдані, охороняли будівлі, незважаючи на холод, на погрози, не відступали, їм – особлива вдячність. Дехто з них повернулися додому пораненими, побитими, скаліченими. Але ніхто не жалкував, що поїхав на Майдан, і кожен готовий повернутися знову. Серед сокальчан на Майдані були і духовні особи, один з них – тридцятидвохрічний священик Червоноградської військової частини о. Андрій КОПЧАК, виходець з Борятина, який нині з родиною мешкає у Поториці.
– Скажіть, будь ласка, відколи Ви – у рядах Майдану?
– Поїхавши з дружиною ще 11 грудня на Майдан, ми спочатку пішли до Київської адміністрації, потім в інший бік і так ходили сюди-туди. Але згодом зв`язалися з представником сокальського штабу у Києві Володимиром Гнід цем, який нам дав чіткі завдання. Тоді сокальчани охороняли барикаду неподалік Михайлівського золотоверхого храму. І ми три дні були разом з ними. Потім мені довелося повернутися додому, бо я священик і не міг Червоноградську військову частину, в якій працюю з 2007 року, залишити без Служби Божої у Різдвяні свята. Але пізніше, коли приїжджав до Києва, то стояв на барикадах, охороняв ті об`єкти, на варті яких стояла сокальська 10 сотня. Мені дуже сподобалось, як скеровував наші дії сотник Володимир Гнідець. Проте моя допомога потрібна була і в Сокалі, в січні я активно працював у Штабі Сокальської самооборони. А 13 лютого разом з сокальчанами Андрієм Мандриком, Василем Смолинцем, Євгеном Марфюком та іншими знову поїхав на Майдан до Києва. І там кожен з нас отримав своє завдання. Мене послали захищати Будинок профспілок. А 18 лютого ми, як і інші сотні, опинилися на вулиці Інститутській, а потім у Кріпосному провулку охороняли виїзд з Будинку офіцерів. Мені здається, що військові заздалегідь планували цю криваву акцію, бо там була така техніка, яка у мирний час для офіцерів не була би потрібна. Я свого часу закінчив у Львові військовий ліцей Героїв Крут, тож тактику військових розумію. Сутичка між "Беркутом" і нами розпочалася нерівна, бо їх лави щораз збільшувалися, і вони були озброєні, між ними також були і "тітушки". А ми своїми тілами відвойовували метр за метром. Я на власні очі бачив тяжкі поранення, багато крові і смерті.
– Отче Андрію, а Ви на Майдані були як охоронець чи священик?
– Відверто вам скажу, я їхав туди як громадянин України. Хоча і там, і тут всі знали, що я священик. Але, приїхавши на Майдан, я зрозумів, що там я більше користі принесу як охоронець, який стоятиме на барикадах пліч-о-пліч зі своїми краянами, які твердо знали, чого сюди приїхали і яку позицію готові відстоювати. Я не знаю скільки літ дасть прожити мені Господь, але такого життя, як ми жили при тій бандитській владі, більше не хочу. У мене є дві доньки, яким бажаю, щоб вони жили у правовій європейській державі.
– Отче, Ви бачили ту криваву бойню?
– Так, я це побачив… І злякався того, як бездушно беззбройних людей розстрілюють. І тоді вдягнув підрясника, взяв хрест, бо думав, що, можливо, когось треба буде посповідати. На те все взяв бронежилет, але захисту не відчув, тоді скинув його і легше стало, я відчув ту Божу опіку. Хоча у Кріпосному провулку, коли четверо людей переді мною впали, а я на них і по мені йшли люди, а потім беркутівець ще вдарив по касці, яка врятувала мою голову від поранення, і коли піднявся і побачив, що попереду "Беркут" і ззаду – "Беркут", то лише Божа сила дала мені можливість так швидко втекти з оточення. Було страшно, я біг і молився. Не знав, що буде далі. Ми були беззбройні і не військові – вчителі, лікарі, слюсарі, священики… і ще зовсім діти – по16-17 років. Ми мали щити і каски, дехто палиці, а на нас йшли з вогнепальною зброєю. Вони хотіли перед народом показати нас злочинцями, якоюсь бандою.
– Скажіть, будь ласка, чи Вам довелось, як особі духовній, правити панахиду над померлими?
– Ні, я як священик лише відвів кілька груп людей у Михайлівський собор, бо там вчився десять років тому, у цьому храмі служать мої однокурсники, вони допомогли мені прилаштувати людей, які потребували допомоги. А вранці, повертаючись з собору, побачив тіла чотирьох небіжчиків, біля одного син оплакував батька. То така тяжка картина, що ще кілька ночей мені снилося це пекло. Тому звертаюсь до нашої влади, щоб не була забута і не була даремно пролита кров громадян України, і щоб нинішня влада не стала такою як попередня – бандитською. Бо народ цього не потерпить.
– Дякую за розмову.
Розмову вела Оксана ПРОЦЬ
Фото автора.