Раз добром нагріте серце – вік не прохолоне. Цими словами Тараса Шевченка століттями керувались українські батьки і гріли добром, релігійною і національною свідомістю своїх дітей, щоб під гнітом окупантів не холонули, а горіли любов’ю до Бога і своєї знедоленої Батьківщини – України.
В трудних умовах такі українські селянські сини і дочки стреміли до освіти, закінчували чужі студії і працювали для добра свого народу. Одним із них був священик Української Греко-Католицької Церкви Теодор Гура.
Народився о. Теодор Гура 1892 року в селі Гута, Сокальського повіту в багатодітній селянській родині, в якій було шестеро братів і сестер. Хлопцем він любив господарську працю, але завжди мріяв здобути освіту. Починає він вчитися в Сокальській гімназії, а в 1910 році закінчує Львівську гімназію. Під впливом братів свого батька (отців Дем’яна та Пилипа) поступає до Львівської Духовної Семінарії. Одночасно навчається у Львівському університеті на теологічному факультеті. Через воєнне лихоліття закінчив студії в Перемиській семінарії. В 1917 році одружується із випускницею Перемиської гімназії-ліцею Марією Карпяк, народженою 1897 року в селі Порожник, Ярославського повіту.
Після висвячення в 1911 році отець Теодор був направлений в Дрогобич. Одночасно працює катехитом в гімназії і священиком в селі Далява. В 1918 році народжується дочка Леся. За активну участь у визвольних змаганнях польський уряд переводить отця Гуру в глухе село Курилівку Лежайського повіту. При нелегких для молодого подружжя умовах, отець із дружиною відроджують в селі духовну і національну свідомість. Організовують вистави, концерти, виступи церковного і дитячих хорів. В селі Курилівка народжуються Оксана, Дарця, Надя. Духовне і національне відродження не подобалось полякам і місцева світська влада постаралась усунути отця Теодора з цього села. Після душпастирської праці в селах Синява і Пралківці в 1932 році отець Гура став парохом села Торки (14 кілометрів від Перемишля). Тут теж не бракувало праці. Діяли різні секти, комуністичні агітатори, ширилося пияцтво. Для релігійного і національного відродження села запросив отець-парох отців редемптористів. Вони провели десятиденну місію. Закінчив будову церкви з банею. В селі стали працювати такі різні товариства, як «Сільський господар», «Луг», «Сокіл», «Кооператива», «Союз українок».
Релігійне і національне відроджена не перервала в 1939 році Друга cвітова війна. Перемиська єпархія була розділена на дві частини: до Сяну і за Сяном. Польські шовіністи за Сяном стали переслідувати українців і жахливими нічними акціями старалися вигнати українців з їх етнічних батьківських земель. Українці йдуть в повстанці, організовують самооборону. Проти повстанців були кинуті регулярні війська двох держав: Польщі і Совєтського Союзу.
Отець Гура зі своєю родиною зазнає переслідувань і змушений виїхати на так звану Радянську Україну. Зять отця, лікар Степан Головід, в 1948 році замешкав в селі Годин Мостиського району, а о. Теодор зупинився недалеко від кордону в с. Балич. Отець відмовився перейти на Московське «казьонне» православ’я та змушений був працювати підпільно. Легально і підпільно працювали зять, лікар Степан і його дружина Оксана. Релігійно і національно свідома родина о. Гури лікувала духовно і фізично воїнів УПА. Отець сповідав, причащав, оливопомазував. Він виконував обов’язки душпастиря і, разом зі зятем лікарем та дочкою, ще медбрата.
Підпільна душпастирсько-лікарська праця родини о. Гури сягала багатьох сіл як: Хоросниця, Арламівська Воля, Малнів, Судова Вишня й інші. Його часто викликували в НКВД до Мостиська, тричі був у Дрогобичі в єпископа Московської Церкви Мельника, де вислуховував різні докори, але завжди відкидав пропозиції перейти до Московської Церкви.
В липні 1951 року в селі Гостинцеве був запеклий бій між повстанцями і чекістами. Ворогам вдалось захопити деякі повстанські документи. Після цього була заарештована і засуджена на 25 років дочка отця Гури Оксана. Про це ширше треба писати в іншому дописі.
Виховавши 4 дочки і дочекавшись 11 онуків, які мешкали у Львові, Дрогобичі і Вроцлаві, о. Теодор Гура в 1973 році відійшов у Божі засвіти. Отець Євстахій Смаль з вісьмома греко-католицькими священиками поховав співбрата-ісповідника, патріота України, на Янівському цвинтарі у Львові біля могил Українських Січових.
Спочив отець Теодор Гура біля тих, які, як і він, мріяли і боролися за кращу долю українського народу – за Самостійну Україну.
Так боронив українське слово великий син українського народу – Тарас Шевченко. Ці слова молода відважна українська художниця Алла Горська в 60-х роках написала у вестибюлі Київського університету і невдовзі загинула за загадкових обставин.
Різні окупанти хотіли панувати в Україні, але їм на перешкоді був український народ і його солов’їна мова. «Відберіть у народу все – і він зможе повернути, але відберіть мову, і він ніколи більше її не створить… Нову батьківщину можна створити, але мови – ніколи; вмерла мова в устах народу – вмер і народ» (К.Д. Ушинський «Рідне слово»).
Українську мову забороняли вивчати, вживати, заміняли окупаційною. Мадяри в Закарпатті і Пряшівщині вводили примусово мадярську в школах і церкві, румуни – румунську, словаки – словацьку, а москалі назвали себе старшими братами українців і теж старшували – старалися століттями відібрати в молодого брата українця його рідну українську мову. Твердили, ще й тепер деякі твердять, мовляв, такої мови не було, нема, а стільки «малорускоє нарєчіє». В «імперії зла» вчителям російської мови платили більше, ніж вчителям української. Різні окупанти використовували різні засоби та методи: виганяли з рідної землі, карали тюрмами і концтаборами, пацифікацією українців в Західній Україні.
Ганебну роль відіграло духовенство польського римо-католицького Костьолу, яке дуже часто пропонувало українцям перенести метрику із церкви в костел, щоб одержати працю. Польські окупанти заводили примусове навчання польською мовою в українських школах, забороняли відкриття у Львові українського університету. Так виконували обіцянку надати автономію українцям поляки. Ганебна операція «Вісла» – це геноцид проти українського народу на його історичних землях, це ще одна спроба позбавити наш український нарід його рідної мови.
Та наш нарід, понісши великі жертви, таки вистояв, зберіг рідну мову, хоча й розпорошений примусово серед окупантів-гнобителів. Боляче читати, як порядні «роrzadni rusiny» беруть інтерв’ю у Львівського польського кардинала, запитуючи його, як він чується у відданих Львівською владою митрополичих палатах. А чому б не запитати львівським кореспондентам, як чуються українці в Перемишлі біля загарбаних поляками українських єпископських палат, коли поляки думають їх віддавати?
Час від часу чуємо заклик від проводу УГКЦ про примирення. Але справжнє примирення є там, де кривдники просять пробачення у покривджених, а не стараються принизити їх величавими цвинтарями і образливими надписами на українській землі. З Божою поміччю ми вистояли, зберегли рідну мову і як писав Василь Симоненко: «Народ мій є, в його гарячих жилах козацька кров клекоче і гуде».
Джерело.
Автор: отець Роман Каспришин –парох Руднівської УГКЦ.
Вісник Любачівщини №7, Львів – 2002. –112 стор.