Народився я в селі Тартакові в 1911 році. В сім’ї нас було семеро, я – наймолодший. Батько воював на австрійсько-російському фронті. Згодом він захворів на тиф і помер.
Я любив поратися землі, радісно було пожинати плоди своєї праці, а заняття в «Просвіті» і викладання там Історії України, релігії — один з найтепліших моїх юнацьких споминів. Навчав нас, молодих, а було мені вже двадцять, д-р Петро Саноцький. Від нього ми довідувалися про події, які відбувалися в світі, пробували аналізувати соціалістичний шлях розвитку Росії.
Брат Петро одним з перших усвідомив і добро, і волю, які принесла в 1939 році радянська влада й по чав переховуватися.
Тож, як я думаю, заарештували мене саме за брата. Була весна 1941 року, готувались до сівби.
Органи НКВС, як тільки прийшли, відразу мали дані на всіх і про кожного, складали списки неблагонадійних. Незабаром почались облави, арешти…
Я вже був одруженим, мали ми двоє діточок. Прийшли до нас о четвертій ранку, всіх побудили, полякали. Старший тих «гостей» давав вказівки і зухвало сміявся: «Ми для хороших людей не страшні, а лише для поганих».
Дали нам півгодини для збору, але що то були за хвилини. Всі метушаться, «гості» кричать, підганяють.
Серце калатало в грудях, мало не вискочило, не знали ж, як воно буде далі, але з Богом і надією взяв образ Матері Божої зі стіни, сякі-такі пожитки, лахи, помолився, посадив дружину, двох, сестер, плачучих дітей на підводу, і гайда — повезли нас до Стоянова, на станцію.
Важко було покидати рідну домівку, господарство, худобу… В цей же день вивезли також і родину Мандриків, були нещасні зі Спасова, інших сіл.
Кілька слів мовлю про маму, яка на той час вже мала вісімдесят літ. Їй якийсь невідомий політрук порадив переховуватись, що й вона вчинила, разом з нами її не вивезли, але пізніше їй довелось сидіти під арештом у Львові.
Найймовірніше, що постраждали ми за Петра, котрий боровся за вільну Україну. Пізніше вже ми одержали звістку, що на межі 1944—45 років його з товаришем вбито поблизу села Романівки.
От такі були часи, а мені з родиною належав ще довгий шлях на Схід
У вагони нас заганяли як худобу, під охороною везли аж до Москви. Чоловіки, жінки і діти їхали разом, «розміщувалися» на двоповерхових нарах. В запломбованому вагоні їхало до сорока родин. В Москві нас збідованих протримали ще два дні, вирішували куди везти, і, нарешті, мучливо-довгих два тижні дороги на Схід. Раз на день зупинялися для перекуски, як варили оту “баланду”, що нам давали, не довідувались. А маленьким дітям, як у мене, потрібна була інша їжа.
Тепло згадую одного татарина (Мамаєм ми його звали), він давав дітям їсти, бо розумів, що ми всі невинні.
Але наша одинадцятимісячна донечка все ж померла, це був страшний удар для нас з дружиною…
Завезли нас у Ташкентську область, радгосп «Пахт-Арал», , відділення комінтерну. Були велика спека, важка підневільна робота. Працювали на обробітку бавовнику (ми його називали «вата») мотики ті були тяжкі й незручні. А як незвично працювати на поливних землях, часто навіть загати від води робили з власних тіл.
І так щоднини. А на ніч замотувалися в мокрі, простирадла, щоб якось врятуватися від духоти.
Голод був постійним нашим супутником. Кілограм кукурудзи коштував 100 карбованців.
Пробув я там до 1943 року, потім багатьох мужчин мобілізували в трудову армію, на фронт не хотіли брати.
Працювали ми в тій же Ташкентській області 11 місяців на спорудженні моста. Я виконував різні роботи, будівельником було трохи легше, ніж на полі. Побачили, що я добре справуюсь зі всіма роботами, забрали мене на колію в Шахтарське місто Прокоф’євськ. Бувало цілий день на залізниці, а, вночі ще шевцював, підшивав валянки. Спав у такій шопі, що коли рано вставав, то мав повний писок вугільного пилу.
Передати словами важко, я і сам тепер не уявляю, як зміг там витримати
Пробув у Прокоф’євську до 1957 року, небезпечно було, часто траплялись аварії. В цьому ж році повернувся до родини в Ташкентську область. Там довелось пробути аж до 1966 року.
Одержали дозвіл вернутись до Сокаля лише в середині шістдесятих. Важкою була дорога додому, Але тішуся, що нарешті прийшов час розповісти про всі наші поневіряння, показати нашу невинність, наш біль і трагізм.
Павло Кузій. м. Сокаль.
газета Вперед – Голос з-над Бугу, 1990 рік