Стародавній Белз славився в середньовічній Європі тим, що тут віками жили і співпрацювали представники різних народів, що розвивали свою культуру. Тут поряд, без ворожнечі жили українці, поляки, євреї, угорці. Це закономірно. Бо місто стояло на перехресті важливих європейських торгових шляхів.
Мова сьогодні йтиме про культуру єврейського народу, народу, на долю якого випали великі випробування. Не так давно на Установчому з’їзді Народного руху України за перебудову… була прийнята спеціальна постанова, де говорилося: «З’їзд НРУ, виступаючи проти будь-яких форм національної ворожнечі, протягує свою братську руку єврейському народу».
Від редакції:
Текс публікації був написаний у 1990 році – до Незалежності України ще був цілий рік. Народний Рух як партія в той час був рушійною політичною силою за сводобу. Цими рядками автори тексту показують, що націоналістичний рух це не про радикалізм, а про повагу одне до одного, про історичну правду, про спільне проживання, про повагу свободи та захист приватної власності. Про об’єктивізм в історії. Але за останні 30 років право-радикалізм набув форм, які замість захисту людини визнають лише права титульної нації. Продовжуємо….
І далі в постанові йшлося, що «Народ, котрий багато століть живе на українській землі, народ, який прославився своїм талантом та працьовитістю…», повинен мати повне право на розвиток своєї культури й історії.
Протягом багатьох століть за Белз велись криваві війни Київської Русі з її сусідами: Польщею, Угорщиною і Литвою. У 18 ст. в місті оселились євреї і поступово їхня община вже становила половину всіх жителів Белза.
«Єврейським Римом» називали Белз
Особливо тоді, коди рабином став Шолем бен Елізер Рокеах. В ті часи Белз був типовим галицьким містечком, брудним, заринутим, серед непрохідних боліт і озер. Але, як відомо, через місто проходив важливий торговий шлях, що з’єднував Південно-Західну Русь з Прибалтикою. В один час мені вдалось побачити в Естонії, в Тартуському музеї, документ про торгівлю Тарту з Белзом. Це і привело до поселення в Белзі багатьох енергійних людей. І євреї серед них займають не останнє місце.
Принесли євреї в галицький край свою культуру і історію, що є дуже цікавими і повчальними. Їхня історія, як і історія інших народів багата цікавими притчами, що тісно переплелись з дійсністю, то і сьогодні трудно відрізнити правду від міфів. Цікава в цьому відношенні і єврейська релігія — Іудаїзм, шо склалась ще на початку І тис. до в. е.
В 7 столітті до нашої виник культ єдиного Бога Яхве, який раніше був Богом племіні Іуди (звідти пішла і назва Іудаїзм), пройшовши складний шлях історичного розвитку, як і релігії інших народів. Існували різні форми єврейської релігії і її різні розгалуження. Іудаїзм в Белзі набрав талмудично-рабинистської форми, особливо тут поширилось таке його розгалуження як хасидизм. Хасидизм (“вчення про добропорядність”) виник в Україні і на Польщі у 18 ст. Його основоположнмком був «чудотворний» рабин І. Бешн.
Головне в цій теорії – віра в цадика (праведника), який має надприродну силу і вміє впливати на навколишню природу.
Легенда розповідає про те, що першим белзьким рабнном був Арон бен Цві, якого називали Месією (тобто посланник Божий на землі). Це була побожна і розумна людина, яка постійно дотримувалась заповідей Талмуда (це збірник релігійно-етичних і правових законоположень іудаїзму) і вимагав цього від інших жителів єврейської общини. Це, звичайно, не сподобалось дияволу, який як і у всіх релігіях світу, тільки це й робить, шо збиває людей з праведного шляху. Вирішив диявол зробити це з рабином Ароном. Прикинувшись жінкою, диявол ходив по містах і вів вчені диспути, що були в середні віки звичайним явищем. Незвичне було те, що ця жінка-диявол всюди виходила переможцем. Слава про її розум і вченість докотилась і до Белза. Незабаром вона появилась тут і сама. Звичайно, рабин Арон також хотів спробувати свої сили в науковому поєдинку. Настав час диспуту, на який зібралось багато людей. Арон впевнено взяв диспут у свої руки І, здавалося його перемог уже близька. Але диявол він є диявол! Він ставить останнє питання побожному Аронові, але рабин не може відповісти. Але ж так хочеться знати відповідь!
Тоді жінка обіцяє сказати правильну відповідь лише тоді, коли вони залишаться наодинці. Коли всі служачі вийшли з кімнати, аж тоді бідному рабину дійшло до голови. Талмуд категорично забороняє залишатись сам на сам з чужою жінкою хоч би на хвилину. Це був непростимий гріх та такий великий, що коштував Аронові місця белзького рабина, а єврейському народові — вічної спокути аж до пришестя месії.
Згідно Талмуду, ставлення до жінок особливе. Рабину не дозволяється дивитись на жінок, навіть на власну дружину. В Талмуді записано, що однн побожний рабин зауважив, ще його дружина мала дерев’яну ногу лише після її смерті.
Помер Арон, постійно відмолюючи свій страшний гріх, і похований у Белзі
Тепер на його могилу приїздять євреї-хасиди з цілого світу. Правда, не лише на могилу Арона, а й інших рабинів, що тут поховані. Ось тоді рабином в Белзі став Шолем Рокеах, рід якого, за легендою, походять від легендарного царя Давида ще з 13 ст. Народився Шолем в 1779 р. і спочатку хотів стати звичайним гендлярем, як і більшість молодих євреїв в ті далекі часи. Але гешефту не вийшло, збанкрутував через кілька місяців. Маючи хороші здібності, він за порадою люблінського рабина став на чолі єврейської общини в Белзі. Оповідають, що в нього була досить розумна дружина Мелькеле, яка багато зробила для популярності Шолема. Це вона заставила його досконало вивчити Толмуд і Тору. Кожної ночі він , щоб ніхто не бачив, вилазив через вікно по драбині, заздалегідь приставленій Мельжеле, і цілу ніч в потаємному місці вивчав Талмуд. І так було 999 ночей (крім шабасових), але результати були прекрасні ніхто не міг так прекрасно переповідати та тлумачити всі 613 заповідей Тори, як Рокеах. І покотилася його слава по цілому світ.
Ще перед війною в белзькій синагозі стояла дерев’яна драбина, по якій виходив з дому Рокеах, як священна реліквій єврейської історії. Доля цієї драбини на сьогодні невідома.
Через деякий час Рокеах за власним планом збудував синагогу, яка на багато років стала священним місцем паломництва євреїв всього світу, що безперервним потоком прибували до Белза. Згідно з повір’ям, саме до белзької синагоги повинен з небес зійти Месія, щоб врятувати свій народ, коли «надійде його день».
Що ж принесло славу белзькому рабину Шалему Рокеаху?
В першу чергу те, що він був не лише релігійним фанатиком, але і хорошим психологом і перш за все розумною людиною. Розуміючи прагнення людей до релігії, що в ті часи було обов’язковим атрибутом щоденного життя він вміло використовував і поширював легенди про «чудеса» преподобних рабинів і свої власні. Адже в самому Талмуді. що складається з двох частин: Галахи — де викладено в основному правові положення і Агади — де описані міфи, легенди, притчі, оповіді, пропагуються ідеї залежності людини від Бога, незмінності суспільних порядків, проповідь смирення і терпіння. Але, як говорив один рабин (Бааль-Шем), якщо в оповідях про ті чудеса і є якась доля неправди, то і вона є свята бо її повторює народ. Правдоподібно, що Шолема Рокеаха підтримувала багата верхівка єврейської общини, щоб залучити до Белза якнайбільше людей., бо більшість євреїв в місті жила з приїжджих: надавали їм помешкання, продавали свій нехитрий крам і т. й.
Немаловажну роль відіграло і те, що белзький рабин (і його дружина Мелькеле) прекрасно розумілись в народній медицині. Лікуючи людей за допомогою її секретів, він добився неперевершеного авторитету серед населення Белза і околиць. А дипломованих лікарів тоді було надзвичайно мало, що також зіграло на руку Рокеаху. А надати лікуванню в ті часи релігійнику було дуже легко, враховуючи побожність як єврейського так і місцевого українського населення, яке безвідмовно лікував рабин.
І купці, що проїздили через Белз, розносили славу «чудотворного» рабина по всьому світу. До Белза почалось паломництво з багатьох країн Європи. Славу Рокеаху робили і численні учні Рокеаха, що приходили до нього звідусіль. Будучи прихильником хасидизму, він і відповідно навчав цього своїх учнів.
Одне з найбільших свят віруючих євреїв є шабас. Це — субота. В цей день забороняється віруючим навіть найменша праця. Навіть запалити піч — і то гріх. Цим користувались белзькі хлопчаки, заробляючи на цьому в цей день дрібні гроші у віруючих євреїв. В цей день закриті єврейські крамниці, не працюють шевці, кравці, що їх на вулиці Жидівській жило надзвичайно багато. Чоловіки повинні в цей день побувати в лазні (обов’язково всі), потім купання в ставку (так звана «миква”). В цей день у будинку рабина горять святкові свічки і всі чоловіки по черзі вітають рабина. Рабин одягає на цей день найкращий одяг: шовковий халат аж до п’ят, на голові — «штраймель» (ковпак з 13 хвостами соболя). А в синагозі в цей час горить 100 свічок, йде підготовка до щабасового обряду. До Белза приїздять паломники з росії, Угорщини, Польщі, з усієї Галичини. Зібравшись в синагозі, всі чекають рабина. Ось і він, сильний, високий, широкоплечий, сліпий на одне око, Рокеах, швидкими кроками прямує до місця проповіді («біми»). Перед ним розступаються паломники, шанобливо схиляючи голови. Починається свято читанням 107 псалму Талмуда, де дякується богу за сьогоднішній день. Після короткої промовини рабина в синагозі починається дикий крик, всі бігають по синагозі, жестикулюючи, інші — хитаючись всім тілом, викрикують слова псалмів. Але навіть серед цього гармидеру виділяється промова Рокеаха. Через хвилин двадцять свято в синагозі закінчується. А взагалі, згідно з вченням хасидизму, кожен рабин повинен вміти швидко говорити.
«Жодне порося не пролізе через тин, якщо штахети є щільні» — любив повторювати белзький рабин.
Це повинно означати, що під час швидкої молитви грішні мислі не зможуть вклинитись в її середину і зробити молитву недійсною. Тому рабин вважав своєю честю слова молитви вимовляти швидко (до тисячу слів на одному вдиху!).
Є ще одне особливе свято у євреїв — це свято Пурім
Легенда цього свята досить цікава. Колись давно-давно в столиці Перського царства Шотані жили євреї, яких дуже не злюбив міністр Аман. У нього визрів план винищення євреїв, щоб збагатитись їхнім майном. Пообіцявши царю Ахашверошу певну долю прибутку від цього, Аман отримав дозвіл, згідно з яким за вбивство євреїв ніхто не ніс ніякої відповідальності. Але євреї на чолі з мудрим Мордехаєм зі зброєю в руках виступили проти вбивць і перемогли їх. Ось на честь цієї події, яка існує багато віків це свято, найвеселіше свято у євреїв. У цей день, єдиний день у році, коли євреям дозволяється пити горілку навіть бути п’яним. В цей день ставляться сатиричні веселі спектаклі,. відбуваються карнавальні походи, дарують один одному подарунки («міншлоах манот»). Традиційна їжа в свято Пурім — озней-Аман (вуха Амана) — трикутне печиво з маком.
Крім зустрічей з рабином в синагозі можна було добитись і зустрічі з ним особисто. Але не так було просто здобути аудієнцію простому трудівникові. За це спочатку треба було заплатити слузі рабина. Тоді треба було написати записку («квітеле»), в якій вказати своє ім’я, прізвище, ім’я батьків і короткий зміст прохання. Тоді слуга синагоги («шамес») віддавав цю записку рабину і він вирішував час зустрічі. Багато людей (не лише євреїв) терпляче чекали на зустріч з «чудотворним» рабином, щиро вірячи в божественне залагодження своєї проблеми. А в ті часи проблем у бідняків було безліч.
Ще один цікавий епізод єврейських звичаїв — це миття рук перед прийманням їжі
Помити просто так руки побожному євреєві не можна. Тут також існує цілий ритуал. Спочатку треба налити трохи чистої води в горнятко, але треба дивитись щоб не було пощерблене. Беремо його в праву руку, потім треба перекласти з правої руки в ліву, і аж тоді трохи води злити на праву руку, а потім правою рукою -— зливати треба на ліву руку. Потерти долонями обидві руки і добре витерти рушником. При цій церемонії рушник повинен постійно бути на лівому плечі. Звідки і чому походить такий звичай — невідомо, але це напевне пов’язано з гігієною.
Белзький рабин Шолем Рокеах дожив до похилих літ. На старість осліп зовсім і помер 27 грудня 1855 року. Проживши 77 років. Шанувальники Рокеаха і сьогодні відвідують його могилу на белзькому єврейському цвинтарі. Після нього рабииами в Белзі були його син Йошва, потім внук Ізохар Дов Берч та інші його родичі. Деякі з них ще і сьогодні живуть за кордоном (станом на 1990 рік – прим.)
Пам’ять про Шолема Рокеаха пережила десятиліття
І сьогодні на священні для євреїв місця в українському Белзі приїздять євреї з усіх кінців світу, щоб віддати шану своїй історії, своїм традиціям.
Як же кидало життя єврейський народ по світу, скільки довелось витерпіти цьому багатостраждальному народові, але вони не забули своїх історичних витоків, своїх коренів. Ні бурі першої світової війни, ні Освєнцім і Треблінка, ні роки сталінізму і брежневщини, ніще не змогло знищити в євреїв почуття відданості до своєї культури, релігії, історії.
І вже жителі Белза досить спокійно сприймають їхні обряди на місці, де колись стояла синагога, збудована «чудотворним» Шолемем Рокеахом. Наші люди розуміють, що це їхня культура, традиції і ніхто не перешкоджає справляти єврейські обряди на священних місцях. Думаю, що і закордонні туристи про нас думають краще. Мені хочеться, щоб отака терпимість до інших культур, звичаїв, релігій стала звичною нормою в нашому спільному домі в цей нелегкий і неспокійний час.
Адже відомо давно, що до сьогоднішнього дня ніхто нічого кращого не вигадав для нашого життя, як відомих десять заповідей.
Б. ПИНКА, вчитель історії Белзької школи
газета Голос з-над Бугу (1990 рік)