Співак світової слави з Виткова: як син бідного шевця підкорив оперні сцени Європи

СПІВАК СВІТОВОЇ СЛАВИ

Олександр Мишуга співак світової слави. Він був талановитим педагогом, що виховав десятки прекрасних співаків. Це — великий громадянин-патріот, який віддавав всі свої кошти на розвиток української культури.

Серед визначних акторів кінця минулого та початку нинішнього століття поруч з іменами визначних і зарубіжних виконавців стоїть ім’я великого українського співака Олександра Мишуги. Його життєпис на тлі мандрівки складався з глибоких суспільних потрясінь Галичини. Його відданість і самопожертва музі класичного співу і надзвичайна природна обдарованість вивели його у сузір’я найвидатніших голосів світу таких, як Енріко Карузо, Руффо Тітта, Федір Шаляпін, Соломія Крушельницька.

Олександр Мишуга співав на всіх головніших оперних сценах Європи, у найнаціональніших партіях світового оперного репертуару, і де б його доля не закидала, він завжди пропагував і популяризував українську народну пісню, твори Миколи Лисенка, Анатоля Вахнянина та інших українських композиторів. З великою любов’ю виконував музичні твори нашого місцевого композитора Віктора Матлока — уродженця села Тудорковичі.

Це був патріот у найкращому розумінні слова, це був переконаний і послідовний демократ. І сьогодні настав час вшановувати видатних людей свого народу, бо це наша слава, наша гордість. Хто ж він, чей співак красі і добра? Яким шляхом дійшов до найвищих висот мистецтва світової слави? Як зумів поєднати в ті страшні злиденні часи, оту відсталість, що роздирала вбогу хатину кріпосного цвяха і найкращі оперні театри європейських столиць.

Народився Олександр Мишуга 7 (20) червня 1853 року на той час в містечку Вітків Радехівського повіту в сім’ї бідного шевця. В 13 років він навчається в Радехівській бурсі, стає першим солістом у церковному хорі, в Старосамбірському соборі, вступає до гімназії та Учительської семінарії і успішно закінчує, працює учителем початкової школи в св. Анни у Львові.

Вчитися співу почав ще будучи учителем семінарії у знаменитого професора львів’янина Валерія Висоцького. З його класу, крім О.Мишуги вийшли прославлені співаки Соломія Крушельницька, Адам Дідур, Микола Ленівський. Після закінчення Львівської консерваторії О. Мишуга їде продовжувати навчання в Італії, закінчує Міланську консерваторію. Свої сили він пробує в Італійській сцені, і дебют пройшов успішно.

Перед ним відкрилися двері найкращих театрів Європи — Мілана, Турина, Флоренції, Відня й Праги. В 1883 році Мишуга повертається до Львова, успішно виступає в театрі Скарбка. Пізніше у 1888 році — у Варшаві. Тут він створив ті незабутні образи, які на довгі роки стали дійовим. Зокрема, дві партії і досі не знали на польській сцені рівного йому виконання. Опера Станіслава Монюшка «Галька» була для нього однією з найулюбленіших.

Складне і трагічне його життя. Нескінченна одіссея творчої діяльності. Потім він закохався в талановиту польську артистку Марію Вісновську. Кохання пізніше вилилось в політичну демонстрацію, а причиною цього була її трагічна смерть від кулі кулі корнета царської жандармерії Бартенєва. Згадана подія лягла в основу повісті російського письменника Івана Буніна. Про неї писали О. Купрін, Л. Бельмонт та інші. Ні в матеріалах судового процесу, ні в численних статтях тодішньої преси так до кінця і не з’ясовано мотивів цього вбивства.

Вбивство М. Вісновської приголомшило О. Мишугу. Через півроку почався суд, викликали на нього і співвака. Йому було відомо, як несправедливо велося слідство, як царські чиновники намагалися вигородити вбивство.

ПЕРЕД СУДОМ

О. Мишуга відмовився давати свідчення російською мовою, висловив свій протест проти несправедливості, проти політичного та національного гноблення. Варшавський генерал-губернатор розцінив це як політичну демонстрацію проти національної політики царського уряду і шукав різних способів, щоб розправитися з митцем за таке «вольнодумство». Мишуга змушений був залишити Варшаву. Він надалі не зв’язав свого діло з якоюсь театром, виступає як Петр-гастролер.

Життя, творча діяльність Олександра Мишуги проходили в оточенні найвидатніших людей світу. Міцна дружба зв’язувала його з кращими представниками української культури: Іваном Франком, Миколою Лисенком, Лесею Українкою та родиною Косачів, з Миколою Садовським, Михайлом Старицьким, Михайлом Коцюбинським, Іваном Карпенком-Карим, Марією Заньковецькою, Василем Стефаником, Наталею Кобринською, Володимиром Гнатюком та іншими.

В ІСТОРІЇ українського концертного виконавства О. Мишуга займає почесне місце. Він завжди брав участь в усіх національних святах українського народу. Це для себе вважав священним обов’язком. Як митець-патріот, громадянин виступав на концертах, присвячених пам’яті Тараса Шевченка у Львові, Івана Котляревського, Маркіяна Шашкевича, на ювілеї 100-річчя виходу у світ «Енеїди». Виступав з протестом проти заборони з боку царського уряду визначити славний ювілей на Наддніпрянській Україні. Служити своїм мистецтвом рідному народові, високим ідеалам прогресу — ось у кому він бачив основне покликання митця. Відмовившись від гастролей за кордоном, заплативши великі штрафи за невиконання контрактів, на запрошення Миколи Лисенка виїжджає в Київ, веде клас сольного співу в його музично-драматичній школі, розвиває вокальне національне мистецтво України. Оцінюючи високий співацький і педагогічний талант О. Мишуги, Микола Лисенко саме його запросив в Київ на цю відповідальну посаду. Тут він пропрацював 6 років. На жаль, надалі в Києві співак не міг перебувати. Основною причиною було цькування Мишуги реакційно настроєнимим великодержавними шовіністами, якеі паплюжили його як педагога і людину.

На нього була заведена особлива справа в зв’язку з Київського генерал-губернатора, сипалися доноси, реакційна преса писала фейлетон, вимагала співати тільки російською мовою. Живучи та працюючи в Києві, О. Мишуга відлавав Канів. В книзі відгуків у характері Кобзаря 2. 05. 1906 року залишив такий запис: «Щасливий, що був на Тарасовій могилі. Він надавав мені змогу любити свою рідну мову, свій рідний наш народ, мою Україну». Артист-співак О. Мишуга.

Олександр Мишуга, де тільки зміг популяризувати українську народну пісню, виконував твори Тараса Шевченка, любив співати наддніпрянські та надністрянські пісні. Він був великим патріотом-громадянином. Значну частину своїх гонорарів віддавав на розвиток національної культури. Неціненною була його допомога музичному інститутові імені М. Лисенка у Львові. Кращі студенти одержували стипендію його імені. Надавав співак матеріальну допомогу Науковому Товариству імені Т. Шевченка. За рахунок його пожертвувань вчилися сироти і бідні селянські діти у Львівській ремісничо-промисловій бурсі. Як друг і однодумець Франка О. Мишуга допоміг поетові видати збірку поезій «Зів’яле листя». Також був виданий першим том книжки «Українське мистецтво». При цілій допомозі Мишуги Микола Садовський розгорнув широку діяльність свого театру. За його кошти збудовано в рідному селі Виткові церкву. Матеріально допоміг він погорілим селянам Полового та Виткова. Письменник Богдан Лепкий в своїх згадках зазначав про незабутнього співака, «…який не тільки наше національне ім’я прославляє у світі, але й цілим нашим поколінням дав тілько високомистецьких вражень і переживань, тілько поривів до краси і добра, розбудив у їх серцях, так і їх підніс і ублаготворив морально, що це діло, ця його заслуга цінніша для нас більш усього».

НАПРИКІНЦІ червня 1914 року у Львові відбувся великий здвиг товариств Галичини Сокіль, Січ, Пласт на честь 100-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка. З нагоди цього святкування відбувся великий концерт, в якому взяли участь кращі артисти та співаки Олександр Мишуга, Модест Менцинський. Зароблені гроші від концерту були надані на зміцнення спортивних товариств, зяких пізніше вийшла українська формація — Січові Стріль. Це був його останній виступ у рідному краю. За порадою своїх друзів він в 1914 році виїжджає до Італії на лікування, там він веде школу співу. Дуже мало відомо про його діяльність в Італії, зустрічі з Соломією Крушельницькою 1914—1919 років, бо в цей період був перша світова війна. В 1919 році Мишуга переїжджає до Швеції в передмістя Стокгольму, листується із своїм другом Іваном Німчуком, якому пише: «Маю надію, що і ще в наше темне нині вікно засвітить ясне сонце… Честь Вам і Слава! Дорогим труженикам з рідної нашої Неньки-України… Наша Мати, як наша пісня не вмре не загине ми рознесем межи людей славу України. І сьогодні його вислови актуальні. Отже, і на чужині О. Мишуга цікавиться політичними подіями Галичини, надалі помагає. Події, які розгорнулися в 1920 і 1922 роках, не дозволяли йому повернутися додому. Його здоровя значно погрішилося. Мишуга виїжджає в курортну місцевість німецького міста Фрайбурга, щоб поправити здоров’я. Але було пізно.

9 березня 1922 року Олександр Мишуга помер.

За два дні він заповів, щоб усе його майно було передано інститутові ім. М.Лисенка у Львові, а тіло поховано в рідному Виткові, у вересні того року його прах було перевезено до Львова, поки викінчували гробницю у селі, домовину кілька днів переховували у гробниці родини Савчаків на Личаківському цвинтарі. 29 вересня 1922 року громада Львова перевозила тлінні останки О. Мишугі до Виткова. На залізничній станції Підзамче відспівали панахиду, після чого поїздом відправили до Львова. На третій день відбулася Служба Божа в тій же церкві, яка була збудована на його жертвування. На вічний спочинок Мишугу проводжала багатотисячна процесія в супроводі трьох хорів. Квіти стелили йому дорогу в часи  тріумфів на сцені, квітами встелили і домовину. На честь славного співака в його рідному селі при народному домі «Просвіта» діє музей-кімната О. Мишуги. Є декілька цінних речей, такі як фортепіано, література, візитні запрошення на концерти, напроти народного дому встановлено погруддя Олександра Мишуги, яке виконав львівський скульптор Василь Одрехівський.

Мабуть, нашого читача привернене увагу і те, що в Сокалі одна з вулиць носить ім’я Олександра Мишуги. Молоде покоління та й старше мало знають про нього.

Перша книжка спогадів про співака вийшла у Львові лише у 1938 році, яка стала бібліографічною рідкістю, а друга «Славетний співак» у видавництві «Каменяр» в 1964 році побачила світ мізерним накладом і не дійшла до широкого читача. Третю книгу спогадів про Олександра Мишугу упорядкував Микола Головащенко. Вона вийшла в 1971 році знову з мізерним тиражем — не цілях дев’ять тисяч примірників. Про Мишугу і про інших діячів мистецтва немає досконалих монографій, досліджень, як про інших співаків. Значна частина музейних експонатів Мишуги у Львові з невідомих причин зникла і лише декілька передано в місцевий музей. Виникає запитання, звідки ж черпав матеріали кінцевий дослідник Микола Головащенко? Рецензуючи спогади Луки Мишугі, він зазначив, що племінником були вивезені матеріали, документи, фотографії до США. Частину найдорогоціннішіх реліквій зберегла польська співачка Теленна Бжостовська, які пропали після Другої світової війни в місті Постави, що в Білорусі. Тому і музей-кімната бідна на експонати. Настав період національного відродження України і ми повинні берегти та примножувати наші історичні національні багатства для наступних поколінь.

Василь ВОЛОШИН, член Товариства української мови ім. Т. Шевченка «Просвіта»

Голос з-над Бугу, 8 чернвя 1991 року. Адаптовано текст, світлини – видання Голос Сокальщини