Історія

Витоки і коріння Варяжа сягають у часи Київської Русі – історія міста у світлинах

Ось як про нього розповідає одна з старожилів Варяжа і небагатьох уже нині свідків виселення з нього українців Софія Федорівна Мельничук

( Публікація – газета Вперед, 9 січня 1990 року. Адаптація – Голос Сокальщини, світлини надані )

Ось як про нього розповідає одна з старожилів Варяжа і небагатьох уже нині свідків виселення з нього українців Софія Федорівна Мельничук. Пригадую, як один із старожилів цього села сказав мені :

– Думаю, що найважливішим періодом в історії нашого села Варяжа був 1946 рік, коли нас змусили з нього виселятися.

Ці слова – не перебільшення. Хід історичних подій склався так, що з вересня 1939-го Варяж опинився в зоні німецької окупації.

Тож воз’єднання на цій частині території не відбувалося. А невдовзі по війні (з 1946 року) село згідно відповідної угоди переходило до Польщі. Саме тоді перед українським населенням Варяжа постала складна дилема: або переселятися на територію інших областей України, або вглиб Польщі.

Але існував ще негласний «вихід». Ось як про нього розповідає одна з старожилів Варяжа і небагатьох уже нині свідків виселення з нього українців Софія Федорівна Мельничук:

– Для того, щоб нова влада дозволила залишитися в рідному селі, погріб но було відмовитися від української національності, тобто записатися, що ти не українець – а поляк. Так дехто зробив, але переважна більшість людей на це не пристала. Та їх виселили в Тернопільську та Станіславську (Івано-Франківську області). Туди пролягла дорога і моєї сім’ї.

Невдовзі, у 1947 році розпочалася зловісна акція «Вісла», внаслідок якої усіх українців, які проживали на новій території Польщі, було примусово виселено на її західне прикордоння. Не вбереглися від руйнівних хвиль «Вісли» і варяжани-українці, котрі стали «поляками». Вона теж зірвала їх з рідного грунту, розкидавши по Ольштинському, Щецінському, Кошалінському воєводствах, на території яких господарювала до війни Німеччина.

У 1951 році Варяж відійде до складу УРСР і стане Новоукраїнкою. Вилюдніле село заселять вихідці з Станіславщини (Івано- Франківщини) та інших місцевостей. І почнеться тут нове життя, сповнене своїми звичними турботами і радощами, проблемами і надіями. Та як не парадоксально, але корінних варяжан сюди не пускатимуть. Тому ті, котрі з місць виселення рвались у свій рідний Варяж, будуть змушені позбутися свого оптимізму, що їх тут охоче приймуть, і зупинитися тимчасово в селі Федорівці (Тудоркович). Звідси не раз крадькома вони пробиратимуться до Новоукраїнки, щоб хоч глянути на полишені в 1946 році батьківські оселі, місця, де народилися, виросли…

— Ви не можете уявити, як після багаторічної розлуки хотілося побувати в рідному селі, — згадує Софія Федорівна Мельничук. — Але за те, що я тоді навідалася сюди, дільничний міліціонер оштрафував мене на 25 карбованців.

Корінні варяжани одержали дозвіл на поселення в Новоукраїнку лише в 1955 році. Та їх повернулося сюди вже небагато.

Необдумане перейменуання Варяжа на Новоукраїнку мовби обірве зв’язок між історичним минулим села і його сучасністю, розведе багатовіковий міст, що єднав нас з древньою історією нашого краю. Бо як-не-як, а витоки і коріння Варяжа сягають у часи Київської Русі. Є гіпотези, що поселення Варяжа і Русин засновано за часів князювання Ярослава Мудрого. У його війську, як відомо, служили тоді загони варягів. Тож вважають, що в одному укріпленні було поселено варягів, у іншому — наших предків-русинів. Звідси і пішли наймення двох сусідніх сіл — Варяжа і Русина.

Варяжем завжди цікавилися історики, краєзнавці та етнографи. Ще дев’яносто три роки тому (1897) у Львові вийшла книжка Василя Чернецького під назвою «Місточко Варяж». У ній цей відомий західноукраїнський краєзнавець писав: «…первісний Варяж міг би стояти побудований на місци села Городища варязького, віддаленого о 2 кілометри від теперішнього Варяжа, бо там находиться поганське цвинтарище, де викопуються різнацодинії старовинні знаряди і поганські урни. Коли зійшов з лиця землі старий Варяж, чи то в часи княжих невзгодин, чи перших нападів татарських, не знати…».

Спочатку, як відомо, було засновано село Варяж, а відтак Варяж-місто. Згодом вони з’єдналися. Деякі моменти цього періоду Василь Чернецький описує так:

«В перших літах по заснуванню Варяжа побудували міщан-русини (давня назва українців – авт.) дерев’яну церкву в місті і таким способом повстали дві самостійні руські парохії, в самім місті і селі Варяжі, котрі опісля сполучені в одну. Для латинників, що посідали лише дерев’яний костел в селі Варяжі, поставлено заходами одного з їх парохів в самім ринку містечка невеликий костел…».

…Після розпаду Галицько-Волинського князівства Варяж опиняється під владою Польщі.

Є відомості, що йому в 1538 році король Зигмунд І надав магдебурзьке право.

Тоді ж гостро постала проблема його захисту від татар, бо знаходився неподалік так званого Чорного шляху, яким ординці здійснювали свої так звані спустошливі походи в наш край. Місто було обведено валом з глибокими ровами. Мало воно оборонний замок. До тодішнього Варяжа можна було потрапити через дві брами, що охоронялися. Одна брама називалась сокальською, друга — замостською. Крім того, існувала ще так звана фірта, через яку можна було дістатися у Варяж з боку Белза.

У 1676 році власником Варяжа став конюший польського короля Яна 111 Марко Матчинський. Він у 1693 році побудував на власні кошти костьол, який залишився тут до наших днів, а також заснував монастир і школу для навчання дітей біднішої навколишньої шляхти. У деяких польських джерелах цю школу називають колегіумом, у інших, як наприклад, книзі «Повят Сокальські» — академією. Господарями і вчителями у цій школі були монахи-піяри, які згодом навчали й окремих дітей кристинопільського магната Салезія Щасного Потоцького, званого в шляхетських колах малим королем на Русі.

Слід сказати, що українські монахи-василіяни дещо скептично ставилися до варязького колегіуму і деяких наук, що тут культивувалися. Про це в певній мірі свідчить і запис у «Літописі монастиря О. О. Василіян в Кристонополі…», де зазначається, що 28 червня 1773 року піяри з Варяжа запросили кристннопільських монахів-василіян на так звану «фільософічну диспуту», але останні взяти у ній участі не захотіли і на цей захід не прибули.

Коли помер М. Матчинський — Варяж став власністю латинського єпископа І. Лаща, а після його смерті перейшов у спадок сестрі І. Лаща — Ганні, котра вийшла невдовзі заміж за овдовілого польського воєводу Салезія Потоцького. Завдяки прилученню до своїх багатств земель і маєтків Лаща, С. Потоцький став не лише господарем Варяжа, маценатом місцевих колегіуму, монастиря і піярів-монахів, але її найбагатшим магнатом Галичини. Та втішався він ним недовго, бо незабаром Річ Посполита розпалася, а кермо влади на наших землях опинилося з 1772 року в руках Австрії.

У 1784 році згідно з ухвалою цісаря Йосифа ІІ ліквідовано чимало монастирів, в тому числі і варязький. Місцевий колегіум теж закрили і розбрелися хто куди. У мурованих монастирських будинках, з’єднаних костьолом, розмістилися міські народні школи.

Варяж за час свого існування декілька разів горів. Найбільшої шкоди завдала йому пожежа, шо спалахнула в 1848 році. Після 140 родин залишилися своїх домів, згоріли так школа, двір… Температура вогню під час пожежі була настільки високою, розплавилися дзвони костьолу. Серед будівель, що привертали до себе увагу залишилися тут на кінець минулого століття хіба високий костьол з двома вежами, церква та двоповерховий палац шляхтича Ломницького, на якому здалека виднівся такий напис : Стережи мене Господи від приятелів, бо з неприятелями дам уже собі раду. 1892». Відомо, щодо цієї печальної сентенції С. Ломницькнй дійшов тоді, коли програв у карти і пропив майже весь свій маєток.

У Варяжі, крім українців та поляків, проживало багато євреїв. Значна їх частина займалася переважно торгівлею.

Міщани-українці заробляли на утримання своїх сімей переважно мулярством. Тому з ранньої весни до пізньої осені перебували на заробітках у різних містах і селах Галичини. Додому поверталися лише на зиму. Ті, хто мав землю, займалися господарством.

З листопада 1918 року, коли в Галичині встановилась влада Західно-Української Народної Республіки, неподалік Варяжа проходив фронт між українською і польською арміями. Його лінія простягалась через сусіднє село Сулимів (на території Польщі) і Пересадів на південь. Населення Варяжа постійно допомагало стрільцям УГА, чимало яких упало згодом в боях на довколишніх полях у 1919 році. Тут загинув також один з найбільш ініціативних командирів третьої сотні белзького «Запасного коша» четар Іван Лісецький, який з своїми товаришами тривалий час успішно обороняв зайняті позиції від наступаючих поляків.

Коли Польща за допомогою Антанти і озброєних нею військ Галлера окупувала Галичину, у Варяжі було встановлено жорстокий режим і масовий терор проти тих, які співчували і допомагали УГА.

Та невдовзі він на деякий час припинявся, бо в серпні 1920 року польська адміністрація і військові поспішно втекли. У Варяж увійшли частини Першої Кінної армії. Але в силу обставин, які склалися, пробули вони тут недовго.

До другої світової війни у місті було чимало українських, єврейських і польських організацій.

Хоч у 50-их і на початку 60-нх років Варяж, який став Новоукраїнкою, вже не прийнято було називати містом, а селом, його тодішній соціальний уклад життя все-таки більше наближався до міського. Тутешні старожили розповідали мені, що колись мали вони в селі свої дільничну лікарню, родильний будинок, рентгенкабінет, а серед лікарів -. хірурга, гінеколога, терапевта, педіатра, сто-матолога.

Були в Новоукраїнці магазини готового одягу, взуттєвий, комісійний, господарський, промтоварний. Працювали пекарня і кондитерський цех… Тож не виникало потреби їхати за будь-якою дрібницею до Сокаля.

Та всі ці зручності безслідно зникли 15-20 років тому. Почала виїжджати з села молодь. Тривалий час (окрім виробничих об’єктів) нічого тут не будували. А була потреба і в новому клубі, і в дитячому садочку, і будинку побуту… Та й взагалі соціальних проблем донині назбиралося багато. І добре, що правління колгоспу ім. Шевченка, який тут розташований, має певні плани щодо їх майбутнього вирішення. Добрим початком у цьому можна вважати спорудження в селі у 1986 році нової серед-ньої школи.

Кілька місяців тому (1989 рік) згідно з Указом Президії Верховної Ради Української РСР селу відновлено його колишнє найменування — Варяж. Та хотілося б, щоб на карті нашого району знову появилися і такі села як Хоробрів (Правда), Угринів (Дібровка) та інші. З їхніми первісними назвами пов’язано чимало цікавих переказів, легенд, прізвищ відомих і невідомих нам нині людей. Та й, зрештою, у цих назвах наша історія, наше минуле. І коли цього минулого не знатимемо, не цікавитимемося ним, то ми, як колись справедливо сказав Максим Рильський, не будемо варті свого майбутнього.

Однак в справі повернення населеним пунктам колишніх назв потрібне передусім розуміння тих, хто у них живе. Таке принаймні, як було в громадськості Новоукраїнки і її місцевої Ради народних депутатів.

І. ВАШКІВ.

Публікація – газета Вперед, 9 січня 1990 року. Адаптація – Голос Сокальщини, світлини надані

65791195
Голос Сокальщини на GoogleNews

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.