Site icon Голос Сокальщини – новини Сокаля, Шептицького

Євреї та їх життя – невід’ємна частина історії Сокальщини

Андрій Гаврилюк
З життя єврейської громади Сокаля, 1930-ті рр. Світлина надана Юрієм Корінем

З життя єврейської громади Сокаля, 1930-ті рр. Світлина надана Юрієм Корінем

«Україна в значній мірі є історичною батьківщиною євреїв», – про це заявляє історик Ярослав Грицак.

Посилаючись на дослідження, він виводить таку закономірність: чим більший сільський народ – тим більший процент євреїв там проживає. З чим це пов’язано?

З тим, що євреї в українському суспільстві (підконтрольному відповідно чи Речі Посполитій, чи Австро-Угорській або Російській імперіям) виконували такі функції, які не могли виконувати ні поміщики, ні селяни. Тобто функції торговельні. У їхніх руках зазвичай були зосереджені млини, крамниці, корчми. І це було закономірно, адже пани цим не займались, селяни не могли, а євреї надавали першим податки, а від других отримували прибуток. У цих формаціях постійно страждали українські селяни. Тому в грізні часи (Коліївщина, Гайдамаччина, національно-визвольна боротьба (1648-1657 рр.) євреї ставали першими жертвами агресії.

 

Перші згадки про євреїв на Сокальщині датовані 1587 р.

Про це вказує, посилаючись на міський архів, парох с. Сілець Василь Чернецький, який наприкінці XІX ст. упорядкував літописні матеріали про Сокаль. Зокрема він згадує про те, що король Стефан Баторій дає вказівку старості Сокаля не допустити збільшення кількості євреїв у місті, аніж більше двох домів. Вже 1609 р. сокальські євреї підписують у м. Белзі з сокальськими міщанами угоду, згідно з якою перші сплачують місту 100 золотих польських, а останні в свою чергу, «позваляють жидам на будову 18 домів на передмістю в Сокали, на будову божницї та на купно поля на окописко за містом». Під час епідемії мору, що сталася в місті в 1770 р. померло 117 євреїв. Також міститься згадка, що в 1775 р. вони побудували в Сокалі друкарню, але вона проіснувала недовго. 

 

Архів 19 століття – євреї у Сокалі. Світлина – Юрій Корінь

 

Схожа ситуація була з друкарнею в Тартакові. Спершу Францішек Салезій Потоцький, що володів селами Сокальщини, дозволив близько 1754 р. заснувати у місті друкарню, але згодом передав її єзуїтам.

 

Після розвалу Австро-Угорської імперії більша частина промисловості була в руках євреїв

Зокрема Євген Стефанишин наводить дані, що чотири з п’яти цегелень, два з чотирьох парових млинів належала саме євреям. Вони до того ж були вправними бляхарями, склярами, кравцями, золотарями, годинникарями. Майже в кожному селі була корчма і крамниця, де євреї продавали сіль, цукор, нафту, мило – речі першої необхідності. Після так званого руху, що пройшов під гаслом «свій до свого по своє» і протиалкогольних кампаній товариства «Відродження» кількість євреїв у селах зменшилась. 

У квітні 1933 р. на Сокальщині відбулась акція, влаштована ОУН, – побиття шиб помешкань і крамниць євреїв. Зокрема в газеті «Діло» була опублікована стаття про суд, який відбувся 4 липня 1933 р. у Сокалі, над спасівчанами, які 25 квітня 1933 р. року побили вікна оселі та магазину Маркуса Блявштайна і закидали поліціанта Кордаса камінням. Підсудними були Михайло Шеремета, Василь Дещиця, Іван Лозун, Теодор та Іван Дещиці, Семен Шеремета. Цікаво, що підсудні зазначили, що зробили це не з ненависті, а лише тому, що такі акції відбулись в інших селах. Натомість  свідок, комісар поліції Станіслав Козловський пояснив такі обуренням селян не злобою до представників іншого етносу, а тим, що євреї володіли державними монополіями. Підсудні визнали свою вину. Суддя Міхалє виніс вирок: керівнику нападу – М. Шереметі – 8 місяців ув’язнення, С. Шереметі – 6 місяців, усім іншим – по 5.  

Андрій Турчин, проводячи адміністративно-статистичний огляд Сокальщини 1880-1979 рр. і керуючись обчисленнями професора Володимира Кубійовича, наводить дані етнічного населення Сокальського повіту станом на 1 січня 1939 р. в цифрі 116 880 осіб, з яких 13 735 є євреями. Тобто перед Другою світовою війною вони становили 11,7%. 

Після приходу радянських «визволителів» 17 вересня 1939 р. на землі Західної України багатьох євреїв Сокаля було вивезено на Сибір під пропозицією виїхати до Америки. 

Політика Третього Рейху, побудована на антисемітських та расових засадах, була спрямована на винищення євреїв як народу, що «спотворив вчення Ісуса Христа, який був арійцем» (про це пише у своїй книзі «Підвалини дев’ятнадцятого століття» (1899) аглійсько-німецький письменник Г’юстон Стюарт Чемберлен). Письменник також звертав увагу на те, що німці є арійською расою, тобто нацією першого ґатунку, а євреї сприяють змішуванню рас, а інший німецький письменник Ганс Гюнтер у книжці «Расова наука німецького народу» (1922) називає євреїв представниками «близькосхідної» раси, що здійснюють психологічні маніпуляції з метою економічної вигоди. На таких гіпотетичних, бездоказових та антисемітських теоріях Адольф Гітлер побудував власну расову політику.

Власне з початком наступного етапу Другої Світової війни – нападу Третього Рейху на СРСР – 22 червня 1941 р. німецькі війська зайняли Сокальщину. Є відомості, що в цей день було розстріляно на площі (зараз площа Січових Стрільців) 7 євреїв. Василь Підкіпняк, що зібрав у своїй книжці «Місто над Бугом рікою: у світлі історій та спогадів» велику кількість спогадів про єврейське населення Сокаля, наводить такі дані: «Лише за перший тиждень гітлерівці вбили понад 300 євреїв. Спочатку їх зібрали на центральній площі, обіцяючи надати роботу. Бажаючих, переважно молодих, виявилось багато. «А німці їх обдурили: забрали всіх і повезли на цегельний завод. Там вже були викопані ями, над якими євреїв і розстріляли», – згадує Марія Пашковська». Розстрілювали євреїв над протитанковими ровами, які знаходились за Сокалем біля дороги на Тартаків. За спогадами Василя Гудка, вони мали глибину 4 м і ширину близько 2-2,5 м.  

Єврейське населення Сокаля проживало компактно в південно-західній частині міста, де були їхні крамниці, двоповерхові житлові будинки, синагога та шпиталь. Початок так званого «єврейського кварталу» розпочинався там, де зараз вхід до парку і завершувався аж над Бугом. У жовтні 1942 р. нацистське командування Сокаля перетворило цей квартал на ґетто з метою відокремлення євреїв від іншого населення для подальшого їх вивезення і знищення. Туди звозили всіх євреїв з Сокальського повіту та Кам’янки Струмилової. Звідтам виходити було заборонено (за виключенням чоловіків-євреїв, яких гнали на Сокальську станцію розвантажувати вагони). Жінки і діти перебували в будинках. На сім’ю видавали до 1 кг хліба на тиждень, м’яса – 100 г, молока – 250 г щодня, крупи та борошна – 250 г на 10 днів. При таких умовах євреї голодували, тому знаходили інші способи, аби здобути їжу – вони влаштовували так звані «гандель-ґешефти». 

 

Про це згадує тодішній учень Сокальської гімназії Петро Новосад:

«Ми (…) пробиралися до порожнього будинку, на другому чи третьому поверсі чекали когось із жидів, передавали продукти, брали гроші чи якийсь крам і швидко зникали з того місця. Там будинки стояли близько один від одного, то можна було непомітно пробратися. Німці не завжди патрулювали в тих кварталах міста, а жидівська поліція, т. зв. «юденрат», стерегла, щоб мешканці ґетто не виходили за його межі».

Чоловік у своїй книжці «З країною в серці» також описує про те, що під час чергового «гандлю» він виміняв нову маринарку (прим. автора – піджак) на 25 кг гречки. Такі обміни були закономірними, адже єврейські крамарі не могли торгувати, бо на територію ґетто вхід українцям був заборонений, а одяг, золото та інші товари вони змушені були сховати у своїх помешканнях. На ці товари був великий попит, тому життя ізольованого єврейського кварталу часто супроводжувалось подібними випадками.

Чоловіки єврейського ґетто були змушені розвантажувати вагони на Сокальській станції. Їх вели колонами по 25-30 осіб під охороною озброєних євреїв та німця-наглядача. Василь Гудко згадує про випадок: коли він проходив поруч такої колони, один молодий єврей, побачивши купу буряків, що лежали на краю дороги, вирвався звідти і кинувся до них, бо в ґетто харчували ніяк і він вочевидь був голодним. Німець застрелив його одразу.

 

Євреїв ловили просто на вулицях і звозили до ґетто

Тих, що пручалися – розстрілювали одразу. Деяким вдавалось врятуватися. Зі спогадів п. Ганни Караван, що мешкала на вулиці Шевченка: «Коли я прийшла у приміщення, то почула людські кроки. Виявилося, що в момент сутички двоє євреїв забігли на подвір’я і ввійшли до будинку. При виявленні по сторонніх людей могли постраждати самі жителі оселі. Двом біженцям було дозволено перебувати у приміщенні до вечора».

Представники інших національностей Сокаля ризикували своїм життям, допомагаючи євреям. Так українець Василь Гудко вночі завіз віз з хлібом та борошном у ґетто через ворота. Якби він потрапив німцям на очі – був би розстріляний. Служниця єврея Кіндлера полька Францишка Галамай допомогла сховатися дев’ятьом євреям, врятувавши дві сім’ї (в 1984 р. була визнана Праведницею народів світу і вшанована пам’ятним деревом). Головний лікар сокальського шпиталю (зараз «червона лікарня») О. Пелех також часто рятував їх від неминучої смерті. 

 

 

З 22 червня 1941 р. по 27 червня 1943 р. шляхом розстрілу було вбито 10849 людей

Про розстріли відомо зі свідчень багатьох очевидців. Розстріли відбувались під час проведення акцій. Нацисти їх інколи відтягували, щоб забрати все цінне в євреїв. Для цього вони створили юденрат (єврейську поліцію на чолі з начальником). Якщо начальник збирав золото – акцію відкладали. Згодом цей начальник, який був адвокатом, – за спогадами М. Пашковської – зібравши трохи золота, втік разом із жінкою з ґетто до Львова. Після нього вибрали іншого, який відмовився збирати золото, після чого його застрелили, а акцію провели.

З розповідей Марії Скочко відомо як вона відбувалась:

«Я бачила як євреїв вели колонами з гетто до місць розстрілу. По обидва боки йшли гестапівці. Я тоді була з мамою. Вона впізнала в колонії свою швачку. Хороша була жінка, дуже гарно вміла шити. Пам’ятаю одна єврейка з дитиною вибігла з колони. Врятуватись надіялись. Але їх обох застрелили гестапівці». 

За переказами людей відомо, які жахіття відбувались у протитанкових ровах. Групи, приведені під конвоєм чи привезені автомобілями, роздягали, забирали цінні речі та ставили біля ровів. Після того їх розстрілювали. Інша групу змушували засипати ще напівживих жінок, дітей, чоловіків землею. На другий день ця яма заливалась кров’ю з якої доносились зойки. Деяким вдавалось вилізти з ям. Володимир Ясінський згадує про скривавлену оголену жінку, яку він помітив у колоссі, коли косили на полі з сусідом для худоби конюшину. Вона просила одягу, але чоловіки, на жаль, не мали, тому порадили перейти до помешкань у Горбкові. Що з нею сталось – невідомо. 

 

Марія Олійник (Хмара), будучи ученицею Сокальської гімназії, у своїй книжці спогадів «Позаростали стежки-доріжки» описує таку ситуацію:

«Вже вечоріло. Я йшла нашою Тартаківською вулицею попри цвинтар з китицею квітів на Несторову могилу, як з міста над’їхав грузовик, напакований жидами, підсильною охороною німців з рушницями напоготові. Коли він проїхав попри мене далі, з нього, наче на поданий сигнал, почали зіскакувати ці нещасні приречені на смерть, намагалися добігти до цвинтарної огорожі, видертися на неї і скочити в кущі, якими була заросла ця стара частина цвинтаря. Німці відкрили вогонь і вчинили їм справжню масакру; лише кільком удалося втекти. Я йшла далі, хоч ноги мої стали наче олов’яні зі страху, але бігти кудись було небезпечно, бо могли й мене застрілити. Нагло я спотикнулася об якусь перешкоду і впала, розсипаючи квіти довкола. В мені все завмерло з жаху, бо ця перешкода це був мертвий молодий хлопець в калюжі крови. Своїми широко відкритими очима дивився кудись в далечінь, де вже нема ні страху, ні болю… Така геройська спроба втечі була рідкісна, бо звичайно жиди йшли на смерть пасивно, без опору; мабуть до останньої хвилини не могли повірити, що їм приходить кінець». 

Репресії відбувались у три етапи: при першому розстрілювали в протитанкових ровах, при другому вивозили в концтабір Белжець, при третьому – «зачищали» тих, які сховалися в підвалах ґетто. Зі свідчень Володимира Ясінського, що описані в книжці «Місто над Бугом рікою: у світлі історій та спогадів» Василя Підкіпняка можемо дізнатись про те, як відбувався останній етап. Нацисти діяли за особливо жорстоким психологічним методом – вони тримали в себе маленького єврейського хлопчика, якого приводили в ґетто, де змушували плакати і кликати маму. Людська психіка і материнський інстинкт не витримували – хотіли забрати хлопчика до себе, не підозрюючи, що за ними стежать німці. Побачивши, де перебувають євреї, нацисти кидали туди гранати. Таким чином було вбито практично все єврейське населення Сокаля. З приходом радянської влади біля с. Поториці в 1943 р. були проведені під примусом розкопки ровів молоддю села з метою ексгумації останків. Такі ж експертні групи діяли на місцях розстрілів євреїв за Сокалем у напрямку сіл Тартакова та Свитазева. Єврейське містечко стояло практично неушкодженим до 1951 р.

 

Після Другої світової війни на територію Західної України прийшли радянські війська і з ними радянська влада. Першим ділом, окрім відновлення інфраструктури, стало встановлення колгоспної системи, не завершеної в 1939-41 рр. Для побудови колгоспних будівель потрібно було значних ресурсів, які за наказом влади, робітники брали з будинків єврейського ґетто. Зокрема спершу керівники колгоспів наказували здирати бляху, потім розбирати будинки на цеглу. Згодом бульдозерами розгорнули землю і розбили на тому місці парк «Комсомольський». Синагогу використовували під склад. Катастрофічним стало рішення розібрати прибудови до неї, що виконували роль контрфорсів. Втративши опори, масивні стіни «поповзли», що призвело до обвалу склепінь. 

 

Нещодавно під час розчищення території для спорудження спортивного майданчика, робітники знайшли залишки давніх фундаментів, зокрема пивниці та аптечні матеріали. 

 

Сумнішою сталась доля із єврейським кладовищем

Мацеви (прим. автора – надмогильні плити) звідтам забрали і виклали ними бордюри на вулиці Євгена Михайленка (зараз Курбаса).

 

На місці єврейського кладовища почали будувати приватні будинки.

За спогадами директорки Сокальської публічної бібліотеки ім. В. Бобинського Христини Дасюк:

«Пам’ятаю, як була ученицею, марширувала по тій вулиці разом з класом. У 90-их могильні плити відкопали і принесли на кладовище по вул. Тартаківській, де вони й досі лежать на купі».

У процесі написання цієї статті вдалось перекласти одну із мацев, що знаходяться і досі на території старого цвинтаря.

Зокрема на цій плиті наведено наступне: «5602 [року (тобто 1842 р.)] тамуза [червня] 3. Тут упокоєна жінка скромна, виключна й чесна, в заповідях [тобто чтила й виконувала заповіді]. Вона обережна, розумна, добра. Хая – донька родини Шаель – мир праху її. Хай буде душа твоя зав’язана у вузол життя». За словами перекладача Миколи Буланого, трисвічник під півколом свідчить, що в сім’ї померлої ймовірно було три особи.   

Євреї є невід’ємною частиною історії Сокальщини, адже вони надавали різноманітні послуги, вели торгівлю

І це тим самим збагачувало культуру, архітектуру, мову міста та регіону. Внутрішні зв’язки ставали основою для приказок. Наприклад, Василь Буцко, описуючи історію сіл Перв’ятич і Спасова, наводить такий приклад: «Юнаки та дівчата при появі корчмаря пошепки промовляли загальновідомий в Галичині куплет: 

А наш Хаїм добрий жид,

Вітер віє – він біжить».

Єврейський фольклор своєю мелодійністю також завдячує Україні, адже другою мовою, яку євреї чули в дитинстві після івриту, була українська. Зокрема єврейський дослідник, історик і поет Велв Чернін вказує, що перші єврейські поети на території Східної Європи писали свої твори саме українською мовою. Тому вивчення історії євреїв на території Сокальщини є важливою темою, яку потрібно поглиблювати новими дослідженнями.     Сподіваюсь, що питання збереження єврейської спадщини в Сокалі, зокрема синагоги та мацев на кладовищі, буде врегульоване спільними зусиллями єврейської спільноти та влади Львівщини. 

Для Голосу Сокальщини Богдан Козійчук – дослідник локальної історії

 

Автор висловлює велику подяку за допомогу з дослідженням мацеви перекладачеві п. Миколі Буланому та п. Йосипу Перетятку.

У статті використані такі джерела:

Exit mobile version