Сорок три роки тому журавлиним ключем зі стін Угринівської школи «вилетів» ще один випускний клас, де я була класним керівником. Тоді вони були ще зовсім юні, ще діти, бо ж мали по п`ятнадцять літ. А приїхали у село свого дитинства у віці бабусь і дідусів, бо їм по 58 років. З Криму з дружиною, дочкою і внучкою приїхав Михайло Когут, Ганна Гаврилів – з Волині, Марія Поптанич, Юрій Когут, Любов Кушнір, Ольга Шандрівська, Ярослав Чорнобривий – з Червонограда, Ярослав Пагула – зі Стрия, прийшов і мешканець Угринова – Василь Когут. Не відразу впізнали один одного. Адже минуло 43 роки, всі змінилися. Випускники Угринівської школи 1970 року випуску були присутні на св. Літургії, склали пожертви на Божий храм, помолилися за свої родини. Священик о. Роман поблагословив їх, побажав «Многая літа!» А потім пішли на сільський цвинтар, відвідали могили однокласників і вчителів.
Мені було приємно бачити своїх колишніх учнів, адже вони – то невід`ємна частина моєї молодості, частина мого життя, бо кожному з них я віддавала свої знання, серце і душу.
Українські пісні звучали мало не до півночі. Солістом був Юрій Когут, котрий побував у багатьох країнах і знає багато мов. Ярослав Пагула співав про дитячі роки. Ми підтримували їх, підспівували. То була незабутня зустріч. Бо після закінчення навчальних закладів мої учні роз`їхалися по різних куточках України. Лише чотири хлопці залишились в Угринові.
Аж не віриться, що ці дорослі, з посивілими скронями мужчини і жінки – мої учні, у яких я була класним керівником, значно молодша за них, сьогоднішних. Мені тоді було 34 роки, була молода, енергійна. Тоді ми з моїм класом захоплювалися драмгуртком. Особливо запам`яталася вистава про Тараса Шевченка, роль якого виконував Ярослав Пагула.
Ми ще довго співали пісень. Згадували шкільні роки. То була дуже зворушлива і задушевна зустріч. Мої учні, наче лелеки, прилетіли до рідної гнізда.
Софія БУТРИНСЬКА,
класний керівник,
ветеран педагогічної праці.