На все життя закарбувалася в моїй дитячій пам’яті кривава подія далекого 1943 року. Батько, повернувшись із торговиці у Белзі, зі сльозами на очах розповів про жахіття замордованих українських малят вояками Армії Крайової. Йшла тоді різня між польським та українським народами на Волині. Нині шовіністичні політики з Варшави роздмухують ватру неприязні між нами, забуваючи, що вони століттями були окупантами на Західній Україні, чинили пацифікації, принижували гідність українців. Та завше серед українського і польського народів були гуманісти, які шукали перспективні шляхи до сусідських взаємопорозумінь і обопільної поваги, словом, до того, що нас об’єднувало на історичному терені. Про одного із них піде мова.
Ім’я цього польсько-українського поета – Севастян Кленович. Він відомий нині здебільшого тим, хто цікавиться нашою літературою епохи Ренесансу. Мало відомостей дійшло до наших днів і про життя самого автора, який народився близько 1550 року на території нинішньої Польщі в місті Каліш у міщанській родині. З молодих літ жив у Львові, згодом перебрався до Любліна, де служив у міському уряді, призначався бургомістром. В останні роки життя працював учителем у Замості. Поет помер 1602 року.
Славу С. Кленовичу принесла поема «Роксоланія», яка написана новолатинською мовою і видана у Кракові 1584 року. Під Роксоланією поет розуміє Галицьку і Київську Русь – Україну. Він її називає як «наша багата земля», оспівує велич її природи і людей, їхні звичаї, побут, заняття і віру. За змістом поемаС. Кленовича нагадує енциклопедію українського життя того часу. Яскраві художні описи, поетичні деталі в «Роксоланії» засвідчують, що поет глибоко знав історію України, побував у багатьох місцях Галичини. В поемі названо Київ як «колишню княжу велику столицю», а Львів – «першим серед руських міст».
Хвилюючі рядки знаходимо в «Роксоланії» і про міста сучасного Сокальського району. С. Кленович пише:
Слід тут згадать і Сокаль старовинний, його древню славу, хоч недостойний того через поразку сумну. Славний у місті є храм Богородиці Діви Марії, що, непорочна, Христа-Бога на світ привела!
Тут потрібно, зокрема, сказати про «сумну поразку». Видно, поет, відвідавши наше місто, ще застав його руїни після нападу татарських орд на початку XVI століття. Сокаль був дощенту спалений так, що ніхто із жителів не хотів жити на старому місці. Староста тодішнього повітового центру, що входило до Белзького князівства, Андрій Тенчинський в 1524 році почав будувати місто на правому березі Західного Бугу, який поет називає нашим і прекрасним.
Ще про одне древнє місто району йдеться в поемі С. Кленовича:
Тут ще згадаємо Белз, що в страшних болотах потопає,
Там воєвода сидить, славний на округ увесь.
Щодо «славного на округ увесь» воєводи – поет мав на увазі шляхтича Миколу Жолкевського, з яким, напевно, зустрічався і захоплювався його діяннями у розбудові і захисті міста над Солокією.
У другому періоді своєї творчості С. Кленович почав писати поезії польською мовою, але вони за мистецьким рівнем поступаються «Роксоланії». Поет залишився співцем України, причетність до якої він передає через образ клена: «Дерево це і мені миле ім’я віддало». І – назавжди. Як і те, що він став сурмачем єднання українського і польського народів. Поетичний доробок С. Кленовича – добрий приклад для наслідування сучасним політикам країн-сусідів.
Петро БУБНІЙ,
краєзнавець.
На знімку: автор цієї статті.