Мені уже вісімдесятий рік, живу сама в селі. Уже тридцять літ у мене хворі ноги, часто лежала в лікарнях, але групи інвалідності ніхто мені не призначив. Мабуть, треба було віддячитись лікарям, але де ж взяти гроші сільській жінці, яка все життя працювала в колгоспі? Час від часу підліковувалась, а тепер в лікарню і не йду, бо медицина платна, безкоштовних ліків не дають, медикаменти – дорогі. Спочатку пила одні таблетки, згодом почала вживати дешевші, а тепер і тих немаю за що купити.
Я 37 років пропрацювала в колгоспі і заробила пенсію 1100 гривень. Що ті гроші нині варті, як за них можна прожити? Заплачу за газ, світло, куплю хліба, овочів, та й по пенсії. Господарки не тримаю, город теж не саджу, бо вже нема сили, отак за ту мізерну пенсію ледь зводжу кінці з кінцями.
А ще хочу сказати таке: колись у всіх селах оброблялися землі, городи, жоден клаптик не облогував. На полях росли буряки, картопля, колосилася пшениця. А тепер люди збайдужіли, нехочуть працювати на землі. Вздовж трас, доріг ростуть не сільськогосподарські культури, а височезні будяки, борщовики. Ніхто їх не косить, дозріває насіння і висипається, вітер розносить його по полях. Скоро сільські хати будуть потопати не у квітах, садах, а у будяках.
Часто задумуюсь: чому ми бідні? Мабуть, тому, що мовчимо. Думаю, треба українцям виходити на акції протесту, висловлювати непокору такому життю, бо за нас цього ніхто не зробить.
Ольга СЕМЕНЮК.
с. Копитів.