Народилася і прожила весь свій вік у Сокалі по вулиці Шашкевича, а півстоліття – в будинку 165/2. У 1962 р., коли вселилася, тут не було нічого, крім світла, опалювали його вугіллям та дровами. Будинок та подвір’я були порівну розділені на дві сім’ї. Він загороджений з вулиці. Подвір’я, хліви, туалети, город – розділені порівну без огорожі. Вона нам не була потрібна, бо ми жили дружно. Згодом склалися й провели газ, викопали каналізацію, щоб покращити побутові умови. Ніколи у мене не було жодних перипетій з сусідами. Навпаки, вони для мене були, наче рідні. Ми їм довіряли, а вони – нам. Та у 1983 році мої добрі сусіди виїхали, а їхнє помешкання купили інші. Відтоді все пішло на нашому подвір’ї шкереберть. То дерева їм заважають, бо роблять тінь, то ще щось. Одного разу побачила, що новий сусід без мого дозволу землею закидає мій туалет і яму. Спитала його: «Навіщо ви це робите? Я ще користуюся туалетом». На що він відповів: «А зачем он мне нужен». І закидав. Його нахабству не було меж, і ми почали сваритися за землю, яку він почав у мене поступово забирати. Йому пригледілося два метри городу, які колись ми відгородили зі свого боку для качок та курей під хлівом, щоб ті не лізли на грядки. Невдовзі він закликав працівницю з Червоноградського міжрайонного інвентаризаційного бюро, щоб обміряти свою територію та приватизувати. На той час я ще нічого не чула і не знала про приватизацію. Тож не надала цьому значення. Якось сусід заглянув до мене у хату і каже: «Мне нужна ваша подпись», однак словом не обмовився для чого. Я людина літнього віку й звикла довіряти людям. З колишніми сусідами жили добре, тож і гадки не мала, що він може так вчинити зі мною. Підписала. А вийшло, що за моє жито ще й мене побито. Невдовзі сусід став наводити порядок за хлівом та копати город. Кажу, що це моя прибудинкова територія, а він – що його. Мовляв, цей шмат тепер належить йому, бо він уже має Державний акт на приватизацію ділянки, до якої входять цих два метри городу. Я була шокована, бо зрозуміла, що він безсоромно скористався моєю довірливістю й відібрав ці метри моєї прибудинкової території. Мене охопив відчай. Яким підступним потрібно бути, щоб так обманювати старших людей?! І вирішила повернути своє. Неодноразово зверталася до міської ради та землевпорядника. Тут не раз засідали земельні комісії, депутати приходили, оглядали та складали якісь акти. В останньому написали, що при виготовленні державного Акта на право приватної власності на землю гр. Серебнякову О. П. було неправильно встановлено межу між земельними ділянками по вулиці Шашкевича 165/1 та 165/2.
Тож порадили звернутися до суду. Що я й зробила.
Суд задовольнив мою заяву частково, зокрема, зобов’язав сусіда усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою для обслуговування будинку і господарських будівель, розібрати недобудований хлів, який він будував на межі, та відновити попередній стан земельної ділянки, який існував до будівництва, згідно з межовими знаками, встановленими Актом узгодження меж при приватизації.
Однак «усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою» не означає повернути мені «прихватизовані» ним два метри. Від суду минуло два роки, а все залишилось як було. Тож як мені бути далі, до кого йти, де правди шукати? Невже на таких нечесних людей нема ради? З відчаю тяжко захворіла, тільки повернулася додому – помер чоловік, який не міг пережити несправедливості, бо взяв собі все близько до серця.
Прикро мені, що я виховала трьох дітей, дочекала шестеро внуків та дев’ятеро правнуків, а залишилася такою довірливою. І цим скористався сусід. Чому на старості літ маю так терпіти від нього? Мені 85 років, тож ні вік, ні здоров’я не дозволяють ходити по інстанціях та шукати правди. Я ж не вимагаю чогось незаконного: 22 роки це була моя прибудинкова територія. Нині намагаюся повернути те, що належить моїй родині, яку нахабно ошукав сусід. Ще й глумиться й насміхається з мене. Мовляв, дадуть тобі лише два метри на Тартаківській. Прийде час і ми всі там будемо, тільки спершу постанемо перед судом Божим за всі наші діла.
Чому в нас так просто сфальсифікувати документи? Адже ніхто з працівників інвентаризаційного бюро навіть не глянув у папери, які їм підсовував сусід. А виправити помилку складно. Скільки для цього потрібно оббити порогів, скільки треба створити комісій та зібрати паперів! Однак це мене не зупинить, бо я домагаюся свого. Вірю, що правда переможе, бо чужа кривда завжди вертається кривдникам, навіть у наступних поколіннях.
Ярослава ШЕВЧУК, жителька м. Сокаль.