Повномасштабна російська агресія проти України спровокувала найбільшу з часів Другої світової війни хвилю переселення. Чимало українців, які рятувались від війни, знайшли прихисток у Львівській області, як одному з найбільш безпечних регіонів держави. За даними аналітичного центру “Європейський діалог” та Львівської обласної військової адміністрації, станом на початок цього року в регіоні було офіційно зареєстровано понад 230 тисяч внутрішньо переміщених осіб.
Водночас, як зазначила у коментарі онлайн-виданню “Твоє Місто” голова консультативно-координаційних центрів для ВПО Львівщини Галина Бордун, загальна кількість переміщених осіб в області, включно з тими, які не реєструють свій статус з тих чи інших причин та обставин, сягає 700 тисяч осіб. Це понад 28% довоєнного населення Львівської області, яке на січень 2022 року становило 2478,1 млн осіб.
Минуло майже, 2,5 роки від початку повномасштабної війни, і, на жаль, поточна динаміка найбільшої війни XXI сторіччя не дає підстав говорити про повернення цих людей до рідних домівок й громад. Як живуть ці люди, чи змогли адаптуватись до нових умов та чого потребують, щоб інтегруватися у нових для себе місцях? Це питання особливо актуальне для віддалених від Львова громад області, адже відстань від обласного центру дуже часто є прямо пропорційною можливостям для допомоги, програмам держави та міжнародних організацій, та інших форм підтримки для ВПО.
Перлина Карпат — новий дім, чи тимчасова зупинка?
Погожого літнього дня ми вирушаємо до курортного містечка Східниця, спільно з соціальними працівниками Єзуїтської служби біженців (JRS Lviv), однієї з міжнародних організацій, які надають допомогу переміщеним особам та постраждалим від війни. Мета їхньої поїздки — видача гуманітарної допомоги у вигляді великих наборів особистої гігієни для найбільш вразливих категорій з поміж внутрішньо переміщених осіб — людей поважного віку, самотніх матерів з дітьми, багатодітних матерів, осіб з інвалідністю, та інших.
“З огляду на наявні ресурси, переважна більшість наших ресурсів і послуг, таких як психологічна допомога, арт терапевтичні майстер-класи, курси англійської мови, кар’єрні консультації та багато іншого — зосереджені у Львові. У Львівській громаді ми також маємо два шелтери, де в комфортних умовах проживає до 50 осіб. Однак, ми намагаємось регулярно, не рідше, ніж раз на тиждень, організовувати виїзди у віддалені громади, адже там особливо відчувається брак не тільки і не стільки гуманітарної допомоги, як, власне, соціальних послуг, і уваги до людей, які втратили дім і все своє попереднє життя через війну”, — розповідає Софія Марущак, соціальна працівниця Єзуїтської служби біженців.
В самій Східниці, дорога до якої зі Львова займає трохи більше, ніж 2 години, команду JRS зустрічають співробітники місцевого центру надання соціальних послуг, які надають приміщення для видачі гуманітарної допомоги та допомагають з реєстрацією та обліком її отримувачів. У черзі для отримання допомоги вже вишикувались люди, більшість яких — жінки, переважно літнього віку.
Крім співробітників соціальних служб Східницької громади, у приміщенні, де реєструють отримувачів гуманітарної допомоги, в організації процесу допомагають самі переміщені особи, які належить до місцевої ініціативної групи. Усі, без виключення — жінки літнього віку, з поміж яких виділяється одна пані, яка ретельно контролює весь процес і до якої усі звертаються з питаннями. Після закінчення видачі наборів особистої гігієни, вона погодилась поговорити з нами.
Ганні Костянтинівні Вороненко 71 рік. Жінка народилась та майже все своє життя прожила у Маріуполі, де понад 30 років працювала на металургійному комбінаті провідним інженером. Саме набутий там досвід та управлінські компетенції призвели до того, що саме до пані Ганни звертаються за допомогою чим порадою інші переміщені особи, які потребують допомоги та підтримки. І почалось це ще з облоги Маріуполя, яка стала однією з найкривавіших подій російської війни проти України за ймовірною кількістю жертв.
“Мій дім зруйнувала російська бомба ще 2 березня. І з 2-го березня по 12-травня ми з родиною прожили у підвалі, у наших друзів. Починаючи з 10 квітня нам довелось звертатися до російських чиновників, яких ми благали дати воду і хліб. Адже, по всьому місті у підвалах були люди, самотні літні жінки, родини з дітьми, які бувально вмирали від голоду та виснаження. І, як волонтери, ми почали роздавати цей хліб. Ділили одну буханку на трьох, а старші жінки нам за ці шматочки готові були руки цілували” — розповідає панні Ганна.
Після закінчення активних бойових дій у місті, Ганна Костянтинівна разом з родиною змогла виїхати через територію країни-агресора та країни ЄС до України. Зараз, спільно з чоловіком та його мамою проживає у Східниці. З огляду на наявність хронічних хвороб у свекрухи, родині критично важливо залишатися у Східниці, адже її цілющі мінеральні джерела є частиною лікування.
За словами пані Ганни, найбільша і найгостріша проблема для всіх внутрішньо переміщених осіб — це житло. Жінка разом з родиною мала власну нерухомість у Маріуполі, і , за її словами, була цілком задоволена своїм життям там. Однак, зараз, відсутність власного житла і є тим ключовим фактором, який “вибиває грунт” з під ніг багатьох переміщених осіб.
“Я доросла людина, яка має відповідну освіту та критичне мислення. І, я чудово розумію, що забезпечити житлом у відносно короткий термін таку кількість людей, які втратили його через російське вторгнення — неможливо. Але робити вигляд що цієї проблеми просто не існує — не можна. Варто шукати ті чи інші рішення. Як на мене, найкращим варіантом були б ваучери на оренду житла, які бодай частково покривали б його вартість.
Ми платимо за оренду щомісяця дуже велику суму. І не маємо іншого вибору, адже з огляду на стан здоров’я, і мені, і моєму чоловікові, і його мамі дуже необхідно перебувати саме у Східниці. Я вдячна Богу, що, як би не було важко, але ми поки що можемо собі це дозволити. Проте таку можливість мають далеко не всі!” — наголошує Ганна Костянтинівна.
За словами жінки, а також інших учасниць ініціативної групи ВПО Східниці, найбільше переміщеним особам у віддалених громадах бракує не тільки і не стільки гуманітарної допомоги у тих чи інших формах, а, власне, уваги та підтримки, як такої. Мова йде і про різноманітні розвиваючі заняття для дітей, які пережили травму, що зламала навіть багатьох дорослих. А також — про послуги психолога, ті чи інші активності та ініціативи, які дозволяють зайняти час продуктивною діяльністю і бодай тимчасово відволіктися від тривожних думок та очікувань непевного майбутнього.
“Люди відчувають себе залишеними на призволяще, тими, які вже нікому не потрібні. Нам пощастило зустріти чимало добрих та гостинних людей у Східниці, які раді допомогти та підтримати бодай добрим словом. На жаль, трапляються і протилежні ситуації, коли ми стикаємось якщо не з агресією, то щонайменше — з повною байдужістю щодо обставин, які привели нас сюди. Фактично, держава самоусунулася від підтримки переміщених осіб, обмежившись символічними виплатами, яких є недостатньо навіть для закриття базових потреб. І, власне, це відчуття покинутості не є тим, що мотивує людей наново перебудовувати своє життя і рухатись далі” — підсумовує Ганна Костянтинівна.
На сам кінець, жінка подякувала представникам JRS за надану допомогу і за те, що просто вислухали та почули її, і побігла у своїх справах. Адже вдома залишається свекруха, яка потребує постійного догляду і дороговартісних медичних препаратів.