Радянська епоха залишила нам своє «слово» в камені. Сірі фасади, однотипні проекти з маленькими кухоньками, котрі призначались не для того, щоб домогосподарки проводили там цілі дні. Бо ж достатньо було купити дешеві напівфабрикати в кафетеріях і швиденько, повернувшись з роботи додому, приготувати вечерю. Інша справа архітектура знаменитого австрійця Хундертвассера. Не чули про такого?
Але мова нижче піде не про нього, а про те, як Сокаль, наслідуючи кольорову гаму знаного зодчого, перетворився на нетрі Шанхая…
До речі, ідеальним для проживання Хундертвассер вважав будинок, схожий на безпечну затишну нору, зверху вкриту травою. А в цій нірці – безліч віконецьочей. В Новій Зеландії архітектор побудував таку споруду, де дах переходить в горбочок, а на ньому росте трава, яку інколи приходять пощипати баранці. Хундертвассер вважав, що не можна жити в однакових будинкахкоробках, бо люди від цього страждають.
Тому кожен мешканець має право висунутись зі свого вікна та розфарбувати або якось змінити стіну навколо вікна. Лиш би тільки руки дістали та фарб вистачило! Очоливши кілька цікавих проектів, австрієць перетворив сірі фабричні коробки в казкові палаци. На перший погляд, архітектура відомого архітектора видається абстрактною, але за кожним фасадом стоїть ціла концепція, яку зрозуміти не так просто…
Нині ж «сірі» фасади деяких сокальських п'ятиповерхівок нагадують шанхайські нетрі: захаращені балкони поруч із обліпленими сайдингом лоджіями та виносними конструкціями і вражаюча кольорова гама – від яскраво зеленого і рожевого до світлобежевого та сірого! Хундертвассеру і не снилось таке!
Коли один сусід вирішує помалювати балконний фасад в світлорожевий колір, а сусід поруч обирає колір трави, цікаво, що про це думає містобудівельна організація району, яка опікується архітектурою міста? Це, напевно, той самий випадок, коли бідність можна вважати вадою, бо той, хто багатший, може дозволити собі утеплити зовнішні стіни, помалювавши їх на свій смак та розсуд, і засклити балкон. А бідніший не в стані поміняти вікна на пластикові, просто заклеюючи їх плівкою, утеплює старим дідівським методом.
І коли чудернацькі балкони враз «виростають» на фасадах, а дехто примудряється їх навіть на четвертому поверсі виносити на «добреньку» відстань та об’єднувати з кухнею, щоб збільшити житлову площу, диву дивуєшся: на чому вони «висять»? І враз замислююсь: що було би з несучими стінами будинку, якби всі 70 мешканців квартир вирішили наростити балкончики, об'єднати їх з кухнями та помалювати зовнішні стіни своїх квартир в «отруйні» кольори.
І кожного разу, споглядаючи за тим, як молоді хлопці-відчайдухи, нехтуючи усіма правила безпеки, без страховок, пересуваються по будівельних конструкціях багатоповерхівок, стає моторошно. На моє запитання: «А чому без страховок?», хлопчина у робі, що слідкує за процесом знизу, відповідає: «А навіщо?» «А як лихо трапиться? – не вгаваю. – Ми вже звикли. Нам страховки не потрібні». «А яку фірму представляєте? Маєте дозвільні роботи на виконання висотних будівельних робіт?» – цікавлюсь. «Та ніяка ми не фірма, просто виконуємо замовлення людей на утеплення будинків, – зізнається. – Ми вже так років вісім працюємо!» Бачу, що наша бесіда для нього не приємна, тому прощаюсь зі словами: «Бережіть себе! Щасливо!»
Висновки нехай роблять відповідні інстанції, бо задумуватись є над чим: кострубатої форми балкони та лоджії, сумнівні прибудови на прибудинкових територіях, розмаїття «отруйних», у витонченій» гамі неприродних кольорів фасадів… А де контролюючі органи, які відповідають за техніку безпеки та необхідну документацію? Врештірешт, чи можна довіряти виконувати такої складності роботи людям, які навіть дозвільних документів не мають і ніяким чином не гарантують якість та законність виконаних робіт? В країні, де нині йдуть реформи, націлені на виведення з тіні чорного бізнесу та зарплати в «конверті», буквально під носом, без страховок, без жодної документації, молоді хлопці заробляють собі на життя. Ми усі так хочемо в Європу, але чомусь за європейськими нормами жити не хочемо. То ж на який результат реформ в Україні сподіватись?
Станіслав МАРКІВ, м. Сокаль.
