На Львівщині, неподалік села Чемеринці, в урочищі з назвою “Голий кінець”, виявлено дві металеві бочки, заповнені зерном до самого верху.
Про це повідомив Микола Бандрівський та Відділ культури виконавчого комітету Перемишлянської міської ради. Подія мала місце 10.11.2021 р.
Цей випадковий артефакт, знайдений так званими “чорними копачами” у лісі ще чотири роки тому, є цінним свідченням трагічних подій минулого.
Жителями м. Перемишляни: Миколою Олійником, Бартківим Геннадієм та Серком Володимиром було зроблено особливий подарунок для нашого музею – бочки з зерном, які можливо є свідками голодомору 1946 – 1947 років…
Ці бочки були знайдені в лісі с. Чемеринці, в урочищі “Голий кінець”, біля панської дороги.
Історики припускають, що бочки можуть бути пов’язані з масовим голодом, який у 1947 році охопив Галичину, поширюючись із території Бессарабії. Саме про ті події згадували старші покоління – зокрема, мати та бабуся автора допису. Чому зерно не було використане особами, які його сховали, наразі залишається загадкою.
На сьогодні ці бочки передано до фондів історико-краєзнавчого музею у місті Перемишляни.
Подібні знахідки ніби промовляють до нашої свідомості, нагадуючи про важкі повоєнні роки на західноукраїнських землях під владою радянського режиму. Це — не просто музейні експонати, а емоційне свідчення минулого, яке варто пам’ятати.
Ось один з цікавих коментарів під цим дописом на іншій гілці: “…Romana Pyastka
Бабуся мені розповідала ,як голодуючі “басараби” мерли попід парканами ,з опухлими ногами. Хто мав ноги опухлі, той був приречений. Моя бабуся мала деякі речі від басарабів, як вона їх називала ,що виміняла на харчі. Серед іншого – чудовий білий костюмчик ,валявся вже на стриху… Шерсть настільки була тоненька, спідничка плісе. За відро чи 2 картоплі…Дуже моя бабуся з тремтінням у голосі розповідала про тих людей, бо і сама пережила голод під час війни,у 1942 році. Був неврожай, дощовий рік. Але німці дозволяли вивезти дітей на Волинь. Моя бабуся сама цим займалася . Двоє маминих сестричок там і були вивезені ,віддані примусово людям. Потім поверталися додому . Мама залишалася у Львові. От такі речі мені розповідали мої предки.”
Леся Сілецька.
Я теж маю такі спогади від своєї Бабці. Родина Мами до 47 року жила в Страшевичах біля Самбора. Коли на подвір’я заходили басараби, то навіть не питали, що під хатою стояла бульба, зварена для поросят – їли її просто з казана. Люди в селі ділилися чим могли. А Татова Мама розповідала, що у Львові, щоб вижити, то міняла і золоті каблучки, і порцеляну за хліб у спекулянтів.”
Роман Москаль
У 1946-1947 рр. голод доходив до півдня Станіславівщини (Снятин, Городенка); північніше, наскільки знаю не було. Можливо, у бочках – зерно для підпілля, або приховане від колгоспу.”
Микола Бандрівський
Закладаючи свої шурфи оті “копачі”, часом, викопують дивовижні і цікаві речі! І, тут я не про якісь матеріальні коштовності кажу, а про речі, які взагалі неморально виставляти на продаж з метою отримання зиску (наприклад, як ті дві бочки з зерном з повоєнного галицького Голодомору).
Маю на увазі ще одну групу знахідок, на яку, час до часу, натрапляють “чорні копачі”, а саме: алюмінієві або цинкові бідони (з-під молока ?), які часом вщерть заповнені архівами регіональних підрозділів УПА, листівками того часу, фотографіями упівців, документами і нагородами радянських солдат і офіцерів, у тому числі співробітників МГБ та ін.
Майже кожен другий-третій місяць фіксую повідомлення про знахідку таких-от бідонів “із сюрпризами” в лісах на Львівщині, Тернопільщині та Івано-Франківщині. За моїми підрахунками, починаючи з 2018 по 2021 роки “чорними копачами” на вказаній території віднайдено близько 35 таких бідонів (ще сім таких випадків потребують перевірки). Частина з тих бідонів із документами передана до Інституту національної пам’яті і вже фахово опрацьована, частина осіла по краєзнавчих музеях або ж і далі перебуває у приватних руках.
Гадаю, що той “копач”, якому пощастило натрапити на таку – прецікаву й інтригуючу уяву, знахідку – передасть її до котрогось з музеїв. А те зерно, яке на диво вціліло у бочках (хоча б дві-три пригоршні), можна було б по весні, висіяти, а коли заколоситься, то зрізати і зв’язати у сніп. І, той сніп, виставлений у музеї чи в місцевій школі, буде нагадувати і сучасникам і нащадкам про ті часи, коли за окраєць хліба люди ладні були віддати останнє, що мали…
Андрій Погрібняк
Про голод 1946-47рр.мені розповідали й мама й тато бо пам’ятали це добре .Голоду передувала сильна посуха 1946 р., як розповідав тато спека літом 1946 сягла високих температур, посуха знищила багато врожаю, однак совок, як завжди, вимагав плани заготівлі й як результат недобір зерна , голод який совкова влада не могла вгамувати.Дуже багато людей з Бесарабії шло .До речі тих нещасних бесарабів було багато що на заході що й в центрі України.Потерпали й південні області також.Звісно , що голод 1932-33рр. був страшніший, бо був чітко спланований.Ще треба згадати голод, що неоминув Україну в 1921р., з яким совок носився, як з голодом на поволжі, однак при тім не згадувалося, що він зачипив Україну й тих таки українців що мали компактні поселення на тому ж поволжі, бо большивикам був негайно потрібен хліб, якого було багато , саме в українських поселеннях, от вони й хапали ,як своє українське зерно, а тих хто противився цьому репресували в різний спосіб
Nadia Kokhan
В моєї баби Марини і діда Йосифа також жили два хлопчики-басарабці,їхня мама просто лишила їх на подвір’ї і сказала як ви їх не візьмете то вони помруть з голоду,в діда і баби тоді вже своїх було четверо дітей і ще діти сестер моєї баби Марини,вона ніяк не хотіла брати тих чужих дітей,та басараба пішла тільки сказала що за три роки за ними прийде дядько,це було нове і дивне слово для людей з Галичини.І три роки ті хлопці жили і виховувалися разом з моєю мамою і її сестрами.О така історія.
Nadiya Shcherbyna
Розказувала мені моя мама (сім’я жила під час війни в с. Ладанці біля Перемишлян) що під час німецької окупації німці не дозволяли молоти зерно вдома, жорна розбивали, а зерно треба було везти до млина і віддавати якусь частину німцям. Люди тому впиралися як могли – ховали зерно, ховали жорна.
Мій дідо мав пасіку, а у війну було дуже багато меду і, щоб німці той мед не забрали, дідусь закопав дві бочки меду в землю. Пізніше одну бочку відкопав, а другу не знайшов. Можливо вона десь закопана дотепер.
Viktor Levinkov
До війни було на тому місті невелике село. Викопавши бочку не могли зрозуміти що всередині, варіантів було декілька, паливо, масло, спирт, навіть думали що якась хімічна речовина (отрута). Коли відкрутили кришку горловини побачили зерно. Тоді все зрозуміли. Місце знахідки 60 км від м.Нікополь в напрямку Кривого рогу
Viktor Levinkov
Моя бабуся розповідала, що в голодовку смажили та іли насіння з лободи і ловили та їли ховрашків, та ловили рибу.
Акцентувала що за рахунок ховрашків і вижили.