У тому, що наші «реформатори» за чверть століття довели Україну до краю прірви і продовжують її вести хибним шляхом, переконані вже більше семидесятип’яти відсотків громадян. Про це все частіше повідомляють засоби масової інформації. Ситуація в Україні зараз така, що держава може дуже плавно опинитися під зовнішнім управлінням – і це ще буде не найгірший варіант. «Реформатори» вже віддали в руки іноземців виконавчу владу. А тепер готують суспільну думку до того, щоб прийняти диктат зовнішніх кредиторів, яким Україна потрібна лише як сировинний придаток і джерело дешевої робочої сили. Мимоволі закрадається думка, що може це і є прихованою метою «реформаторів».
Виникає питання: невже в Україні за двадцять п’ять років не знайшлося незалежних науковців, які запропонували б для України шлях реформ. Адже чужі «пророки», в тому числі і Лешик Бальцерович, нам не підкажуть як зробити сильну державу, хоча би тому, що у сучасному конкурентному світі нікому не потрібний ще один сильний суперник у себе по сусідству. Адже тепер усім потрібні постачальники дешевих природних ресурсів на зразок «бананових республік».
Великі надії у цьому плані покладались на групу інтелектуалів, які об’єдналися під назвою група «Першого грудня», в яку входять економіст з світовим ім’ям, член Римського клубу Богдан Гаврилишин, філософ Мирослав Попович, академік Ігор Юхновський, політик, діяч економічного руху, публіцист Юрій Щербак та ще ряд авторитетних в Україні осіб. Але останнє звернення цієї групи до президента і народу, яке було оприлюднено на телебаченні 27 квітня цього року, викликає, м’яко кажучи, здивування.
Констатувавши катастрофічну ситуацію в Україні, вчені цілком слушно роблять висновок, що головною причиною такого становища є підсунута нам «доброзичливцями», конфліктна система управління державою, яку Богдан Гаврилишин називає «система збудована на противагах».
Ще в дев’яностих роках минулого століття, аналізуючи цю систему управління, Богдан Гаврилишин писав: «Система могла б функціонувати задовільно доти поки головною метою опозиції було б стримування влади. Коли ж основним мотивом (цілком природно) стає прагнення до влади, відповідно поведінка набирає своєрідного характеру; метою опозиції стає протидія. Це веде до спроб послабити тих, хто при владі, до загострення суперечностей, поширення конфліктів, поляризації суспільних сил, посилення чвар і, отже, до перетворення потенційно корисної суспільної енергії на зайве політичне напруження… Система перетворюється на політичну біржу, де влада може перейти до тих, хто пропонує найвищу ціну. Коли опозиція приходить до влади ролі змінюються, а процес триває. Задовольнити сподівання значно важче, ніж їх породити. У результаті виникає розчарування, зростає тиск на тих, хто при владі, і т. д. Щоб залишитися при владі слід підтримувати популярність на виборах. Подальші дії мотивуються більше бажання виграти наступні вибори, ніж максимальним суспільним благом.»
Логічно, що таку форму влади необхідно терміново міняти, до чого і закликають автори Звернення.
Але дальше в зверненні знаходимо щось не зрозуміле: член групи – віцеректор Українського Католицького університету Мирослав Маринович заявляє буквально наступне: «Наразі ж нормальної політичної альтернативи у нас немає. Тому вибори без сенсу». Отакої! Якщо над питанням проведення виборів треба справді добре подумати, то твердження про відсутність політичної альтернативи з одного боку розв’язує руки команді Гройсмана для завершення того, що почав Яценюк і приведе до дальшого загострення напруження у суспільстві, яке у переважній більшості не сприймає цих «реформ», а з другого боку є не чим іншим, як лукавим маніпулюванням громадською думкою, щоб виграти час для їх завершення. Адже ніхто інший як член цієї групи Б. Гаврилишин, ще на початку дев’яностих років минулого століття рекомендував Україні форму політичного правління, яку він назвав колегіальною або консесуальною. Суть цієї влади полягає, поперше, в тому, що рішення при цій формі влади приймаються консенсусом, тобто одноголосно, а не так як у нас, коли всіма правдами і неправдами, зліпивши провладну «більшість» в один голос, демонструють суспільству повну неспроможність приймати рішення, хіба за гроші або інші подачки.
А потім дивимося по телебаченню безкінечне шоу, де суперники поливають один одного брудом і вважають це великим досягненням свободи слова. Подруге, сила колегіальної форми правління полягає ще в тому, що на всіх рівнях влади представленні справжні захисники інтересів найманих працівників: на рівні підприємств – це трудові ради, а на загальнодержавному рівні – незалежні профспілки, яким у законодавчому порядку делеговане право контролю за виконанням прийнятих рішень і навіть право брати участь у призначенні посадовців. З цього приводу Б. Гаврилишин пише: «Чим більше загальне визнання справедливості системи і схильність до відносин співробітництва між урядом, бізнесом, і робітництвом, тим ефективніше функціонує система влади». Тобто робітництво повинно приймати систему діючої влади достатньо справедливою, інакше у реформаторів нічого не вийде, скільки б разів вони не міняли уряд.
Але чи є недоліки у колегіальної форми влади? Так – є. Слабким місцем колегіальної форми влади є те, що прийняття рішень потребує дуже багато часу. Проте коли рішення нарешті прийняте, то всі учасники переговорів стають колегами (звідси і назва форми правління) і дружно тягнуть в одному напрямі. У допитливого читача може виникнути цілком слушне запитання: чому це Україна, маючи такі інституції влади як у Європі, не має таких же результатів і рік від року спускається вниз. Богдан Гаврилишин у своїй науковій праці «Дороговкази в майбутнє» дає ключ до розуміння і цього питання. Виявляється, що Західна Європа і Японія, прийнявши після другої Світової війни, під тиском США, офіційну форму правління у формі противаг, насправді давно вже застосовують колегіальну форму влади, не рекламуючи цього. Богдан Гаврилишин застерігав Україну від тих загроз, які чекали її на шляху незалежного розвитку. Та, на жаль, жоден Президент України, промовляючи «солодкі слова» Б. Гаврилишину, до його порад не прислухався, а тепер і група «Першого грудня» робить вигляд, що не знайома з його поглядами. Це на її совісті лежить вина за те, що ідеї Б. Гаврилишина не дійшли до політиків та народу Україну.
Отже, політична альтернатива діючій системі влади є, і називається вона колегіальна форма влади, яка продемонструвала свою ефективність у Скандинавії, Німеччині, Японії, Швейцарії та інших країнах. От тільки політиків, які взяли б за основу наукові погляди Б. Гаврилишина, і звільнились від чарів, нав’язаної нам всякими шустерами лукавої пропаганди, поки що немає. Але найближчі вибори дають нам шанс знайти таких політиків. Потрібно тільки пересвідчитись чи кандидати в депутати читали наукову працю Гаврилишина і мають мужність впроваджувати її в життя. Бо якщо не мають, то для чого тоді йти в парламент, який якраз покликаний встановлювати форму влади в країні.
А тепер ще про одну добру справу, яку наші маніпулятори хочуть заговорити. Мова йде про громадянське суспільство.
У Зверненні групи «Першого грудня» звучить заклик зміцнювати громадянське суспільство, яке на Заході є однією з опор демократичного устрою колегіональної форми влади. Але ядром громадянського суспільства на Заході є захищені законом профспілки. Наша влада, працюючи на випередження, вже заходилася формувати своє «громадянське суспільство», яке очолюють колишні посадовці або споживачі іноземних грантів, яким продажні ЗМІ створюють відповідний імідж. Звичайно, вони будуть захищати інтереси тих, хто їх утримує.
Твердо запам’ятаймо: там де немає незалежних профспілок – там не має і громадянського суспільства, а є лише черговий обман народу. Тож починати потрібно з прийняття законів про вільні профспілки. Це займе багато часу, тим більше, що потрібно змінювати Конституцію і ряд законів, але краще рухатись повільно у правильному напрямку, ніж йти швидко ризикованим шляхом соціальних конфліктів.
Микола ПОЛІЩУК, депутат Сокальської районної ради.
R.S. Працю Богдана Гаврилишина можна прочитати на його сайті в Інтернеті.