Впродовж червня та липня на території Червоноградської громади втілювався перший етап проєкту «Соціально-психологічна підтримка мешканців Луганщини та інших регіонів, які зараз страждають від бойових дій внаслідок війни в Україні». Основними виконавцями були учасники громадських організацій «Міст 3.10» (Лисичанськ) та «Дій-Я-Ти» (Червоноград). Заходи реалізовувалися в рамках проєкту Німецького товариства міжнародного співробітництва (GIZ) «Розбудова структур надання послуг та освітнього потенціалу для психосоціального забезпечення у Східній Україні» за дорученням Федерального Уряду Німеччини.
Про підсумки першого етапу проєкту журналістам Червоноград.City розповіла голова ГО «Міст 3.10» Ірина Сельницька:
– Зараз можу з упевненістю сказати, що під час втілення першого етапу проєкту ми досягли тих результатів, до яких прагнули. Головне – ми надали першу психологічну допомогу людям, які зараз найбільше цього потребують.
У нас працювали двоє фахових психологів, які надавали вимушеним переселенцям як індивідуальні, так і групові консультації. Також ми проводили різноманітні майстер-класи для того, аби люди відволіклися від суворої реальності та спробували собі знайти заняття до смаку.
Митці Прибузького краю навчали внутрішньо переміщених осіб виготовляти ляльки-мотанки, вироби із вовни, посуд із глини на гончарному крузі. А ще переселенці навчилися розмальовувати пряники їстівною глазур’ю та готувати справжні грузинські хачапурі. Незабутні враження учасники нашого проєкту отримали від чотирнадцятикілометрового сплаву на байдарках мальовничою річкою Рата.
Загалом переселенці дуже активно долучалися до тих заходів, які ми пропонували. Щоб не завдавати їм особливих клопотів, проводили зустрічі у місцях компактного поселення. Бо вимушений переїзд із постійного місця проживання, особливо в час війни – це дуже важке випробування і навантаження. Особливо коли людям доводиться жити у пристосованих приміщеннях, таких як школи або дитячі садки. Тому наші ініціативи стали для них справжнім ковтком свіжого повітря, можливістю відчути себе потрібним і корисним.
– Як, на вашу думку, живеться переселенцям у Червонограді? Чого вони найбільше потребують?
– Я сама є переселенкою уже двічі. Тому чітко розумію, що перш за все ці люди потребують уваги і поваги оточуючих. Інший не менш важливий аспект – це житло. У пристосованих приміщеннях можна проживати кілька тижнів або місяців, а далі – дуже важко.
На жаль, мусимо готуватися до того, що теперішня війна може тривати ще досить довго. А тому всім нам слід думати про те, що робити далі, будувати плани на майбутнє із врахуванням реалій життя. Для вимушених переселенців важливо знайти собі нове заняття, нову роботу, щоб самостійно забезпечувати достойне життя собі та своїм рідним.
– Вам уже двічі у зв’язку з війною довелося вимушено змінити постійне місце проживання. Розкажіть про те, як це було.
– Я народилася і виросла на Луганщині. Значну частину свого життя мешкала в місті Первомайськ, яке окупували у 2014 році. Була підприємицею, займалася торговим бізнесом. Після початку бойових дій ми із сім’єю переїхали до звільненого від російських військ Лисичанська. Чоловік працював на шахті «Тошківська».
Після вимушеного переїзду я намагалася відновити свій бізнес. Відкрила у Лисичанську дитяче кафе «Капітошка», яке проіснувало 15 місяців. На жаль, довелося його закрити, бо економічна ситуація в місті і краї була дуже важкою. Доки кафе ще працювало, до мене приходили люди, ми активно обговорювали необхідність створення громадської організації переселенців. У лютому 2017 року офіційно зареєстрували ГО «Міст 3.10».
Головною нашою метою було довести до українського суспільства твердження про те, наскільки важливо не розділяти людей на переселенців і місцевих. Ми – одна країна, одна громада. І неважливо, народилися ми у східній частині держави чи в західній. Ми повинні бути разом та пам’ятати про те, що ворог у нас усіх один.
Впродовж кількох років у Лисичанську ми втілили немало корисних справ. Однією із найвагоміших стало відкриття майданчика документального театру, на базі якого змогли поставити п’ять п’єс, заснованих на реальних подіях. А минулого року ми познайомилися із керівниками громадської організації «Дій-Я-Ти» із Червонограда Романом Лук’янчуком та Елеонорою Синєгубовою. Вони приїжджали до нас у Лисичанськ, ми будували плани майбутньої співпраці.
Але після початку повномасштабного вторгнення росії залишатися у Луганській області стало небезпечно. Тому ми вирішили перебратися до умовно безпечного Червонограда, аби допомагати численним переселенцям, які змушені були приїхати сюди із тих частин нашої держави, у яких велися або й іще зараз ведуться бойові дії.
– У Червонограді поховали вашого чоловіка, Героя, який загинув у бою із російськими загарбниками.
– Мій чоловік Сергій Сельницький захищав Україну зі зброєю у руках із 2016 року. Коли 24 лютого стало відомо про повномасштабне вторгнення росії, він одразу ж повернувся до лав Збройних сил України. Загинув Сергій 22 червня на Луганщині під час виконання бойового завдання, рятуючи побратимів. Поховати його ми вирішили на червоноградському кладовищі. Моя родина щиро вдячна усій громаді та депутатам міської ради, які 27 липня посмертно присвоїли Сергію звання «Почесний громадянин Червоноградської міської територіальної громади».
– Яким ви бачите майбутнє Донбасу після завершення війни? Чи плануєте повернутися туди?
– Я точно знаю, що перемога буде за Україною. Спочатку розмірковувала над тим, чи варто повертатися додому. А тепер розумію, що я там потрібна. Бо відбудовувати усе знищене треба, і робити це мають в першу чергу ті люди, які там народилися і жили.
Життя на Луганщині і Донеччині спочатку буде дуже важким, бо відновлюватися після війни і руйнувань, звісно ж, вкрай складно. Але я впевнена у тому, що Донбас має майбутнє. Після перемоги наш край стане не лише центром промислового виробництва, а й територією, яка вміло розвиватиме свій значний туристичних потенціал і прийматиме в гості людей із усього світу.
– Чому, на вашу думку, розпочалася ця війна?
– Вона виникла не раптом, її основу заклали ще під час розвалу радянського союзу. Вже тоді українці мали жорстко відстоювати свою державність на усій території. А головне – рідну українську мову. Бо саме мову проросійські сили вперто і методично викреслювали із свідомості та думок місцевих мешканців. Людей буквально змушували розмовляти і думати російською. Бо мова – це найпотужніша зброя народу.