Як у нас працюють телефони, думаю, не треба розповідати нікому. Якось на роботі зняла слухавку, щоб зателефонувати, а там – розмовляють дві жінки, судячи з голосів – старші. Спочатку говорили про політику: одна невміло захищала владу, інша аргументовано доказувала, що вона неправа.
Зрозумівши, що не зателефоную, поклала слухавку. Хвилин через десять знову підняла її. А там вже – розмова про пенсії, дім, дітей, внуків… Спочатку розповідала одна. Має двох доньок. Старша вийшла заміж за «східняка» і поїхала до нього жити. Потім і сестру до себе забрала, та краще би вдома лишилась. Мати тепер спокою не має: зять помер від «оковитої», менша донька повернулась додому, та помочі від неї нема ніякої. Пішла працювати продавцем на ринок. Любить компанії, повеселитись, вдома робити нічого не хоче, навіть сніг зі сходів не відгорне. Їсти хоче добре, а грошей не вистачає. Лінива стала, жах: за два тижні в хаті як прибере – то добре. Та й що то за прибирання: шваброю по підлозі протягне і вистачить, в кімнаті все попереставляє – нічого не знайдеш. До того ще й палить. «З тим куривом мені аж недобре, – бідкалася жінка. – Я би встидалась іти поміж люди з тим цигарковим запахом, а їй хоч би що. Ото там на сході навчилась і лінь звідти привезла. Там ніхто працювати не хоче, старі і ті тільки насіння плюють на лавочках, а городи занедбані стоять, корови в хліві не побачиш. Старша, звісно, мусить працювати, щоб дітей прогодувати, а молодша, як там була, їй не допомагала. Зате тепер по телефону керує: те посади, те збери, те зроби… А вдома, як до діла дійде, то в неї все голова болить, звісно, де ж стільки цигарок за день скурити. А внуки – ще одна кара Господня: ми їм до одного місця, тільки про себе думають. Якось мій каже: бабо, дай пенсію, а краще дві, бо мені треба комп’ютер купити. Вчитися не хоче, тільки б у стрілялки свої бавився. А як мені прожити – його не цікавить, каже, що мені багато не треба. А я і так газ, світло економлю, мерзну, щоб кінці з кінцями звести».
«І не кажи, що то з тою молоддю робиться,– продовжила її співрозмовниця, – ліниві, хочуть добре виспатися, добре з’їсти і нічого не робити. Он, мій Іван тільки на дивані лежить, каже роботи нема. Але ж людські діти десь її знаходять: хто на заробітки їздить, хто на будівництві підробляє. А як п’ють, курять – соромно дивитись. Якось іду через парк, а там на лавочці дівчата з хлопцями регочуть. Крик, гам, пляшки порожні навколо, курять – аж дим коромислом, лайку за кілометр чути. Дівчата п’яні, слова такі говорять, що не кожен хлопець знає. І це зранку. Боже ж, мій Боже! Що то на світі робиться: самі курять і інших травлять. Вже ніби й закони якісь прийняли, щоби в громадських місцях не палили, а що толку. Ще б ті точки, де спиртне продають, позакривали. А то лише очі закривають на це. І біля мене таке місце є: і вдень, і вночі алкоголіки там товчуться. Замельдувала би, та боюся – ще заб’ють, в нас все можна. Хіба то можна витримати? Ну, справді, кінець світу приходить, не може Всевишній на те все паскудство дивитись».
…В кінець світу не вірю. Але те, що своїми вчинками ми переповнили чашу Господнього терпіння – вірю. І розплата за це буде.
Валентина БЛУДОВА.