Прочитавши в часописі «Голос з-над Бугу» за 5 грудня 2013 року «Кому співаємо панегірики…» Івана Вашкова, я пригадав один епізод зі шкільних років. У 1960 році на перегляд фільму «Оунівська трагедія» нас повела наша вчителька, колишня червона партизанка Єфронія Дровалюк. Власне, у цьому фільмі йшлося про суд над цими п’ятьма членами ОУН зі с. Низи (Прусинова), яких засудили на смертну кару. З фільму мені запам’ятався виступ громадського обвинувача Степана Баглаєвича. Позицію Степана Баглаєвича підтримав і працівник соціального захисту Батюк, але його виступу не було у цьому фільмі. Та його поведінка засвідчувала ненависть до підсудних. Я про тих п’ятьох хлопців нічого не чув, проте в часи більшовицького терору у кадебістів була така тактика: засилати в села провокаторів, які під маскою бандерівців чинили звірства у наших селах. А засуджували невинних людей.
Починаючи з 1990 року я писав у «Голосі з-над Бугу» про Івана Климова-«Легенду», а С. Баглаєвич в «Шахтарі Червонограда» публікував дописи про те, що його дядька вбили бандерівці… А насправді його дядька вбили німці за присілком Тетеревець (за Гірником). Тож чи не варто було С. Баглаєвичу спорудити пам’ятник тим п’ятьом членам ОУН зі села Низи, яким він вимагав смертної кари, а не споруджувати пам’ятник Климіву-«Легенді»? Робити це треба чистими руками. Що ж сталося зі Степаном Баглаєвичем, коли він з ревного поборника більшовицької ідеї на старості літ перетворився на націоналіста. А якби, не дай, Боже, часи змінилися, то він знову стане затятим борцем проти націоналізму?!
Іван ТУРКО,
с. Сілець.