Лідія ГІЙ-ШИШКА народилася 14 вересня 1974 р. в м. Гола Пристань Херсонської області. Згодом сім’я переїхала на батьківщину – Сокальщину, у с. Першотравневе (Лешків), де навчалась у місцевій школі.
У 1990 р. переїхала з батьками у с. Войславичі, де живе і нині та працює листоношею. У 1992 р. закінчила Червоноградське СПТУ №55, згодом – бухгалтерські курси при Харківському фінансовоекономічному інституті.
Вірші пише зі шкільної лави.
Друкувалася в газетах «Життя», «Журавлик», «Джерело життя» та районному часописі «Голос знад Бугу».
Найбільшою винагородою в своєму житті вважає дітей, тому що саме через них втілює в життя те, чого не змогла досягти сама.
ФОТОАЛЬБОМ
Люблю фотоальбом гортати…
Старийстарий, ще тих років,
Коли стара стояла хата
Й бузок довкола неї цвів.
Коли розлога пишна липа
Була маленьким деревцем,
А сонях, сонечком налитий,
На тин спирався стебельцем.
Коли доспілими плодами
Дітей до себе сад манив.
Коли з чарівними казками
Все поринало в царство снів.
Де молоді ще мама й тато,
Де лиш для них бузок зацвів.
Де ще стоїть старенька хата,
Й спориш густий подвір’я сплів.
Люблю старий альбом гортати,
Від нього дивне б’є тепло…
Десь тут колись взяло початок
Моє життя… Моє єство.
НЕПОВТОРНЕ ПОВТОРЕННЯ
Під небом все колись уже було:
І ніч, і день, і сонце, місяць, зорі…
Громами піднебесся теж гуло
І шаленіли хвилі в синім морі.
Був крик і відчай, пустота в душі,
Та відростали знов надії крила.
І надихала муза на вірші,
Й до віри знову поверталась сила.
На світі все уже колись було,
Немов пісок, пливли годиниднини,
Сплітались душі і тіла в одно…
Був плач і сміх, й народження людини!
Усе колись відчутим вже було:
Хтось говорив комусь: – Люблю…
кохаю!
Чиєсь від люті рвалося єство,
А хтось благав: – Прости.
(Бо я прощаю).
Усе до нас вже сказаним було,
Мінялося лише місцями слово.
Лиш серце так ніколи не цвіло
Від слів знайомих та невипадкових.
У всесвіті вже все колись було…
Усе повториться ще неодноразово!
Лиш нас таких ніколи не було
Й не буде більш, таких як ми,
ніколи.
ЗОРЯНЕ ПОВІР’Я
Чомусь не спиться. Запитаєте:
безсоння?
– Та ні… Це просто ночі чарівні!
Сідаю на широке підвіконня,
Дивлюсь на зорі, що підморгують
мені.
Вдивляюся і, мов лечу в безмежність,
Де розсипає діаманти зорепад,
Природі віддаю свою належність,
П’янкий вдихнувши ночі аромат.
Милуюся… З небесного шатра
Ясна зоря в густу траву спадає.
Єство захоплено вигукує: пора!
І мимоволі я бажання загадаю.
…Повір’я це і в радості, і в горі
У серці ще з дитинства бережу –
У вишині Хтось рясно сіє зорі,
Щоби надіявся і вірив хтось внизу.
КОЛИСКОВА ДЛЯ ДОНЕЧКИ
Сонце за гору сідає,
Ніченька вийшла із гаю,
Дивозоря вечорова
Тихо співа колискову.
В лісі поснули звірята,
Сплять в гнізді лелеченята,
Мріє у лузі калина,
В люльці дрімає дитина.
Спи, моя донечко, спи…
Хай же до тебе у сни,
В сукнях із квітів бузкових,
Феї прилинуть казкові.
Хай затанцюють для Тебе
Танець у зорянім небі,
Хай на повіки твої
Шлють поцілунки свої.
Казку нехай прошепочуть,
Й дивопилок розпорошуть.
Дивопилок із торбинки,
Щоби заснула дитинка.
Сиплеться дивопилок,
Ніжно звучить голосок –
Зіронька в небі співає.
Доня моя засинає.
Спи, моя донечко, спи…
ВЖЕ НЕ ВЕСНА З ТОБОЮ МИ…
Час рікою пливе…(народна пісня)
Вже не весна з тобою ми – в зеніті літо,
Як пролітають швидко птахами роки…
Ще ніби вчора, я приймала квіти
З твоєї ніжної та юної руки.
Ще ніби вчора вірили у казку:
Царівна – я, Ти – лицар на коні…
І дарувало сонце з неба ласку,
Нам пророкуючи щасливі світлі дні.
Та… не судилось! Розійшлись дороги,
Урізнобіч розвело нас життя.
У кожного тепер свої пороги,
Свої світи і… тихе каяття.
Не повернути час назад і долю,
Усе майнуло, наче день один,
Царівна юна нині – твоя доня,
Казковий принц сьогодні – вже мій син.
І лиш для них, тепер усе для них:
Травневі ночі, зорепад, світання.
Букети дивоквітів запашних
І ніжний дотик першого кохання.
Все буде так, як і заведено у світі:
Юнь вальсуватиме під музику весни.
А срібнокоса зрілість непомітно
На плечі шаль накине восени.
…………..
Вже не весна з тобою ми – а зріле літо,
Про юність залишились тільки сни…
Зриває вітер пелюстки зів’ялих квітів,
Змиває фарби дощ із нашої весни.
НА ЗАХИСТ МОВИ
Знов тривожна вістка краєм пролетіла:
Хочуть солов’їній обірвати крила!
Вже готова плаха, кат стоїть, гигоче…
Мово наша, птахо, чом злетіть не хочеш?!
Зв’язані на туго зранені крилята –
Отака наруга клятого пилата.
Чим же завинила, мово, перед ним Ти?..
Тим, що пишнослів’ям вмієш зарясніти?..
Тим, що гордо носиш вишиту сорочку?..
Тим, що жовтосині стрічки у віночку?..
А чи, що ширяєш, мов лелека білий,
Від Карпат величних, ген аж поза Смілу.
Не здавайся, рідна, горда наша птахо,
Ми уже ідемо руйнувати плаху.
Ми уже в дорозі, рідна наша ненько,
Ми йдемо у Бозі душею й серденьком.
Дітям бо негоже рідного цуратись.
Поможи нам, Боже, мову врятувати.