Як умру, то поховайте мене на могилі
Серед степу широкого, на Вкраїні милій…
Такими словами починається безсмертний “Заповіт” Тараса Григоровича Шевченка, якому •25 грудня 2010 року виповнилося 165 років.
Написання цього твору пов”язано з Переяславом. Прибувши в кінці жовтня у це місто, Шевченко був дуже хворим. У зв”язку з ремонтом будинку Козачковського, наприкінці листопада поет поїхав у с. Вюнище. У грудні стан його здоров”я різко погіршився. Недуга прикувала Тараса Григоровича до ліжка. З кожною годиною йому ставало все гірше. Піднялася висока температура. Т. Шевченко почав марити. Наляканий С. Н. Самойлов закутав поета в кожух і повіз у Переяслав до лікаря Козачковського.
Коні швидко бігли. Вони вже виїхали на найвище місце – біля Виблої могили, звідки все, як на долоні, – і Дніпро, і кручі. Хворий поет раптом звівся і жагучими очима оглянув долину:
Як умру, то поховайте…
На оцій могилі… – промовив він.
Лікар швидко привів хворого до тями. У ніч з 24 на 25 грудня 1845 року Тарас Григорович підвівся з ліжка і засвітив свічку. Тоді взяв папір, перо і зпід нього з”явилися перші слова:
Як умру, то поховайте…
Шевченків “Заповіт” пішов межи людей. Його переписували від руки, читали в колі однодумців. Невдовзі полтавський учитель Гладкий поклав вірша на музику — і полетіла по світу пісня.
А його закличні слова звучать і сьогодні.
Особливо тепер потрібно, щоб Шевченкове слово жило у серці кожної людини. А його голос, люблячий, ласкавий, добрий, долинув до кожного українця, стомленого від брехні та невігластва, від обіцянок та метушні урядовців.
Мирослава ІВАНЕЦЬ,•вчителька української мови та літератури Сокальської гімназії імені Олега Романіва.
«ЗАПОВІТУ» ШЕВЧЕНКА•– 165 РОКІВ