В повноцінному демократичному суспільстві неможливо собі уявити життя без діяльності влади і аналогічної по активності та продуктивності діяльності опозиції. Тільки існування цих двох факторів можуть гарантувати рух вперед та прогрес. Бездіяльність або ж імітація діяльності одним з вищезгаданих політичних акторів прирікають народ на страждання, а країну – на невизначеність подальшого шляху.
Демократія тим і відрізняється від тоталітарних та автократичних режимів, що передбачає існування можливості цивілізованого та ефективного протистояння політиці влади опозицією. Суспільство і держава мають право говорити про зростання політичної свідомості виключно у випадку, коли політикою почнуть займатись дійсно гідні цієї справи люди. У іншому випадку в нашій країні нічого не зміниться.
На даному етапі історичного розвитку в нашій державі склалась ситуація, коли можна говорити про неспроможність політичної опозиції адекватно реагувати на виклики влади. Значно втративши народну підтримку, українські опозиціонери залишились у досить складній ситуації. З одного боку, широкий спектр демократичних сил так і не зміг запропонувати українському суспільству дієвий механізм політики, яка б відрізнялась від політики діючої влади. З іншого боку, арешт Тимошенко поставив усі крапки над «і», викривши потаємні плани та наміри так званих «соратників Юлії Володимирівни».
Сьогодні своєю поведінкою дивують практично всі наші опозиціонери.
Розпочати, звісно ж, хотілося б з експрезидента Ющенка. Ось хтохто, а Віктор Андрійович вміє прилаштуватись за будьяких обставинах та будьякої влади. Одразу після винесення вироку Юлії Тимошенко Ющенко, не приховуючи свого задоволення, дав інтерв’ю пресі. Зі слів експрезидента складається таке враження, що навіть 7 років ув’язнення – мало для Тимошенко. Правду кажуть, що найгірші вороги – з колишніх друзів. Ставлення Віктора Андрійовича Ющенка до колишніх побратимів по помаранчевій революції – найкраще цьому підтвердження.
Інший знаний опозиціонер України – Арсеній Яценюк. Політологи кажуть, що арешт Тимошенко збільшує шанси «фронтовиків» Арсенія Петровича виграти боротьбу на опозиційному електоральному полі. Яценюк активно включився у політичний процес і наразі намагається стати номером один української опозиції. Правда, поки що це йому не дуже вдається.
Нічого дієвого та адекватного не може запропонувати і ВО «Свобода». Жорстка націоналістична забарвленість усього «свободівського» вже набридла навіть жителям Західної України. Окрім з’ясування відносин з комуністами та провокацій з ветеранами, «тягнибоківці» так і не спромоглись ані вирішити проблем соціального захисту, ані комунального господарства, ні інвестицій в розвиток інфраструктури. Олег Тягнибок восени наступного року хоче потрапити в парламент. Скоріш за все, він стане народним депутатом. Питання залишається тільки в тому, що робитиме він у стінах Верховної Ради. І чи залишиться він вірним отим усім своїм словам, коли перед ним з’явиться реальна можливість зірвати «великий куш»?
Сумну посмішку викликає сьогодні і політична сила під назвою «УДАР» Віталія Кличка. Дуже прикро стає, коли талановита людина в одній сфері починає займатись невластивими для себе питаннями зовсім чужої для себе галузі. Відчайдушні спроби Віталія Кличка зайняти свою нішу в українському політикумі нагадують танці деяких звірів на ковзанах.
Публічно виражаючи підтримку Юлії Тимошенко, водночас Кличко веде таємні змовини з партійцями БЮТу про перехід до його фракції. Згадаємо лишень створення фракції «УДАР» депутатами «Батьківщини» у Самбірській районній раді Львівської області. А намір Кличка стати мером Києва щиро дивує людей, котрі все життя пропрацювали заради розвитку столиці.
Як видно з вищесказаного, сьогодні в Україні, на превеликий жаль, ми не маємо право говорити про повноцінну, дієву опозицію. В країні, де політики лише бачать себе можновладцями, а не державними діячами, існування опозиції залишається тільки популістською назвою окремо взятої групи людей.
Роман СЕРЕДА.