Україна знову опинилась у центрі світових подій… Що тут скажеш? Гірко і тривожно на душі, бо невиліковні рани хворого постгеноцидного українського суспільства ятрять і донині. «Де українців двоє, там і лінгвістів двоє», – писав Євген Плужник ще в 30х роках минулого століття. Як влучно! А як ще можна пояснити здоровим глуздом те безумство у серці України по різні боки барикад, що розділили її на два ворожі табори? Думаю, додався третій – «салоїдів» – тих, чия хата скраю і нічого не знають. Нема сенсу переповідати побачене та почуте цими непривітними осінньозимовими днями, бо воно у всіх на вустах. Одне лише відзняте відео датського журналіста Йоханнеса Вамберга Андерсена чого варте! Іноземець став очевидцем нічних подій у Києві і зафіксував жорстокий розгін людей під час мітингу на Майдані. У ролику видно, як спецназ тягне людей по землі і б'є ногами по головах. Бідолашні навіть не чинять опору, бо, звісно, проти «лому нема прийому»! Ось такі вони, реалії українського демократичного суспільства!
Європа вже вкотре наполохана і стривожена: правлячі кола знову штовхають Україну в обійми Росії?! Зрештою, поміркуймо, а на що можна було сподіватись у році, що минає?
Мовна криза переросла в душевну, а політична – спричинила кризу економічну. А чи не в душевній кризі людина втрачає відчуття Бога і моральний закон Любові? І чому так просто, з легкої подачі політиків та правлячих кіл Московського Патріархату, Україна-Русь трансформувалась в Русь-Росію? А московський патріарх Кирил навіть спромігся на такий жалюгідний коментар: «Росія, тодішня Русь, вийшла з вузьких провінційних рамок і побачила перед собою зовсім інше буття, що особливим чином збагатило і країну, і кожну людину. І цей імпульс не згасає протягом 1025 років». От чому російські акценти у святкуванні такої величної християнської події влітку були націлені не на Київ, де відбулось хрещення, а саме на Москву. Чи не дивно? То хіба може Росія відпустити Україну у вільне плавання в ЄС та в разі перемоги опозиції зректись своїх фінансів та нагромадженої власності в Україні? А Чорноморський флот РФ на теренах України? Але це вже інша тема для розмови…
Питання в тому, що народ, неорганізований у будівельні цеглинки, на яких і тримається громадянське суспільство європейського зразка, приречений стати заручником «політиканів». Бо для того, щоб інтегруватись у євроатлантичні процеси, Україна повинна, в першу чергу, дотримуватись правил тих, куди вона прагне потрапити. І наскільки вона їх буде виконувати, залежить від тих, хто керує справами в державі. А хто нині «править балом» в Україні?! Знаменитий Карл Маркс таки мав слушність, коли писав про те, що потрібно поглянути на правлячий клас, аби осягнути свідомість суспільства, яке має таку владу. То хто вони такі?
Управлінці та номенклатура Української РСР, які дуже вигідно конвертували свої політичні зв’язки у гроші, а ці гроші, звісно, примножили їм і владу і ті самі гроші. Чи не ці солдати Комуністичної партії постійно боролись з ознаками «українського буржуазного суспільства»? І чи не цих «панів» ми обрали восени 2012 року керувати країною? Чи заслуговують вони на роль європейської еліти? З цього приводу можна лишень іронічно пожартувати: «У Росії вибори без вибору, там наперед всім відомі результати виборів. А в Україні вибори без результатів – там всі наперед знають, що ніякого результату ці вибори не дадуть». От і «маємо те, що маємо». Україна сьогодні завмерла на поворотній точці. Народ, здається, наче прозрів, бо нема жодного бажання знову повертатись у тоталітарне рабство із тими самими, добре знайомими персонажами.
І наостанок… Трохи лірики. Розмова з київським другом Миколою Кулінічем, очевидцем тих подій, мене дещо приголомшила. «Ти знаєш, – сказав Микола, – деякі східняки нарешті побачили, що у “бандєровцов со Львова” нема ані ратиць, ані рогів, ані хвоста!» На моє запитання, як жителі столиці реагують на мітинги, хлопчина відповів з усмішкою: «Кияни резервують стовпи!» Звісно, я не стрималась і засміялась: «Чому?» Микола пояснив: «На деяких стовпах з'явились папірці з написами: «Это столб Януковича (Азарова, Колесниченко, Ефремова, Чечетова…) – НЕ ЗАНИМАТЬ!» Але їх потім позривали дуже швидко… Навіть не всі їх встигли побачити!» Отакої! А ще Микола попросив: «Іро, напиши про те, що в Києві навіть старенькі люди виходять на вулиці, бо вони за майбутнє своїх дітей. Нині народ не боїться навіть чорта. І ладен вистояти до кінця!» А потім із серйозним обличчям додав: «З телеекранів може видатись схожим на 2004 рік, але це лише ззовні. Майдан нині схожий на революцію! Люди не протестують проти якогось кандидата, люди відстоюють своє право жити в Україні, називатися Українцями. Побиття мирних, неозброєних студентів, які чекали ранку та кожної години співали гімн України, сколихнуло весь світ! Одним із символів нової революції, думаю, стане Михайлівський Золотоверхий монастир, що прихистив людей від оскаженілого «Беркуту». Як за часів ординської навали! Помоєму, з цього місця і почався той «Майдан». Судячи з усього побаченого, «Беркуту» дали наказ не розчистити територію під ялинку, а скалічити якомога більше людей. Їх наздоганяли і били, змушували ставати на коліна та принижуватись. Дівчат били палицями, тягали за волосся. Так поводяться лише садисти! Це була акція залякування, «чтоб другим не повадно было». У мене жахливі огидні відчуття до цієї злочинної влади, а в уяві спливає фрагмент так і не добудованої новорічної ялинки! Якщо її таки зведуть у цьому році і на тому ж місці – це буде настільки цинічно, що у мене нема слів! Це не той карнавал «ЗА Ю». Люди обурені вкрай! Це як той казан, що закипів під закритою кришкою, та її нарешті зірвало тиском!» На завершення Микола додав: «Приємно те, що жодної штовханини на мітингах я не побачив! Все чемно, усі допомагають один одному! Таке відчуття гордості за людей, що нарешті перестали боятися і чинять опір злочинній владі! Від Донецька до Львова, від Ужгорода до Харкова, від Луцька до Запоріжжя, від Чернігова до Сімферополя! Народ нарешті зрозумів – нема народу без свободи!» Нас таких багато! Бог у поміч! Слава Україні!
Ірина СЛАВЧАНИК.