Мабуть, кожна людина замислюється над Вічним, Сокровенним, Божественним… Та, певен, не кожна людина здатна розкрити й охарактеризувати ці категорії філософії, тим паче змістовним поетичним словом. Цього не скажеш про поетесу з Сокаля, члена Національної спілки письменників України Любов Бенедишин. У своїй новій збірці віршів «…Віще. Неповторне. Головне» (Львів: Край, 2010. – 124 с.) вона постає оригінальним, небуденним поетом. Радість буття – у пошуку слова. Адже, за біблійною істиною, «Спочатку було Слово, і Слово було Бог…». Людина, з Волі Божої, також є творцем слова. Для неї нема нічого чужого. І навіть, якщо:
«Мій дім – на тривог перехресті.
Спокійно і затишно – в домі».
Любов Бенедишин прагне «Затримати значиме». Так називається перший розділ збірки. А всього їх чотири.
Ось вона, безтурботне дівчатко, знову гуляє знайомими стежинами саду, бачить дідуся живого і посмішку бабусі. Однак,
«… і сад вже чужий,
І рідненьких – не стало.
Та й досі десь там, вдалині,
Ліхтарики груш
і ліхтарики яблук
підсвічують спогад мені».
Слово Любові Бенедишин – емоційне, пристрасне, як у Ліни Костенко. Недарма її називають сокальською Ліною Костенко. Але ні, у неї власна творча манера.
Поетеса у віршах інколи використовує тезу, яка «провокує» антитезу. У поєднанні двох діалектично протилежних позицій синтезує мораль, висновок. Цим сповнений цикл «Сонячному ідолу».
У збірці є багато автобіографічного. Це характерне для віршівприсвят (самі присвяти – здебільшого під криптонімами) людям, серед яких живе і яких знає, або знала. Бо дехто вже у вічності. Пише про них з любов’ю і помічальністю. Як справжній художник літературного слова, розкриває їхню душу, говорить про те, що інші не можуть побачити. Власне такий підхід є одним із завдань письменника – не опускатися до банальності.
Історія України, особливо така пекуча сторінка, як Голодомор, хвилює багатьох письменників. Ця тема торкнулась серця і Любові Бенедишин. Посвоєму вона відгукнулася на неї поемою «Червоне пекло»:
«Втирає пам’ять сліз струмки солоні,
Аж вечір причаївся – і мовчок…
Лиш свічечка горить на підвіконні,
Мигтить у темінь, мовби маячок…»
Автор відчуває обов’язок перед державою, народом, зрештою, перед Богом, щоб розповісти сучасникам і прийдешнім поколінням правду про історію. Тому не хоче фальшивити, не завуальовує і не підсолоджує історичні події.
Любов Бенедишин завжди залишається вірною обраному шляху. У неї багато, як і в попередніх збірках, духовної лірики. Однак це зовсім не повторювальність, а, навпаки, нове саморозкриття і нове духовне самозаглиблення. Поетеса хоче донести до читача свої сокровенні почуття, знайти у ньому співрозмовника, наче запрошує до спільної молитви:
«Шукай в молитві істину й розраду,
Радій, коли знайде мудріший хтось.
Од влади зла звільняйся, мов од чаду,
Щоб і в твоїй душі воскрес Христос».
Що ж Віще, Неповторне, Головне для авторки? Це Бог і Церква, це Україна і рідний дім, пам’ять дитинства і найпрекрасніші почуття Любові, це рідні і близькі люди, це історія народу (якою б трагічною вона не була!) і його майбутнє… А, можливо, ознайомившись з поезією Любові Бенедишин, читач відкриє ще щось Віще, Неповторне, Головне. Отож, читайте Любов Бенедишин!
Тарас ЛЕХМАН,
викладач кафедри гуманітарних дисциплін Львівського інституту МАУП.
ДНІ
Щезає вдалині вчорашній день.
А день сьогоднішній
пакує вже валізи.
У кожній:
світлих митей кілька жмень,
і сумнівів,
і так – дрібничок різних.
Не встигну й озирнутися за ним,
прошепотіти вслід
слова напутні,
як вже
новим господарем у дім
заходить незнайомець –
день майбутній.
ДВІ ДУШІ (З циклу «Сонячному ідолу»)
Відвертаєм погляди
(болить!)
і картаєм кожну зустріч
подумки.
А вони,
щоб нам, чудним, вгодить,
лиш перезирнуться ніжно
потайки.
А для них
у світі меж нема –
не минають
і не розминаються.
І від нас, заснулих,
тайкома
у нічному небі
зустрічаються.
* * *
Пригадаю – і світ мені світиться,
І бентежить душі тихе озеро.
Як же нам пощастило зустрітися
В цьому безмірі: часу і простору?
Впала зірка. Скотилася жеребом
У бажання моє незагадане…
Пахне спогад тюльпанами
й березнем,
Пахне осінь журбою і ладаном.
…Згасне подив, як сон під повіками,
Вкриє світ пеленою бузковою.
Як могли загубитись навіки ми
В тісноті суєти містечкової?!
ЛЕЛЕКА
К. Б.
А з мрією прощатися нелегко…
І не прощайся. Просто відпусти.
…Він вижив, той поранений лелека,
Що впав з небес, мов ангел з Висоти.
Злим випадком відлучений від зграї?
Чи покарав за щось пташиний бог?
Тепер повік – ні вирію, ні раю.
Тепер повік – із тугою удвох.
Зимові хуги і земні потреби.
І руки, що рятують од біди…
Стоїть лелека. Молиться до неба.
І вірить, що повернеться туди.
ТЕЧЕ РІКА…
Річці З. Буг присвячую
Тече ріка. Як кажуть, протікає.
Та це ж вона світ за очі тече!
Немов сама од себе вже тікає,
Але ніяк, нещасна, не втече.
Однак – ще не пропаща, не безсила.
Ще повінню взиває до людей:
Бо ж сміття, гнане вітром, – не вітрила,
І нечистоти, звісно, – не єлей.
Нове тисячоліття. Що поробиш…
Хода цивілізації – стрімка.
Все людство на порозі катастрофи.
Що там якась отруєна ріка?
Тече собі й тече між берегами.
Несе, мов кару, мертву каламуть.
…Була колись так схожа з небесами
Ріки прозора і глибока суть!
Їй досі сняться лебеді й русалки,
Вінки купальські й хрещення обряд.
І риби сплеск. І вудочка рибалки…
Якби ж то повернути час назад!
Якби переінакшити, змінити
І вчинки недолугі, і слова…
Тече ріка. Й така в ній спрага жити,
Що і вода, здається, ожива!
КАЗКА
Колоскова колискова…
Кленова колиска…
Пахла тиша вечорова
чебрецемлюбистком.
Пісня неньки. Біла хата.
І росли потрошки
не «перекотиполята»,
а – Котигорошки.
Споришів меридіани.
Хмарок паралелі.
Підростали отамани
в батьковій оселі.
Виростали з козачат
Климіви й Бандери…
Та настала Поттерчад
галаслива ера.
«Чаримари», «тарибари»…
Й нате вам, будьласка! –
в ріднім домі, як примара,
стара добра казка.
Та, де сутінь вечорова
в пахощах любистку.
Колоскова колискова…
Кленова колиска…
ОСІННІЙ ЕТЮД
Тихо і сумно…
Невиплаканими жалями
набрякло смальтове небо, –
аж погляд у ньому в’язне.
Ще донедавна сонячна
вулиця –
густо оповита
сизими спогадами
про втрачені перспективи літа.
…Тільки задивлені в себе
жоржини
загадково усміхаються
під вікнами осель,
де звично нудьгують будні.
І їжачкикаштани,
сторожко визираючи
з трави на узбіччі,
здивованокарими очима
проводжають
поодиноких перехожих
у самотність осені.
СПОВІДЬ ЧЕСНОГО ХРЕСТА (З циклу «Шлях до Воскресіння»)
…Він спотикавсь. І я з Ним падав теж.
Він ніс мене смиренно на Голгофу.
А я – таки найважчий в світі хрест!
Якби ж я міг полегшати хоч трохи
На тім Його шляху. Якби ж я міг
Не так вгризатись у стражденну спину.
Та де там! Навіть Бог не допоміг
Єдиному улюбленому Сину.
Принизили Його. Й мене звели.
Ще й цвяхами з’єднали наші руки –
Це ж на мені Христа розіп’яли!
Я й досі відчуваю Його муки.
І досі огорта мене імла, –
Кляну свої кінцівки задубілі.
І кров Його, що цівками текла,
Навіки запеклась в моєму тілі.
Я від гіркої правди не біжу.
Я з дерева. Я вільний від спокуси.
Я – Чесний. Я нікому не скажу,
Що всім єством підтримував Ісуса,
Допоки неживого не зняли,
Не одірвали від мойого лона.
І гусла темінь кольору смоли.
І тиша опускалася бездонна.
…Якби ж я міг піднятись до небес
Чи відвести обійми розпростерті!
Якби ж я міг… А Він таки воскрес.
Як обіцяв, на третій день по смерті.
ВЕСНА. ОЧИМА САМОВИДЦЯ (З поеми «Червоне пекло»)
Сніги зійшли. Дощами вмилась хата.
Поля парують, пусткою ячать.
А нового врожаю не зачати,
Бо нікому і нічим зачинать.
Господар вмер. Обійстя світить
ребрами.
А тій вдовиці – хоч у петлю лізь!
Вона – ще мати. І благала, й
жебрала.
Кати – глухі. А голод – він же скрізь.
Всі запічки село повивертало:
Де яке зерня чи сліди окрушин.
А зграям посіпак – все мало й мало!
Все відняли. Тепер виймають душі.
Від смерті вже нічим не відкупитися:
Страшна й голодна, і приходить натще.
…Лиш в очі діток боляче дивитися,
Й на сонечко дивитися все важче.
КАМЕНЯРЕВА ЛЮБОВ
(З поетичної галереї «Силуети і… тіні»)
Ользі Рошкевич
– Моя любове, зіронько жадана!..
А їй – від щастя бракувало слів.
Не генія кохала, не титана –
Перед Іванком голосок тремтів.
Отак би і стояла до світання
В обіймах і блаженстві неземнім.
І хай по тому: срібна тінь прощання
І та розлука в сяйві золотім.
Любов сліпа. Її страждання вічні.
Вона безсмертна – навіть в забутті.
А він – Поет. У нього думи віщі.
Його тривога завжди у путі.
У нього «Дух, що тіло рве до бою».
Чоло ясне й високе. І мета.
– Ох, чи зів’єм гніздечко із тобою,
Чи в самоті змарнуємо літа?
Моя любове, мрій моїх окрасо!..
…Вже й молодість за юністю пішла.
…Уже й віки метнулись вдаль. І часом
Торкнеться сум гранітного чола.
Він – Каменяр. Гребуть його ідеї,
Не гребують. По праву і без прав.
А хтось кивне вслід спогаду про Неї:
«Це та, що сам Франко її кохав!».
2008