Моїй Україні
Україно моя, Україно,
Я для тебе на світі живу.
Д. Павличко
Мовою твоєю зачарована,
Величчю в гартовану добу.
Я – дочка із золотого гомону,
І до тебе ще з дитинства йду.
Добрими очима променистими,
Наче сонцем, простеляєш шлях.
І дзвениш в моєму серці піснею,
Жайвором в Дніпровських берегах.
Ти моя – з барвінком і калиною,
Вся в омитій росами зорі…
Я живу тобою, Україно, і
Як умру, то з іменем твоїм.
В маренні шаленому і дужому,
Й віщих снах із німбом осяйним
Ти мені приснилася матусею
Із таким обличчям дорогим.
Материнським голосом заквітчана,
Лебеділа трепетно у путь:
«Пам’ятай, ти – українка, дівчино,
Про народ свій рідний не забудь!
Не забудь свого коріння, донечко,
Сій добро і множ із року в рік,
Бо інакше перекотиполечком
Виростеш і скнітимеш повік…»
Доказала – та й упала зіркою,
Залишивши назавжди мені
Право називатись українкою,
Гордо – українкою в ці дні.
Прощання
Хай вуста шелестять: «Прощай!»
Хай холонуть мої долоні,
Хай бере тебе дикий одчай,
В забутті розколовши скроні.
Хай тремтливо у віщих снах
Ти ім’я моє мовиш востаннє,
Хай розлука, мов чорний птах,
В очі знову погляне прощально.
Тільки ти цьому твердо не вір,
І не вір ти у розпач ніколи.
Як не вірить вершина гір,
Що за неї є вищі гори.
Як не вірить та чайка морська,
Що впаде у брунатнім прибої…
Бо душа моя, знай, не німа!..
І ніколи не буде такою.
Галина КРАВЧУК-ЛИМИЧ,
м. Сокаль.
Маркіян Шашкевич
До 170-річчя з дня смерті
Так доля мало літ відміряла йому:
Якихось три десятки з малим «гаком».
Але, скажіть, вдалося ще кому
Й за сотню заслужити таку дяку?
Всю Україну розбудив Тарас,
На захист скривджених своє
поставив слово.
В Галичині – Шашкевич.
Це ж для нас
Його «Русалка» випливла Дністрова.
І вірні друзі: Яків та Іван –
Піднявши, як багнети, вгору слово,
У клоччя рвали неуцтва туман,
Любити вчили рідний край і мову.
Будили думи, почуття палкі,
Будили гордість, приспану роками.
«Ти не неволі син», ми не такі,
Не хочемо й не будемо рабами.
Їх заклики, мов світло серед ночі,
В злиденних галицьких хатинах
Горіли так, що аж сліпили очі
І гріли душу не одній родині.
Лиш тридцять з «гаком», Маркіяне,
Тобі вдалося в світі цім прожити.
Та діла твого й на століття стане,
Кому вдалось ще такий слід лишити?
Якби…
Завмер в очікуванні Рим,
Затамували подих люди:
А чи пов’ється білий дим,
Й чи нині новий Папа буде?
І ось він є. Такий простий,
Не прагне розкоші ні в чому.
І перстень вже не золотий,
Й лиш дві кімнати в велет-домі.
Якби то в нас мужі від влади
Та за взірець його взяли.
Із «Мерседесів» сіли в «Лади»,
Частину спадків віддали
Отим, що крихти підбирають,
Бюджетні зводять ледь кінці,
Ні в чому радості не мають.
Ото були би молодці!
Якби… Якби збулось те диво
(Бігме, мороз по шкірі аж),
Ото були б ми всі щасливі.
Та це утопія… Міраж…
Галина ХОРТАШКО,
с. Войславичі.
Україні – з надією
…поблагословиш,
і торкнешся мечем
рамена достойного сина.
І стане той день
найостаннішим днем
для лиха,
що в чорну годину
шаманить,
шматує,
шмагає навхрест
півмертву
надію останню…
Плекай, Україно,
і гідність, і честь.
Бо лицарі* –
вже підростають.
*Тут – молодіжний патріотично-вишкільний табір «Лицар чести».
Липа
Серпень у серденько глипне,
Рій-гіркоту розтривожить…
Липа, похресниця липня,
Цвіт роздала перехожим.
Перса серпанком прикрила:
– Солодко… Дякую, доле…
…Од золотавого пилу
Липа обтрушує поли.
Любов БЕНЕДИШИН,
м. Сокаль.
До берега надії
Невже пройду крізь всі пекельні муки,
Життя складу в гірку, болючу мить?
Лише б мені не опустились руки,
Бо серце моє плаче і болить.
Все поглина байдужості пожежа –
Ніхто не зна, куди і з ким іти.
Ніхто не зна – робити що належить
І відчинять вікно в які світи.
Відхилить хто нам забуття завісу,
Де козаки творили свою Січ,
І захищали землю рідну, звісно,
І зайд мечем рубали навсібіч.
Ніхто не допоможе і ніколи,
Коли самі не знайдем джерело,
Щоб розпрощатися із сумом, болем,
Залікувати зранене крило.
…А я пливу до берега надії,
До Божої любові і тепла.
Куди несуть мене крилаті мрії,
Куди пливе мій човен без весла?
Плаче літо
Від самого світанку плаче літо,
Шумить вода у ріках і струмках.
Вже сивими дощами все залито,
Мов чує літо свій останній шлях.
А води, мов зімкнулись наді мною,
Закрили сонце, затемнили даль.
Зависли непроглядною пітьмою.
Ні неба, ні землі – одна вода.
Хоч це передосіннє голосіння
Відхлине згодом у чужі краї,
Душа моя сумує безнадійно,
Відчувши дні самотні на землі.
Марія ЛОБАЙ,
с. Сілець.
Світлій пам’яті
бібліотекаря Любові Мончук
Пішла від нас ти ранньою весною,
Так просто, залишивши безліч справ.
Весняний дощик плакав за тобою,
Твої сліди на стежці цілував.
Церковний дзвін сумну розносив
вістку
На всю Вселенну, на усе село.
Під голову тобі стелили хустку
І білосніжне слали полотно.
Твоя дорога круто повернула,
Так передчасно в вічність повела.
У пам’яті – весела, мудра, мила,
Такою при житті завжди була.
Такою, мабуть, стане перед Богом
Добром і світлом сповнена душа.
Лишила всі турботи за порогом:
Живіть собі, а я собі пішла…
Ти відійшла, та пам’ять залишила,
Тебе ми бачимо у нашому ряду –
Така ти життєрадісна, щаслива,
Сама не знаєш про свою біду.
Ніхто не знає, що кого чекає,
І хто наступний межу перейде.
Радіймо дню, що знову наступає,
Поки Господь нам ниточку пряде.
Марія ПАВЛОВА,
с. Хлівчани.
В якімсь житті ти був моїм.
Я пам’ятаю.
А може, нас, як праотців
Прогнали з раю…
І досі змучена душа
До тебе рветься,
Бо я узята не з ребра –
З самого серця.
А завтра знову буде серпень, –
Немов стернею серце сколе.
І місяця тоненький серпик
Над вижатим дбайливо полем.
І так не хочеться старіти.
Душею пригорнула юність.
Я серпню дякую за жито,
За липнем – просто озирнулась.
Світлана МЕЛЬНИЧУК,
с. Перетоки.
Уклін хлібові
Упав окраєць хліба, нахиляюсь,
Цілую ніжно, наче образ це.
До внученьки маленької звертаюсь:
– Цілуй, дитинко, бо йому пече.
І холодно хлібині, ніби в стужу,
Болить, якщо потопчуть, кинуть геть.
Бо хліб – святий, він має тіло й душу,
Він сили надзвичайної творець.
У нім, дитинко, суть життя відкрили.
Він – захисток від голоду й нужди.
З’їси окраєць і додасть він сили
Мені, матусі, таткові, тобі.
Були роки тяжкі, моя дитино,
Від голоду людська лиш тінь брела.
Біда велика: кривда зла, неспинна,
Усе забрала, вигребла до тла.
У ті роки багато люду впало:
І діточки, й дорослі, і старі –
Усіх, усіх голодна смерть забрала
В страшні тенета чорної стерні.
Тепер – хліб на столі, їмо щоранку,
В буденності применшивши ціну.
А хліб є дар святий, тож знай це
змалку
Й подяку шли Всевишньому Отцю.
Ольга ГАВРИЛЮК,
с. Свитазів.
Не руйнуйте гнізд лелечих
Не руйнуйте гнізд лелечих, люди.
Хай собі вони гніздяться всюди.
Старожили кажуть: буде щастя,
Де лелеченьки весною огніздяться.
Не руйнуйте гнізд лелечих, люди.
Мир і злагода нехай панують всюди.
Зранку, а чи вдень, чи понад вечір
Клекіт хай лунає скрізь лелечий.
Не руйнуйте гнізд лелечих, люди.
Хай собі вони гніздяться всюди:
Щастя закликають у родини,
Щоб була щаслива Україна!
І знову про щастя
Хтось шукає щастя у вині.
Ще хтось – серед грошей, серед
злата.
Хтось його шукає у… війні,
Із мечем повставши проти брата.
Хтось вбачає щастя у розпусті,
Хтось – аби загарбать цілий світ.
Як же помиляються, безпутні!
Щастя – це коли весна і цвіт.
Це – каштану в травні білі свічі
І блакитна стрічечка-ріка.
Щастя – ніжне мамине обличчя
І усмішка щира малюка.
Щастя – це проміння сонця ясне.
Щастя – це магічне «я люблю».
Щастя – це все трепетне й прекрасне,
Душу що звеличує твою.
Лідія ГІЙ-ШИШКА,
с. Войславичі.
Вишиванка
Мені не встигла вишити сорочку
Моя матуся хвора, вже сумна.
Тому ввижались хрещики й торочки
Так часто у моїх дитячих снах.
Та згасло сонце – і не стало мами.
Її за доброту Господь узяв.
Умились очі татові сльозами,
Які ніколи він не витирав.
Я виросла, навчилась вишивати,
Узори мамині дібравши, як зразок.
Вдягала вишиванку лиш на свято,
Та ще коралів маминих разок.
Обидві ми, сорочко, постаріли,
Та спогади, які лишила ти,
Бо зігрівала душу, також тіло,
І захистком була для сироти.
Утіха
У гнізді лелечім бусленята
Під шатром небесним вечорами
Засинають під крилом у тата,
Під співанку-колисанку мами.
Пісня її – ніжна і тривожна,
В ній думки про долі бусленяток.
Бо буслиха, як і мама кожна,
Хоче й серце діточкам віддати.
Якщо треба, то на дужих крилах
За моря нестиме, океани,
Тільки б їм зоря життя світила,
Тільки б гарний світ оцей пізнали.
А поки в тата тренування жваві
Із дітьми до сьомого їх поту, –
Бачу, бачу їх умілі вправи.
Скоро в небо, скоро у польоти.
Повертайтесь, мої милі друзі,
Щоб я знову тішилася вами.
Як береза забубнявить в лузі,
Як повіє теплими вітрами.
Марія МАКУХ,
с. Хлівчани.
Байка про вівцю
В мене байка є одна.
У вівці та барана
зовсім недалечко
знайшлась дівчинка одна,
дівчинка-овечка.
Тато з мамою її
молочком поїли,
пильнували, щоб бува
де вовки не з’їли.
Підростала та вівця
кучерява, біла.
Вміла все…
Лиш як батьки
бекати не вміла.
Чом же сталась біда ця
величезна з нею?
Бо дружила та вівця
у хліві з свинею.
Разом бавились вони,
паслися в садочку…
Й проморгали барани
ту єдину дочку.
Не навчили те дитя
рідної культури,
як вчать квокати курча
у курнику кури.
Підросла вже та вівця,
плаче дні і ночі,
що по рідному вона
бекати не хоче.
Що соромиться вона
з власною ріднею:
«Боже! Чом я не свиня?
Хочу стать свинею!
Мова ладна у свині,
дуже популярна.
Як же бекати мені?
Бекання – негарне».
…Для чого кажу байку цю?
Мудріші будьмо за вівцю.
Не цураймося ні пісні,
ні рідного слова.
Хай найближчою до серця
буде рідна мова!
Любов РИБАК,
с. Угринів.
Україно моя, Україно!
Україно моя, Україно!
Золотисті ліси і поля,
І покриті степи килимами
Над усе уподобала я.
Батьківщино моя ти хороша,
Хто б любити тебе так зумів,
Щоб віддав своє серце гаряче
За красу твою, гордість і спів.
Вже не раз вороги нападали,
Щоб барвінок в болото втоптать,
Щоб орлину ту мову вкраїнську
На чужинську якусь промінять.
Сонце сходить в нас завжди яскраво,
Шепче з вітром шовкова трава.
Україно моя, Україно!
Батьківщино прекрасна моя!
Веселочка
А хто ж тебе, веселочко,
У барвистім цвіті,
Вималював на тій хмарі,
Мов на оксамиті?
Мене сонечко по бурі
Бистро малювало.
Від фіалки, і від рожі
Барви позичало.
Красу брало від листочків
І квіток з города.
Позичало, віщувало,
Що буде погода.
Петруня РАКОВИЧ,
с. Лучиці.
Патріот?
Він кричить, що так любить Вкраїну,
І так щиро всміхається нам.
Та у руки йому Батьківщину
Я ніколи тепер не віддам.
Не одні на майдані кричали,
Що усе в їхніх сильних руках…
Ми свою Україну віддали,
Розорили її – просто жах!
І нема кому вірити, люди.
Розтерзали її на шматки.
І не знаємо, що далі буде.
І ніхто не подасть нам руки.
Чи ще є патріоти країни,
Захистити хто зможе її?
Бо лишилися майже руїни,
Не співають уже солов’ї.
Лиш продажні підспівують птиці.
Тільки брешуть з екранів усім
Ті знайомі улесливі лиця,
Що вже милі лиш рідним своїм.
Ірина ГЕРМАН,
м. Белз.
Дорога до бога
Доріг на Землі є дуже багато:
Чи з поля до лісу, чи з лугу до хати,
І з гір аж до моря є також дорога.
Та все ж ми не бачим дорогу до Бога.
Її не побачиш, як інші дороги,
Не станеш на неї, як просто з порога,
Її не відчуєш, її не торкнешся,
Аж доки до Бога ти сам не озвешся…
Андрій ПРОКОПИШИН,
с. Конотопи.
Жевріє надія…
Слава тій силі,
яка зміцнила мій дух.
Олесь Гончар
У серці моєму жевріє надія –
Помалу-помалу це серденько гріє…
І серденько гріє, воно вже стареньке,
А згадує часто роки молоденькі.
Були молоденькі, як райдуга ясна!
Надія стрімка була юна, прекрасна.
Неначе у казці сповнялися мрії,
А зараз, як прикро, – надія жевріє.
І врода сяйлива, мов квітка зів’яла.
І сила, і міць із роками пропали.
А в серці надія – хоч трохи прожити,
Зібрати докупи розсипані крихти
Свої поетичні, душею зігріті.
Рахую не роки – щасливі лиш миті,
Бо творчість – ця сила тримає в
полоні.
Тримай же, з тобою – я ніби на троні!
З тобою на троні, бо вірші складаю –
В житті вони часто мене і тримають.
А в серці моєму панує надія,
Бо дух мій міцний – сила ще
не старіє.
Людмила РОМАНЮК,
м. Сокаль.
Лучицький вальс
Сл. Володимира Полянчукамуз. Миколи Ведмедері
Сьогодні в Лучиці я знов завітаю.
Привіт, Майсторонка і Тісторона!
Тут Буява веснам віночки сплітає,
Радіє все щастям селянським вона.
Тут церква і школа, обі на горбочку, –
Окрасою стали давно для села.
Хрестом осіню придорожню капличку
І пам’ятні знаки Героям УПА.
Тут річка маленька поміж осоками
Ще досі до моря мрійливо пливе.
Тут хата рідненька багата літами,
Кохана дівчина моя тут живе.
Злучились докупи всі вулиці наші
Під куполом неба, де злото пшениць.
І славимо Бога в однім Отченаші,
Щоб долю дав гідну для рідних Лучиць.
До нас завітайте, в дзвонкових криницях
Нап’єтесь смачної живої води.
Як зайдете в гості, то в наших світлицях
Розкриють обійми для вас рушники.
Літературний «десант» у Великих Мостах. Члени ЛМО «Колос» (зліва направо): Галина Кравчук-Лимич, Марія Лобай, Володимир Полянчук, Орися Керницька і директор Великомостівського Центру дитячої та юнацької творчості Оксана Ковальовська. Червень 2013 р.