ЛЕСІ УКРАЇНЦІ
Народжена у люті сніговії,
Не пестувана доленьки рукою,
Несла в душі такий вогонь надії,
Що осявала все навкруг собою.
У кволім тілі – серце Прометея,
І криця слова у руках жіночих.
Мінлива доля, наче Мавкафея,
Полюбить нині, завтра – залоскоче.
Або завдасть на плечі хрест дубовий,
Нікого в поміч – ні душі живої.
Нелегка справа то – кувати слово
Із власною недугою в двобої.
Та важче все ж – спостерігати німо,
Як хтось твої чуття вдягає в шори.
…Гордись дочкою, матиУкраїно,
Тебе достойні підростуть нескоро.
* * *
…А по дощі – зелених трав розмай.
Веселка (або райдуга) – в півнеба.
Дощу перлини в жмені назбирай –
Такого подарунку жду від тебе.
Від серця поклику не відрікайсь.
Твори, якщо у цьому є потреба.
…А райдуга – немов дуга у рай.
Тоді, коли веселка – шлях до тебе.
* * *
Від часу і не жовкнуть, і не в’януть
Написані любов’ю сторінки.
Поети імена своїх коханих,
Як оберіг, проносять крізь віки.
…Для тебе – рамки вірша затісні.
Для тебе – і життя моє мізерне.
А я залишу світові пісні
(А ти мене, як завше, – «у резерві»).
Бо коли б все поіншому було,
Писала б тоді прозу я життєву.
А так, стараюсь із одним крилом
Тебе піднести в вись позамиттєву.
Туди, де і не жовкнуть, і не в’януть
Написані любов’ю сторінки.
…Візьми мене у серце, мій коханий.
А я тебе – у пісню. На віки!
Світлана МЕЛЬНИЧУК, с. Перетоки.