Олена ШТИКАЛО народилася 19 червня 1990 року у мальовничому селі Свитазів. Ще школяркою виявляла великий інтерес до читання книг, захоплювалась поезією, бо ж зростала в сім’ї вчительки української мови і літератури. Вже шестикласницею почала регулярно відвідувати засідання літературно-мистецького об’єднання, відповідально ставилась до праці над словом. Успіхи не забарились. Зрілі і витончені вірші молодої авторки яскраво свідчать про наявність творчого зростання. Закінчивши філологічний факультет Львівського національного університету ім. Івана Франка, Оленка мріє всі набуті знання передавати підростаючому поколінню, а також видати свою першу поетичну збірку, бо має вже чималий доробок.
БЛАГОСЛОВЕННІ ТІ, ХТО ВМІВ ЛЮБИТЬ
Любитиму, любитиму до скону,
та ні, ще довше – вічно і завжди.
Горить любов – лампадка край ікони,
а час змиває із піску сліди.
Минають дні, не віриться, а знаю,
що станемо, посріблені, колись
на місці тім, де біля водограю
дороги наші в сутіні зійшлись.
І буде ніч така ж погожа, ясна.
І будеш Ти – коханий, дорогий.
Та вже не буду я така прекрасна,
і юний шал не стане до снаги.
Погляне місяць своїм ясним оком
на два обличчя вже немолоді.
І ти шепнеш тихенько ненароком:
"Моя ти рідна", – ніжно, як тоді.
І ми порушим всі земні закони,
і доведемо світу свій закон:
що для святої вічної любові
немає часу, горя й перепон.
І хай там що – є тільки ми і Небо.
А ми ж красиві, бо в серцях горить
єдине гасло: "Я живу для тебе!"
Благословенні ті, хто вмів любить!
***
Яка прекрасна музика зими,
Як дивовижно нині плаче небо.
Під небом цим на світі тільки ми,
Ти – янгол мій, а я – зоря для Тебе.
Сніг укриває місто моїх мрій,
Що одягнуло шати кольорові.
Послухай же, коханий ніжний мій,
Він не зуміє вкрасти в нас любові!
Нехай дзвенять сніжинки, мов кришталь,
Нехай вони кружляють танцем в парі.
Мені лише одного нині жаль –
Небес ясних, котрих закрили хмари.
Ми ще далеко, але дзвін сердець
Сьогодні нас зробив на милю ближче.
Зима співа. Цей ніжний вітерець
Такий далекий від того вітрища,
Що в ніч одну замів той довгий шлях,
Яким до мене поспішав коханий.
Та наша доля в Господа в руках,
І Ти прийшов-прилинув, довгожданий.
Ти чуєш, як виспівує зима?
Прислухайсь тихо до м’яких сніжинок.
За нас щасливіш в світі цім нема.
Я так Тебе люблю, о мій єдиний!
***
Історія любові незбагненна –
Вогонь і лід, світанок й темнота.
Лиш їй одній співає гімн Вселенна,
Без неї світ – безодня й пустота.
Вона не в жестах, може, і не в слові,
І не збагнути, і не пояснить.
Любов живе лише в самій любові,
А нам без неї неможливо жить.
Вона літає птицею по світу,
Планету нашу оберта сама,
Вона лиш в змозі те зробити літом,
Що ще учора звали ми "зима".
Все задля неї сяє й розквітає,
Душа зринає вільна від оков.
Що не кажіть, але життя немає
У тих місцях, де не бува любов.
Їй пишуть оди, прославляють в пісні,
Але вона – це вогник у серцях,
Їй на папері так буває тісно,
Що вмить його спалить готова в прах.
Вона-бо, справді, наче спопеляє
Людськії душі, помисли, думки.
Але нещасний той, хто не кохає,
Хто йде сліпий за помахом руки.
Любити – значить жити, вірить, знати,
Куди сьогодні шлях цей приведе,
Палати, гріти, і не відпускати
Ані на мить, і не лишать ніде.
Щохвилі бути там, де той, хто любить,
Нехай думками, але все ж удвох.
І не кажіть: "Любов – то вірна згуба".
Любов – це дар. Її дає нам Бог.
Вона буває ніжна і жорстока,
Гаряча, вільна, стримана, легка,
Білява, руса, кара, синьоока,
Але завжди чудова, бо – така.
Така, яку дарує людям Небо.
Ніхто у нього не пита умов.
А я щаслива, я живу для Тебе,
Того, чиє ім’я звучить ЛЮБОВ!
***
З коханням кожну засинаю ніч,
З коханням кожен ранок зустрічаю.
З коханням я дивлюсь казкові сни,
Живу з коханням і не уявляю,
Без нього ким була би я тепер.
І знаю точно, що і в мить останню
На одрі смертнім між німих химер
Прекрасну оду напишу коханню.
І вам оцей лишаю заповіт,
Неправди хай не буде в моїм слові:
Лиш на коханні держиться весь світ,
Нема життя у ньому без любові.