Людмила РОМАНЮК народилась 23 червня 1937 року в Петропавловську-Камчатському. Після переїзду в Україну, працювала медсестрою в Черкасах, згодом – в Нововолинську. З 1970 року – сокальчанка, до виходу на пенсію працювала у Центральній районній лікарні дієтсестрою. Активний член ЛМО "Колос" з 2007 року, хоча зрідка відвідувала його літературні засідання і в далекі 80-ті. Захоплюється поезією і сама намагається оволодіти даром слова (особливо українського, адже її рідна мова – російська). Друкувалась у часописі "Голос з-над Бугу", альманасі "Соколиний край". Видала збірки "Сказка про Федота-стрельца, удалого молодца" (продовження одноіменної віршованої казки Л. Філатова), 2006; "Пригоди котика" (вірші і казка), 2007; "Сорока-скрекотуха" (казки), 2010; "Життєва суть" (поезії), 2012.
ЗА ПРАВДУ!
Правду, тільки правду треба говорити.
Правду, тільки правду треба всім любити.
Правда – боротьба, правда – сенс життя.
Правда – найчистіше в світі почуття.
Схибиш хоч на крок – з’явиться брехня.
Шансу їй не дай, не марнуй ні дня.
З правдою живеш – світло в очах,
А брехня затягне у болото – жах!
Так брехня затягне! …Ти їй не давайся.
Друг протягне руку – за неї тримайся.
КРИЛА ЛЮБОВІ
Крила любові, крила любові
В небо високе мене підняли.
Крила любові, крила любові –
Які ж ми щасливі в той травень були.
Знову на крилах любові, на крилах!
Несамовито до тебе лечу.
А ти сховався за сумом, за схилом,
За пеленою розлуки й дощу.
Крила любові, дайте надію
Його відшукати, бо ж поруч десь він.
О не вбивайте зболену мрію!
Тихо… Лиш в серці – тривоги дзвін.
РАНОК
Тріпотіли клаптики барвисті
На дубочку, на зеленій гілці.
Солов’ї ховалися у листі,
Вигравав їм вітер на сопілці
Менует ранковий, – щоб збудити
І дует чудовий заспівати,
Сонечку безжурному радіти,
День веселий разом зустрічати.
Ніжна молодесенька травичка
Вітру й птахів трелі підхопила
І до сонця потягнулась звично.
Свіжий ранок – це велика сила!
НЕ ЗІГРІЄШ ДУШУ
Не зігрієш душу – розлучились ми.
Ти кохать не мусиш – не торкайсь струни.
Не торкай єдину, бо не любиш ти –
Забринить! Віднині – я бранка самоти.
Зустріч ця – жадана, але не моя.
Ти – скрипаль, та інша мелодія твоя.
Скрипку ти настроїв на мажорний лад.
Що ж, милий, накоїв? На душі розлад.
А на серці рана, що залишив ти.
Я – вже не кохана. Йди, скрипалю, йди!
Я прощати мушу, бо кохаю я.
Не зігріє душу пісня скрипаля.